У підводних печерах - Росоховатский Игорь Маркович (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗
І раптом він тихенько засміявся. Намагався задушити цей гидкий нервовий смішок, але не міг. Так, вони не помруть ні від задухи, ні від голоду. Їх не роздушить водяна товща, але вона роздушить мозок. Вбни збожеволіють — ось що з ними станеться. І тут безсилі і завбачливі конструктори, і премудрі біологи.
Якби ж хоч Людмила не мовчала! Якби не ця проклятуща тиша, що обгорнула їх, наче товста ковдра!
Валерій схопив якийсь предмет, що потрапив до рук, і кинув на підлогу, аби почути хоч якийсь звук. Він забув, що можна просто запитати Людмилу Миколаївну про будь-що, і вона відгукнеться. Помацав рукою — що б іще пожбурити? Рука натрапила на маленьку скриньку. Зараз би гірко усміхнутися. Коли б вийшла усмішка… Подарунок Славка, молодого і гонористого керівника, який так довго не йде на допомогу. Він завжди був меломаном. Це він підсунув Валерієві набір плівок з музичними записами. Чи не іронія долі, що скринька потрапила до рук саме тепер?
Валерій беззвучно засміявся. Відчинив скриньку і вставив одну з плівок у магнітофон. Нехай і Людмила усміхнеться! Комічнішу ситуацію, вдається, важко придумати.
Тиха музика заповнила салон. Людмила Миколаївна опустила руки, здивовано повернула голову. Підвівся й Мудрець. Невже й він чує? Але що може зрозуміти головоногий молюск ось у цьому…
Десь дзюрчать і перегукуються струмки. Потім вони зливаються разом і шумлять водоспадом.
Співають птахи… В саду на світанку…
Чути, як прокидається земля, як тягнуться вгору дерева й травинки, як тарабанить по даху благодатний дощ і в хліву мукає корова. Здається навіть, що запахло теплим молоком, свіжим сіном.
І ось уже в мелодії з’являються тріумфальні звуки — це прокинулася людина. Вона бере в руки молот і б’є по ковадлу. Вона виходить в поле, а стигле жито пестливо треться об її коліна і розступається перед нею. Людина сідає в літак і, розсікаючи зі свистом повітря, мчить увись.
Сонце виграє на крилах. Співають дерева й трави, які залишилися на землі. Співає коса в полі і видзвонює молот у кузні. Музика накочується хвилями. Це хвилі моря. Тисячі дзеркальних скалочок сонця переливаються в них, осліплюють, вибухають бризками. Перед носом корабля закипає біла піна. На містку — капітан. Дзвенить ланцюг. У воду опускають батискаф. Розступилося море. Батискаф почав занурюватися. Промені прожектора прорізують морську безодню…
Рука Людмили Миколаївни торкнулася Валерієвої руки. Жінка кивнула головою. Валерій подивився в тому напрямку і побачив Мудреця. Восьминіг дихав частіше, зяброві серця збільшилися і просвічувалися крізь мантію. Здавалося, у нього з’явилася ще одна пара очей. Щупальця були скручені, а їхні кінці ворушилися і розгойдувалися в такт мелодії.
Людмила Миколаївна простягнула до спрута руку, але він того не помітив. Його погляд був спрямований кудись у далечінь. Жінка усміхнулася вперше за кілька годин.
— Що зі мною було? — запитала у Валерія. — Таке враження, ніби я перенесла хворобу.
Валерій усміхнувся їй у відповідь. Голова була ясна, тиск щез. Повернулася здатність аналізувати.
“Тут справа не в музиці, — подумав він. — Точніше, не тільки в музиці і нашому враженні. Мусить бути якийсь іще фактор, об’єктивніший…”
Плівка закінчилася, музика стихла. Мудрець якийсь час ще перебував у стані сп’яніння, а потім поплівся до свого акваріума. У нього був стомлений вигляд.
— Переведемо його до басейну, — запропонував Валерій. — Там просторіше.
— А як же?.. — вона не докінчила фрази.
— Я прибрав трупи, — відповів, дістаючи зі скриньки нову касету з плівкою. Він поспішав, бо відчував, що тиск знову повертається…
Валерій влаштував Мудреця в басейні. Але той не виявляв радості при переселенні, мабуть, це пояснювалося тим, що він стомився.
Коли Валерій повернувся в салон, Людмила Миколаївна вже спала. Він теж почав укладатися. Магнітофон усе ще працював. Але тепер музика погано допомагала, думки ледь ворушилися в голові.
Валерій вимкнув магнітофон, ліг і відразу ж поринув у сон — важкий, неспокійний…
У ту коротку мить, коли Валерій розплющив очі, вловивши скрипіння дверей, він побачив вогненного павука, що неквапно заповзав у салон…
8
Батискаф рухався по спіралі над самісіньким дном. Славко розшукував “дзвона” й одночасно оглядав “околиці”. Командир групи водолазів доповів йому, що пошкодження кабеля не виявлено і, очевидно, несправність слід шукати або в самому телефонному апараті “дзвона”, або в контактних пластинках на виводах. А якщо так, то мешканці підводного будинку могли б і самі усунути несправність. Чому ж вони цього не зробили?
Так виник єдиний привід для тривоги, бо прилади показували, що механізми “дзвона” працюють бездоганно. Можна було б іще зачекати, але як заглушити тривогу? Славко розумів, що Люда й Валерій не сиділи б склавши руки. Якщо ж вони не усунули несправності, то, певне, на це були поважні причини.
Останнім часом Славко, як здавалося всім, непомітно скорив суворого підводника Олега Жербицького. Той став визнавати його авторитет, охоче слухав, майже не сперечався. А що він умів беззаперечно й точно виконувати накази, то кращого виконавця важко було знайти. Олег став неначе тінню керівника експедиції. Славко називав його своїм другом, інші позаочі — ординарцем. І тепер “ординарець” був поруч із Славком. Він проводив спостереження, маніпулюючи боковими прожекторами і світлом у салоні. Та ось Олег, напевно, щось помітив, бо погасив плафони. В темряві зеленувато світилися стрілки приладів та контрольні лампочки. За кормою то спалахував, то згасав сріблястий сніп.
— За нами хтось пливе, — доповів Олег, — але прожектор не дістає до нього.
— Зараз… — обізвався Славко, з півслова зрозумівши “ординарця”.
Той вимкнув прожектор. Так вони пропливли кілька десятків метрів. Славко відчув якийсь неприємний тиск у голові. Це не був біль, який звичайно з’являється під час занурення на велику глибину. Здавалося, ніби хтось дивиться нерухомим поглядом тобі в потилицю: ти хочеш обернутися і не можеш. Тиск посилювався, заважав думати, доводилось боротися з ним.
— Давай, — сказав Славко, рвучко спинивши батискаф.
Олег увімкнув на повну потужність кормовий прожектор. Якесь темне тіло шугнуло праворуч, але було спіймане боковим прожектором.
— Восьминіг, сто чортів йому в печінку! — полегшено зітхнув “ординарець”.
— Здається, він не хоче, щоб ми його бачили, а сам, схоже, не проти поспостерігати за нами, — зауважив Славко.
Восьминіг крутнувся туди, сюди, але промінь його не випускав. Тоді він накрився “капюшоном” і змінив забарвлення. Він міг би просто втекти геть, та чомусь не робив цього, навпаки, намагався вибратися з світла й наблизитись до батискафа.
Славко махнув Олегові рукою, щоб той пригасив на дві третини боковий прожектор, вимкнув кормовий і запалив світло в салоні, сподіваючись, що восьминіг підпливе впритул до ілюмінатора. Одначе спрут вважав за краще спостерігати людей на відстані. Він зупинився приблизно за півметра від ілюмінатора і в слабкому світлі здавався якоюсь невиразною масою без форми.
— Поведінка восьминогів змінилася, — мовив Славко. — Але чому? Адже ми не давали приводу…
— Може, дали інші? — висловив здогад Олег.
— Люда й Валерій?
— Не обов’язково вони…
— Ти все ж підозрюєш, що тут є вороги? Але навіщо їм ця бухта і ми?
Він увімкнув двигун і носовий прожектор, повів батискаф до “дзвона” по прямій. Прилади показували, що батискаф весь час збивається з курсу, доводилось його вирівнювати. Спочатку Славко думав, що батискаф вихляє через несправність у рульовій тязі, та невдовзі зрозумів: причина не в рулях, це він сам усупереч своєму бажанню робив мимовільні хаотичні рухи, натискав не на ті кнопки, повертав рукоятки не так, як хотів. Коли б не контрольні прилади, батискаф зовсім збився б з напрямку.
