У підводних печерах - Росоховатский Игорь Маркович (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Почувся гучний удар — це Пілот з усієї сили вдарився головою об пластмасову стінку. Його відкинуло назад. Рило було розквашене. Виючи, мабуть, з болю, дельфін знову кинувся на стінку, вдарив у те місце, де спліталися опори. Кров залила йому очі, він нічого не бачив. Завмер у “позі туги” — на боці із загнутим донизу хвостом. Потім дуже повільно поплив із заплющеними очима.
— Пілот! — покликав Валерій, ступивши до огорожі басейну з наміром стрибнути й пливти до дельфіна.
Раптом відчув: щось тримає його за ногу. Глянув і побачив щупальце, яке обвилося навколо ноги. Це восьминіг стримував його. Пролунав голос Людмили Миколаївни. В ньому було стільки горя, що Валерієві його власні прикрості здалися дрібними й несуттєвими:
— Пілота вже не врятувати…
— Але, може…
— Для цього треба було врятувати Актрису. А вона померла. Він не переживе… Якщо не дати йому померти зараз, агонія буде ще жахливіша…
По обличчю жінки текли сльози, і вона навіть не пробувала їх стримати. Валерій розумів, що Людмила Миколаївна має рацію, і все одно не міг миритися з її бездіяльністю. Хотів звільнитися від щупальця, але Мудрець не збирався його відпускати. Навпаки — почервонів і ще міцніше, до болю, стиснув ногу Валерія.
Пілот знову щодуху кинувся вперед. Третій удар, четвертий… Дельфін ще був живий, але вже ледве тримався на воді. Кров заливала голову, текла на груди, вода навколо нього стала бурою.
— Відпусти мене, Мудрець! Чуєш? Негайно відпусти! — закричав Валерій і у відповідь почув:
— Ні!
Вже нічого не тямлячи, Валерій дістав з кишені ножа, натис на кнопку. Сяйнуло лезо. І, ніби зрозумівши призначення цього предмета, Мудрець відпустив ногу.
— Стійте! — Людмила Миколаївна кинулася до Валерія. — Не смійте стрибати! Йому не допоможете, а себе загубите. Адже він уже не тямить, що робить…
Ніби спростовуючи її слова, дельфін розплющив очі і подивився на людей. Навіть тепер у його погляді світилася любов до них — цих дивних дворуких дельфінів, які колись, давно-давно, не повернулися в море.
А за кілька секунд Пілот знову кинувся на стінку басейну, удари повторювалися один за одним. Вся вода в басейні почервоніла. Нарешті дельфін затих…
Людмила Миколаївна, хлипаючи, уткнулася головою Валерієві в груди. Він хотів її вивести звідси, але жінка наче прикипіла до місця. Боялась подивитися на сумне видовище. Згадувала, як Пілот годинами “стояв” на хвості, аби краще роздивитися, що вона робить, як захищав її від гумової акули, як лютував, побачивши своє відображення в дзеркалі, бризкав на нього водою, “лаявся”…
Почулося незграбне човгання — це восьминіг залишав дельфінарій. Валерій подивився йому вслід і сказав:
— Мені здалося, що Пілот хотів напасти на восьминога. Може, в нього були причини ненавидіти спрута?
Людмила Миколаївна мовчала, і він ще раз спробував заговорити:
— Треба як слід перевірити сітку. Може, восьминіг умудрився відстебнути її і заліз до дельфінів… Неспроста ж Пілот кинувся на нього?!
— Не на нього, а в його бік. Якби Пілот хотів, то вистрибнув би з води і дістав спрута.
Аргумент був переконливий, та Валерій вів далі, і радше з метою, щоб Людмила Миколаївна не повернулася до свого горя.
— Необхідно виявити винуватців. Очевидно, вони ще не все зробили, що задумали. Тепер, певно, на прицілі ми. Телефон зіпсований. Треба послати товаришам “торпеду” із запискою.
Він майже силоміць потяг Людмилу Миколаївну в салон, примусив допомагати йому.
— “Торпеду” можуть перехопити. Треба скласти таку записку, щоб, навіть прочитавши її, ці “невідомі” не збагнули, що ми про щось здогадуємося. Ви не пам’ятаєте, як звати Жербицького, командира підводного човна?
— Олег, — байдуже кинула Людмила Миколаївна.
— Отже, пишемо так: “Привіт із дна морського. У нас усе гаразд, от тільки не працює телефон. Здається, Олег мав рацію, і не зайве запросити його колег для спільних досліджень. Але зробити це треба швидше, ми б не хотіли зволікати підводне полювання…”
— “Полювання” писати не треба. Занадто прозоро, — заперечила Людмила Миколаївна. Справа потроху зацікавлювала її.
Валерій одразу згодився:
— Гаразд. Напишемо по-іншому: “Ми з нетерпінням чекаємо їх, щоб негайно приступити до роботи”.
Людмила Миколаївна схвалила цей варіант записки, і вони почали готувати до пуску “торпеду” — циліндр з водометним двигуном та автоводієм.
— А доки прийде допомога, ми можемо 60 попрацювати з Мудрецем, — запропонував Валерій.
Він з хвилюванням чекав відповіді, від якої залежало багато, — принаймні для неї. Коли Людмила Миколаївна згодилася, з полегкістю подумав: “Хоч трохи забудеться…”
— Мудрець! — покликав Валерій. Восьминіг одразу звівся в акваріумі на щупальця.
— Сюди! Іди до нас. Хутко!
Восьминіг попробував, як натягнута сітка. Переконавшись, що вона не застебнута, відсунув і, з силою виштовхнувши з “лійки” воду, перелетів через стінку акваріума, гепнувся на підлогу. Видно, він не забився, бо одразу ж почалапав до людей.
— А він повзає по підлозі не так уже й повільно, — зауважила Людмила Миколаївна.
— У якогось автора мовиться, що восьминоги можуть суходолом подорожувати. Воду вони зберігають “за пазухою” — міцно замикають її в мантійній порожнині на спеціальні “замки”. А в швидкості пересування нібито можуть змагатися з людиною, яка іде середніми кроками.
— Ні, — промовив Мудрець, зупиняючись навпроти Людмили Миколаївни і дивлячись їй у вічі.
— Ти спростовуєш ученого? — здивувався Валерій. — Восьминоги не можуть суходолом пересуватися швидко?
— Можуть, — відповів Мудрець, бризкаючи водою з “лійки”.
— Отже, вони не можуть довго залишатися на суходолі?
— Не можуть, — ствердив Мудрець. Валерій раптом надумав запитати про таке, що могло б розвіяти його сумніви:
— Тут поблизу багато таких восьминогів, як ти?
— Ні.
— А де ви ще живете? Є такі місця?
— Так.
— Ти знаєш ці місця?
— Так.
— Ти можеш нас туди провести?
— Так.
— Ти згоден нас туди провести?
— Так.
— Надто він швидко на все згоджується, — здивувалася Людмила Миколаївна.
— Ти любиш людину? — допитувався далі Валерій.
— Так.
— А за що? Тобі здається, що вона схожа на тебе? У неї теж є руки, тільки менші, так?
— Ні.
Відповідь Мудреця збентежила Валерія.
— Ти хочеш сказати, що причина не в руках. А в чому ж?
Восьминіг мовчав.
— В тому, що людина розумна?
— Ні.
— Що “ні”? Ти не вважаєш людину розумною?
— Облиште бідну тварину. Не мучте її головоломками. Вона любить — і цього досить! — втрутилася Людмила Миколаївна.
Валерієві здалося, що у восьминогових очах майнув новий вираз — аж ніяк не схожий на вираз любові та вірності, Кілька невеликих білих плям на спрутовій голові злилися в одну, і вона так заяскрилася, що відвернула Валерієву увагу від очей Мудрецевих.
— Ми не знаємо, який зміст восьминіг вкладає в слово “любить”, — сказав Валерій.
— Можливо, зовсім не той, що ми. Зараз перевіримо… Мудрець, ти любиш море?
— О-о-е-е, — протягнув спрут.
— Море, — уточнив Валерій.
— Не знаю.
— Не знаєш, що таке море? Та я ж тобі уже пояснював. Море — це те, що за цими стінами, що оточує нас. Вода, риба, краби… Розумієш? Любиш?..
— Краби…
Щупальці інстинктивно витяглися, ніби поривалися схопити здобич, присоски на них випнулися. По тілу восьминога пробігла темна хвиля.
— Краби… Люблю… Вода… Люблю…
— Отже, любиш море?
— Не знаю, — повторив восьминіг і втягнув голову в тіло.
Людмила Миколаївна сплеснула руками, дивуючись із впертості Валерія, і сказала:
— Мудрець, якщо ти будеш виконувати те, що ми тобі скажемо, одержиш багато крабів. Згоден?
— Так.
І знову той самий химерний вираз спалахнув у його очах.
— Ми випустимо тебе в море. Ти пропливеш тричі навколо будинку і повернешся.
