Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗
Частина друга
ПОЗНАЧЕНА БЛИСКАВИЦЕЮ
Своїх батьків Ерліс не знала. Чи то вони підкинули її в притулок, бо не мали чим годувати, чи то померли під час однієї з пошестей, що періодично спустошували Грестор, чи щось інше із ними скоїлося, — про це не судилося взнати ані Ерліс, ані більшості дітей із Мишатника — так називали притулок городяни.
Про ті пречудові давні часи, коли ще жива була засновниця притулку, благочестива Брієта, одна із можновладних жінок Грестора, серед “мишви” ходили перекази, схожі на казки. Може, тоді й справді будинок, де містився притулок, був міцнішим, а сніданки, обіди й вечері — не такими пісними та мізерними, і тому сама Брієта здавалася своїм вихованцям мало не доброю феєю. А може, то було лише втілення заповітної мрії багатьох поколінь “мишенят” — за однаковий сірий одяг чи за вічно голодні очі прозвано їх так? — мрії про тепло, ситість і ласку.
Одного разу в притулку сталося диво: знайшлися батьки маленького Юго. Що з того, що Юго загубився під час недавнього ярмарку і пробув у Мишатнику лише кілька днів? Диво залишалося дивом. Минуло зовсім небагато часу, і цей випадок, що передавався із вуст у вуста, обріс неймовірними, химерними подробицями і перетворився на одну з тих чудових казок зі щасливим кінцем, що їх так полюбляли “мишенята”.
Проте були й страшні перекази — приміром, про те, як на позаторішньому ярмарку одного хлопця жадібні крамарі й перекупки забили до смерті за поцуплений пиріг.
Так, у середовищі, де зростала маленька Ерліс, були свої уявлення про світ: він поділявся на дві нерівні частини. Перша і більша частина — ненависний світ ситих та вдоволених. Другу, значно меншу, складали мешканці Мишатника, крім сестер-наставниць, звичайно. Цей світ був незатишним, але принаймні знайомим, в ньому цінувалися сила, спритність, винахідливість у добуванні їжі і вміння обдурити представників першого світу. Тут зневажали слабких та безпорадних, тих, хто не вмів мовчки зносити голод і холод, штурхани й запотиличники старших і сильніших, хто жалівся сестрам-наставницям, хто не вмів постояти за себе.
Єдині руки, які пестили маленьку Ерліс у Мишатнику, — руки Ліко, старшенької дівчинки, що доглядала за нею. Ерліс була тоді такою малою, що навіть обличчя її не змогла запам’ятати, а лиш вузькі теплі долоньки. Потім Ліко кудись зникла. Ерліс не знала куди; коли вона підросла настільки, що змогла розпитувати, виявилось, що про Ліко ніхто навіть не чув. У тому не було нічого дивного. Діти в притулку мінялися часто: одні тікали, інші гинули від хвороб або тих страшних випадків, про які потім складали перекази, а нові надходили й надходили. Мабуть, сестри-наставниці просто доручили Ліко доглядати за Ерліс, котра спала поряд із нею, як потім доручали й самій Ерліс дивитись за кимось із малечі. Та для себе вона вирішила, що то була її сестра. Так добре було думати, що десь — невідомо де, — але все-таки є сестра.
Батьки залишили Ерліс тільки один надійний спадок — міцне здоров’я. Навіть життя в Мишатнику не змогло його занапастити. До того ж дитиною вона була напрочуд гарненька: великі ясні очі, світлі кучері… І сестри-наставниці прозвали її щасливицею.
їй і справді пощастило: коли шалена буря пронеслася над Грестором і завалився старезний будинок, в якому був притулок, з-під його руїн живими витягли лише двох: пораненого в голову хлопчика і Ерліс, що не мала на собі навіть подряпини, тільки товстий шар пилюки. Хлопчик того ж дня помер. А Ерліс жила, і про це в місті заговорили як про чудо.
Так вирішилась доля дівчинки. Марновірні городяни вважали, що вона приносить щастя, і чомусь не замислювалися над тим, що присутність Ерліс не врятувала Мишатник від загибелі. Подітись їй не було куди, і от почалися мандри з дому в дім, із сім’ї в сім’ю. Ніхто в Гресторі не тримав би її лише за гарні очі, хоч вона ж “щасливиця”, тож Ерліс стала служницею за їжу і за одяг, прибирала, мила посуд, гляділа дітей. її звичний світ був зруйнований, і вона мусила пристосовуватись до нового — чужого. Проте минуле — минуле завжди голодного, зневіреного в усьому “мишеняти” мстилося їй за цю мимовільну зраду. Серед “мишви” не мали ціни ані старанність, ані охайність, такі потрібні їй зараз. Метка і жвава у звичному оточенні, Ерліс раптом зробилася такою незграбною, що аж сама злякалась. Глиняний і особливо скляний посуд викликав у неї жах, вона постійно щось била, ламала, весь час щось випадало в неї з рук або потрапляло під ноги. Дівчинка остаточно втратила впевненість у собі. Якщо вона й досі ще не опинилась на вулиці, то лише завдяки своїй славі “щасливиці”, адже кожна нова господиня була чомусь переконана, що саме в її дім Ерліс принесе щастя. Іноді поява дівчинки і справді збігалася з якоюсь радісною подією в сім’ї. Вона стільки господарів змінила, що нічого неймовірного в такому збігові обставин не було. У Гресторі не залишилося жодної вулиці, на якій би дівчина не жила принаймні один раз. Так тривало до того часу, поки Ерліс не потрапила до тітоньки Йєли.
Йєла була вдовою Гладкого Котьєра, багатого крамаря, сумнозвісного лихослова й забіяки. Ерліс бачила його лише один раз — і встигла зненавидіти на все життя: коли її витягли з-під руїн Мишатника, вона почула голосно вимовлену фразу: “Добре, що хоч буря нарешті знищила це кубло злодюжок”, повернула голову і запам’ятала того, хто це сказав. Невдовзі під час чергової п’яної бійки хтось розчерепив Котьєру голову. Ерліс нічого не знала про його дружину, але в дім цей ішла з важким серцем. Втім, їй не було з чого вибирати.
Тітонька Йєла почала з того, що довго й терпляче навчала Ерліс хатньої роботи. За весь цей час вона жодного разу не підвищила голосу на дівчинку, не вдарила її (Ерліс знала господинь, які ніколи не кричали, зате били немилосердно). Так само — без крику та ляпасів — тітонька Йєла поводилась зі своїми власними дітьми, а їх у неї було четверо — троє синів та маленька донька, усі, як і мати, гарячоокі, смагляві та непосидючі.
Коли подив минув і Ерліс зрозуміла, що все це не примха нової хазяйки, що так буде завжди, у її руках почали з’являтися вправність та впевненість, вона вперше відчула задоволення від своєї роботи. І — так само вперше — полюбила Йєлиних дітей. Досі малюки здавалися їй лише нестерпними вередами. Тітонька Йєла часто розповідала їй про себе: заміж вона вийшла молоденькою дівчиною, щоб урятувати родину, яка зав’язла в боргах. Ця жертва виявилася марною, бо коли невдовзі буря зруйнувала місто й залишила рідних Йєли без даху над головою та без шматка хліба, Котьєр спокійнісінько дозволив їм померти з голоду. Йєла не виправдовувала свого безсердечного чоловіка, проте твердо була переконана: він став таким тому, що з ним теж поводились жорстоко. Хоч як це дивно, роки, прожиті в домі Котьєра, не змусили саму Йєлу зневіритись у людях. “У дитинстві батьки вклали у мене багато добра. Його мусить надовго вистачити”, — казала вона. Тепер тітонька Йєла виховувала своїх дітей, намагаючись розв’язати нерозв’язне: зростити їх “людьми, а не крамарями” (в її вустах це слово було найгіршою лайкою), і водночас зробити їхню долю щасливою. Мати хотіла бачити їх добрими і чесними, а добрим і чесним велося скрутно.
На почесному місці в домі стояли книги в тиснених шкіряних палітурках. Сусіди знизували плечима: знайшла-бо куди вгатити силу-силенну грошей! Іще й на вчителів витрачається… Бач, хоче дати дітям освіту, та хаіі би вже власним, а то ще й цю приблуду Ерліс за свій кошт навчає! Однак Йєла не переймалася насмішкуватими поглядами чи презирливим пирханням у себе за спиною. Знала, що й навіщо робить.
Дітлахи Йєлині іноді хворіли, і тоді в домі з’являвся лікар Крейон. Ерліс багато чула про нього й раніше, а зблизька побачила, коли її витягли з-під руїн притулку. Сухорлявий спокійний чоловік із невеличкою борідкою і пильними, чимось засмученими очима оглянув її і сказав: “Пощастило дівчаті. Тепер житиме довго”.
Що й казати, у місті лікаря мало не всі вважали диваком, проте до його дивацтв ставилися поблажливо. Всі знали: якщо вже хворому не допоможе Крейон, то не допоможе ніхто. Його запрошували навіть у замок. Багаті крамарі пробачали йому те, чого не пробачили б нікому іншому, — невміння поводитись із грішми. Вони давали йому доброзичливі поради, пропонували свої послуги, але Крейон чемно відмовлявся. Він жив удвох із матір’ю в невеличкому будинку на околиці, вдягався скромно, завжди ходив пішки і вочевидь не збирався міняти свій спосіб життя.
