Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович (первая книга txt) 📗
— Про що ти думаєш? — запитала вона.
— Про них.
— Про кого?
— Про тих… заморожених. Уявляю себе на їхньому місці. Ось я лежу під цією сосною, заплющую очі і засинаю. А прокинувшись, дізнаюся, що минуло п’ятсот років. Розумієш, що це таке?.. Я потрапляю у зовсім інший світ, у якому вже немає ні тебе, ні друзів, ні отієї галасливої юрби…
— Юрба завжди буде, — обізвалася Ілонка.
— Але вже не ця, інша. Зі своїми пристрастями і вподобаннями, турботами та розвагами. І що тепер мені до неї, чужої?
— А далі, що далі? — здивувалася вона грі.
— Заплющ очі — і ти все побачиш сама. Заплющила?
— Так.
— Щось бачиш?
— Бачу.
— Що?
— Ми йдемо вулицями якогось незнайомого міста. Я і ти. Ідемо. Ні, летимо. У тебе є крила. Ти несеш мене. Темно. Дуже темно. Зорі. Бачу зорі. Космос. Чорний-чорний. І — світло. Воно від тебе. З твоїх очей. Чекай, чекай. Ми летимо до Сонця…
Ілонка замовкла.
— А тепер? Що бачиш тепер?
— Людей. Багато людей. Усі крилаті. Ніяких машин. Люди як птахи. Будинки… Незвичайної краси будинки. Сади. Яблуні. Цвітуть яблуні. Якесь свято.
Вогні. Ми з тобою на святі. Люди дивляться на нас і чомусь сміються. Так. Ми смішні. Вони сміються з нас.
Знову замовкла.
— А зараз? Ілонко, що бачиш зараз?
— Ліс. Галявина. Заходить сонце. Сосна. Ти лежиш, розпростерши руки. Над нами — вогні святкового фейєрверку. Я дивлюся на тебе. Але вибач мене, Дельфе. Я вже розплющила очі, — вона голосно розреготалася. — А що бачиш ти?
— Виразно бачу незнайомий мені світ. І себе в ньому. Я смішний, чужий і непотрібний. Зовсім непотрібний. — Він подумав і додав: — Ні. Я хочу жити тут. У цьому звичному, нашому, якщо хочеш, моєму світі…
Він замовк. Либонь, і справді почав засинати. Ілонка нахилилася над його обличчям:
— Ну, годі, мрійнику. Розплющ очі. Вже минуло п’ятсот років і нам потрібно добиратися до парку. Незабаром почнеться сеанс відеозв’язку.
— Може, візьмемо геліобуса? — запитав він. — Я почуваю себе дуже втомленим.
— Давай візьмемо.
Вони повставали і, пробираючись крізь зарості, дісталися до стоянки. Підійшли до першого-ліпшого геліобуса, і Дельф розчинив дверцята. Почувся захриплий голос автопілота.
— Ласкаво прошу.
— До центрального парку. — Дельф пропустив перед себе Ілонку.
— Будь ласка, — тепло відказав автопілот.
Він побажав їм приємної подорожі, тої ж миті геліобус із пронизливим свистом вертикально злетів у повітря і — враз стало тихо. Машина набрала висоту, круто розвернулася і, розвиваючи швидкість, перейшла у горизонтальний політ по колу. Летіли низько. Зверху розгорталася дивоглядна панорама міста. Крізь прозорий вітрозахисний ковпак було видно конусоподібні корпуси комбінатів синтезу харчових продуктів. Наче срібні гори, вони по периметру обступили місто. Ніжно-лимонним, майже восковим світлом виблискувала будівля музею історії мистецтв, яка, ніби гігантська кришталева головка відцвілої кульбаби, погойдувалася на тонкому металевому стержні, а за нею, внизу, розпливаючись від шаленої швидкості, замигтіли будинки, блакитні дзеркала плавальних басейнів, зелені квадрати стадіонів, сади, сквери, вулиці. Все це, скільки сягав зір, зливалося в єдиний барвистий килим, який летів назустріч геліобусові, що, уповільнюючи швидкість, почав знижуватись. Востаннє перед очима пропливли білі лоджії будинків, розсипані по приміських перелісках, замигтіли звивисті лінії багатоярусних доріг, — вони перехрещувалися, розбігалися, знову збігалися докупи, зникали в тунелях і, вискочивши з них, поцяцьковані чорними крапками аеромобілів, розповзалися вусібіч і губилися у сірому даленіючому серпанку.
Геліобус зробив крутий віраж, завис у повітрі і опустився на майданчик даху центральної споруди парку. Обійшовши парк, Ілонка з Дельфом потрапили на центральну галявину, в кінці якої височів величезний телеекран, захищений зверху від негоди прозорим пластиковим тентом. Перед ним уже зібралося багато народу. Всі з нетерпінням очікували початку зв’язку з космічною станцією. Напружено вдивлялися в екран, аби не пропустити якогось бодай несуттєвого, другорядного зображення. А надто — появу на ньому академіка. Гуджараті користувався серед громадян суспільства великим авторитетом, він все своє творче життя займався вивченням космосу, це давало йому дедалі нові й нові дані для філософського осмислення явищ всесвітньої еволюції. Багато справ було у цієї людини, але до нього завжди зверталися за порадою у скрутні моменти, бо саме він неодноразово допомагав людям вийти з них.
Ілонка з Дельфом пробралися поміж рядами до вільних місць, які зайняли для них Миродіт і Вілена.
Привіталися. Миродіт міцно потиснув руку Дельфа, сказав:
— Вітаю, друже. Щиро вітаю. Як це тобі пощастило знайти їх?
— Потім розповім, — сів поруч Дельф. — Давай послухаємо. Вже розпочинається сеанс.
Гарт дав команду з’єднати Землю з космічною станцією “Оріон”, з лабораторією академіка Гуджараті.
На екрані, немов у калейдоскопі, замиготіли зірки, планети з величезними пащеками кратерів і стрімкими вершинами гір, потім все те попливло кудись за межі екрана, а на ньому чітко вималювалися блискучі металеві куполи космічної обсерваторії. Кадри швидко мінялися, стрибали, перетасовувалися, нарешті камера зупинилася біля величезного, націленого в безмежжя космосу телескопа. І тут глядачі побачили ЙОГО. В чорній оксамитовій шапочці з вишитими на околиці символічними знаками зодіака, у білому костюмі космонавта стояв він біля телескопа і пригладжував довгими тонкими пальцями сріблясту мичку бороди. Його стомлене обличчя було позначене глибокою задумою. Ілонку, яка бачила академіка вперше, вразив спокій його глибоких проникливих очей. Великі й темні, вони весь час випромінювали якесь дивне світло.
Схвильована дівчина схопила Дельфа за руку і стисла її.
— Чого тобі? — запитав стурбовано.
— Так. Просто… Нічого…
Нараз із обличчя академіка спала задума, він ще раз пригладив бороду і уважно подивився з екрана на присутніх. Ілонка відчула на собі його проникливий гострий погляд, ще сильніше стисла Дельфову руку і почула слова, що полилися суцільним потоком, змусивши занишкнути величезне зібрання людей.
— Життя поставило перед нами завдання, яке ми негайно мусимо розв’язати, — почав академік. — Ми стоїмо перед альтернативою: так чи ні? Оживити прибульців, що з’явилися до нас із далекого минулого, чи залишити їх і надалі в їхніх холодних саркофагах? Що ж наштовхує нас на такі роздуми? Причин багато. Ми ставили собі запитання: чи сприймуть люди минулого принципи нашого життя? А якщо ні — то чи не буде їхнє друге життя серед нас мукою? А коли так — то чи морально вчинимо ми щодо них? Чи гуманно це буде? А чи не станеться так, що вони якось вплинуть на наше життя? Подібних запитань напрошується безліч.
Перед нами — таємниця. І я думаю, що розкриття і вивчення будь-якої таємниці в усіх її виявах — це те найблагородніше, чому може присвятити себе наша свідомість. Адже лише усвідомлення того, що навколо нас існують таємниці, надає нашому життю значення, якого б воно не мало, якби ми замкнулися тільки у вже відомому, або якби ми легковажно стверджували, що те, що нам відоме, набагато важливіше того, чого ми ще не знаємо. Зрештою, розгадання таємниць, які оточують нас, і становить роботу всіх тих, хто в науці, мистецтві, літературі, філософії підноситься над спогляданням і відтворенням маленьких реальних фактів і маленьких загальноприйнятих істин.
Сьогодні наше щастя повністю залежить від світової концепції, яка живиться загальною ідеєю пізнання і розвитку. Саме з неї витікають і моральні принципи. Зрозуміло, що ми були б кращими, благороднішими, морально чистішими серед Всесвіту, позбавленого будь-якої моралі, але такого, нескінченність якого ми відчували б реально, аніж Всесвіту, що чекає досконалості людського ідеалу, проте для нас здається обмеженим і позбавленим таємниць. Для того, щоб розвивалися наші думки і почуття, обов’язково потрібні таємниці. Вони розширюють уявлення про світ і в залежності від цього формують ідеї, а отже, незалежно від нашої волі визначають стосунки, норми нашої поведінки. І якщо стоїть вибір якоїсь дії — ніколи не треба вагатися. Суть нерозгаданої таємниці, велич її розкриття завжди підкаже потрібний вибір. Пізнання незвіданого завжди було, є й буде моральним. Сама історія, наші далекі пращури передали нам в руки експеримент, який вони не встигли, не зуміли завершити самі і якого ми не маємо права не завершити. Отже, все це спонукає нас діяти. І ви прийняли, на мою думку, правильне рішення: оживити спочатку когось одного. Адже справа не проста. І ризикувати з усіма трьома не варто.
