Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (чтение книг .txt) 📗
Грюкають дверi в другiй кiмнатi. Чиїсь важкi, повiльнi кроки.
— Мабуть, батько. Ти вже, сину, будь iз ним трошки…
Дверi розчиняються, i в кiмнату спочатку всувається мiшок, набитий чимсь круглим, потiм батькова голова в профiль, далi вся постать його. Одною рукою вона тримає на спинi мiшок, у другiй — велике вiдро з водою. Голова повертається, зустрiчається з очима доктора Рудольфа й на якийсь мент застигає. Нi особливого здивовання, нi радостi не помiтно в суворих гарних рисах зарослого бородою лиця.
Ганс Штор помалу ставить вiдро на пiдлогу, потiм спускає мiшок, скидає капелюш, пальто, вiдносить їх у кухню — чути, як старанно струшує з них воду з дощу. Мати поспiхом хапає вiдро з водою й виносить на веранду. Вернувшись, заглядає в мiшок — там головки капусти, картопля, редька, ще якась городина й хвiст курки.
Рудольф хоче помогти матерi, але з'являється Ганс Штор, мовчки бере в них iз рук мiшок i виносить до кухнi.
Рудольф знову сiдає в куток канапи й похиляє голову.
Мати мовчки, тихо гладить його по волоссi.
Ганс Штор увiходить, понуро розгладжує долонями залички й зиркає на сина.
— Ну що, задоволений?
Рудольф пiдводить голову й мовчки стомлено дивиться на батька.
— Ощасливив людство? Га? Бачив уже плоди своєї «великої» працi? Подобається?
Панi Штор помалу пiдходить до батька, вичищає чимсь забруднене плече його й спокiйно-стримано каже:
— З Рудi нещастя, батьку, було. Упав iз аероплана й зломив знову ногу Весь цей час пролежав у селянина у хатi. Ганс Штор байдуже-понуро дивиться вбiк.
— Шкода. Пропустив найцiкавiше. Не бачив, як його славетна Машина перевертає людей на звiрiв. Шкода. Ну, та ще й тепер не пiзно намилуватись. Матиме досить часу.
Вiн важко сiдає бiля столу й стомлено простягує по ньому руки з червоними, згрубiлими вiд роботи пальцями. На гарних виписаних устах його видушується саркастичний усмiх.
— «Трiумфальна зустрiч». «Спаситель свiту». «Новий Христос». «Рай земний». Так, так: рай, чудесний рай. Мурло, хамло, злодiї, злочинцi, всяка шваль, наволоч позабирались у палаци, повдягались у шовки, оксамити i… сплять. Сплять i розпутничають з жiнками. Варто, варто було трiумфальну зустрiч зробити тобi! Та навiть на це не вистачило сили. Не дотяг-ли, порозлазилися, як черва, що насмокталася трупа. А крику, а гвалту скiльки було! Макс уже на iншi планети з сонячним хлiбом летiти збирався, туди свiй рай нести. Навiснi, навiснi!
Ганс Штор безнадiйно, гiрко й стомлено хитає головою. Свiчка блимає, трiщить, гонить по стелi й кутках димнi тiнi, карлючить лице старого Штора гримасами.
Панi Штор зiтхає й обережно каже:
— Нiчого. Почнуть люди щось робити, i все пiде iнакше…
Батько скидується, спалахує:
— Робити?! Хто?! Ця худоба?! Та через що? Навiщо? Хто, що, якi сили можуть примусити їх узятись до роботи? Ану, попробуйте їх примусити! Ану, забалакайте тiльки з ними про це! Не говорили хiба вашi «спасителi»? Що ж вони на це: «Iдiть к чортовiй матерi з вашою роботою, з вашою культурою, з вашими радiями, електриками, водопроводами, аеропланами. Нам нiчого не треба, нам i так добре, наплювать нам на вашу культуру». Що, не так вони говорять? Поговорити з нашим шевцем, iз друкарями, з технiками — та з ким хочеш. «А на якого дiдька менi ваша електрика? Я буду працювати, вугiль возити, а ви будете електрикою грiтись?» Сором? Грiх? Потреба людського? Закони бога, ладу? Все це цим скотам не потрiбне. От вам рiвнiсть! Бачите тепер, синки мої? Бачите її тепер на власнi очi, коли вони вам iще не повилазили? Свобода? Геть насильство? Ну? Що ж тепер — при повнiй свободi й без насильства? Що — пустеля, яма, смерть? Та вас усiх тепер собаки позагризають. Розплодяться хмарами й позагризають. Побачите! Ви ж нi до чого тепер не здатнi, без насильства ви ж не рухнете пальцем для власного добра. Та чого краще? Каналiзацiї, як тобi, синку, вiдомо, в твойому раю вже немає. Смiття, бруд, нечистоти нема куди спускати. Треба копати смiтники, помийнi ями, ватерклозети. Бо позасмерджуємось i погниємо всi в раю. Ну, i що ж ти собi думаєш? Всi вашi «експлуатованi», всi цi «пролетарi» анi пальцем не хотiли рушити! Довелось їх соромити, лаяти, виясняти для них самих загрозу життю — аж тодi милостиво згодились копати ями. А робили як? Будьте ви тричi проклятi, мої синки, з вашим раєм! Оце я вам кажу, батько ваш. Лучче б ти, сину, був зогнив у божевiльнi, куди тебе засадили розумнi люди, що передбачали все це страхiття. Так, так, сину!
Доктор Рудольф мовчки дивиться на стрибливе вiд тiней каганця лице батька, але мати обурено, гнiвно пiдводиться й повертається всiм тiлом до чоловiка.
— Батьку! Що ти кажеш?!
— А що ж менi казати йому, цьому «спасителевi» нашому? Га? В ноги йому поклонитися? Трiумфальну зустрiч йому вчинити? Так? Йому говорилося, його попереджалося, його благалося Слави захотiв? На установи бога повстав? Порядок змiнити запотiв?
Батько теж пiдводиться i, весь уже горячи нестримним палом кровi, грiзно, хижо перехиляється до сина.
— Слави тобi? Зустрiчi? Пам'ятника? От тобi пам'ятник маєш: розбiй, грабiж, насильство, ледарство, бруд, тьма, розпуста, звiряче життя. От твоя слава! Радiй?
Ганс Штор повертається й виходить до кухнi, сильно грюкнувши дверима. Доктор Рудольф знову похиляє голову й сидить непорушне.
Нагорi грає графиня. Звуки старого свiту: дивнi, чаруючо-грацюзнi, такi неймовiрнi серед темного мовчання.
Мати пiдходить до доктора Рудольфа, сiдає поруч, бере його руки в свої, гладить їх, голубить, щось говорить, щось старе, потiшаюче, вiчне, материнське, яке говоритиме мати й тодi, як лишиться на замерзлiй зморщенiй планетi хоч один син i одна мати.
А доктор Рудольф уже не слухає нi її, нi батькового бурмотiння в кухнi, нi звукiв рояля нагорi — невже ж вона не примде прати далi? Невже не загляне хоч на хвилинку? Не кивне хоч головою? Невже це можливо?
Можливо. Чому нi? А як гляне з огидою, з ненавистю, з прокляттям?
Доктор Рудольф цiлує матерi руку й пiдводиться. Вiн утомився й пiде вже до себе.
Мати не затримує його. Вона тiльки наливає в тарiлочку топленого сала, встромляє гнотик i запалює каганець.
— Оце, Рудi, неси тихенько пiд пальтом, щоб не погасла. Нi свiчки, нi сiрникiв не можу тобi дати — нема.
Рудi бере каганець, прикриває його полою, ховає ключ од лабораторiї в кишеню й помалу виходить надвiр.
Вiтру немає. Густа, чорна, як сажа, тьма шелестить дощиком по кущах. Ноги ступають невпевнено, намацуючи жорству алеї Небо, земля, сад — усе темне, непроглядне, все чорна, густа безодня. Зникло колишнє величезне вiяло сяйна над Берлiном. З дитинства, з перших крокiв доктора Рудольфа по аемлi воно щовечора стояло там, за садом, воно було не людським витвором, а явищем природи. I от нема. Чорна шершава сажа там. Так само, як у горах, як на полi, як десь у безлюднiй холоднiй пустелi.
Доктор Рудольф обережно несе каганець, стараючись не розхлюпати й не придушити дорогоцiнної жовтенької квiточки, що так смердюче пахне з пiд пальто. Отак десятки тисяч лiт тому брела людина вiд чужої печери до своєї, позичивши вогню.
Скреготить зубами замок дверей. Нiжно и солодко попахуе чужим духом iз лабораторiї.
Доктор Рудольф поспiхом ставить каганець на стiл i оглядає все навкруги Чисто-чисто все прибране, нiде нi забутої читаної книжки, нi квiточки, нi шпильки — нiчого-нiчого. Тiльки цей нiжний теплий запах.
Клiпає гнотик каганця. Гойдається густа тьма в далеких кутках лабораторiї, жовто й тьмяно виринають iз неї блиски апаратiв i знову поринають.
Нiякiсiнького, нi найменшого слiду її перебування тут!
Доктор Рудольф пiдходить до вiкна, розчиняє, впускає до хати задумливий мокрий шелест дощику. Тиша. Неймовiрна тиша Iз сяйвом помер i вiчний, невпинний, глухий гуркiт Берлiна, що, як величезний водоспад, здавався теж явищем самої природи Зник. Чорна, густа, нiма сажа.
Доктор Рудольф зачиняє вiкно, сiдає в фотель, подарований колись графом Елленбергом, i стомлено опирає голову на руку.
