Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (чтение книг .txt) 📗
I, затупавши ногами так, що склянка на столi цокає об глечик, Емма весело мугиче в себе в кiмнатi бiскаю, тупчнться, одягається, прибирається. На хвилинку вона вбiгає до хати до Рудольфа, чогось шукаючи по всiх шухлядах, i пiд неї дiйсно пашить таким молодим та здоровим, що доктор Рудольф аж зiтхає.
I з сином старий свариться, бо й син майже нiколи дома не буває. Але Отто тiльки посвистує й навiть не вiдповiдає старому. I бiдний Кравствурст iде до Рудольфа й скаржиться йому на ту прокляту Сонячну машину, що отак-о батькову владу зводить нанiвець. До цiєї Машини були дiти як дiти: роботящi, слухнянi, без дозволу з обiйстя нiкуди. А тепер — як ранок, так i повiяли до хлопцiв, дiвчат, до бiса.
— Ну, добре, а що ж їм, пане Кравствурсте, дома робити!
— Що, що! Як сонячний хлiб, так i роботи вже нiякої не має? Шити, прати, за худобою дивитись. Що, що! Страху не стало! Пошани не стало! Що їм тепер батько? Вiзьму, каже, Машину пiд пахву й пiду собi геть. Сказало б воно менi коли отак? Я б йому показав «не боюсь». Любовникiв! Ну? Так в очi батьковi й каже. Про чоловiка не думає. Любовникiв Я б отого Рудольфа Штора, коли б вiн менi попався, добре б випрасував за його Машину! Розпуста, а не Машина!
Рудольф Штор посмiхається.
— Ну, добре, а ви ж, пане Кравтвурсте, їсте сонячний хлiб тої Машини?
Кравтвурст хитро й сердито примружує очi.
— А що ж менi, картоплю їсти! Чого ж би я не мав його їсти.
— Так чого ж ви лаєте Машину!
— А того лаю, що без пуття зроблено. Не можна всякому писклятi давати в руки Машину. Треба, щоб на родину давали одну, та й не всякiй же родинi, а тiй, що заслужить. Треба, щоб народ не розпускався через неї, порядок держав. А то що ж воно дiється: начальства нiякого нема, полiцiї нема, залiзницi нема, свiчок нема, нiчого нема. Розбишацтво, злодiяцтво таке повелось, якого вже сотнi лiт тут у нас не чувано. Приходять тобi в хату, наставляють до грудей револьвер i: «Ану, давай бiлизну, давай одежу, чоботи». Забирають i йдуть. То за це спасибi казати Сонячнiй машинi? Оце до замку пана Горнфельда з'явилися собi панки з сусiдньою мiстечка, забрали собi найкращi кiмнати та й живуть, як у себе. Управитель мовчить. Що йому казати? До кого йому жалiтися? «Це, — кажуть, — тепер спiльне». То за такi порядки дякувати Сонячнiй машинi? А що хлiб її добрий, то добрий, то таки правда. Що добре, то добре, але що погане, то погане.
А днi плентаються так помалу, одноманiтно, бiль так повiльно меншає, нетерплячка так дряпає за серце, що хочеться вiдрiзати к бiсу цю ногу, покинуть її тут i їхати до Берлiна. Що там? Справдi окупацiя чи сiльська вигадка?
Уже доктор Рудольф i сонячний хлiб їсть, уже Емма одної ночi втекла-таки з батькiвського дому, взявши не тiльки Машину, але й усю свою одежу та бiлизну; уже доктор Рудольф помаленьку ходить по хатi, спираючись на палицю, а про Берлiн усе ж таки нiяких звiсток немає. Нiчого й балакучий кругленький лiкар не знає, хоч i дуже цiкавий би знати.
На його думку, Берлiн окупували не iндокитайцi, а американцi Американцям хочеться давно встановити свою гегемонiю на весь свiт. От вони скористалися ослабленням Нiмеччини й пiд виглядом заведення порядку захопили її.
— А чого ж залiзницi не ходять?
— Не добалакались iще до краю. Сторгуються — пустять Терором беруть, терором.
Дощ невриписто, нудно, безустанку дряпається в маленьке заплакане вiкно, по горах лазять, як безпритульнi пси, шмат ки хмар, Кравтвурст без потреби довго обгупує черевики на порозi дому, надокучливо, без мотиву свище в кухнi Отто. А ввечерi нема чим свiтить — нiде нi свiчок, нi нафти не мож на добутiї, всi крамницi порозтаскувало населення, продати — нiхто не продає за грошi, чого вони тепер вартi. Мiнятись же на одежу Краiзтвурст не хоче, шкода — свiчку спалив, та й нема, а одежа служитиме роки. Та й як ти його за сорочку нафтя купуватимеш — подереш сорочку на шматки?
I доктор Рудольф лежить од п'ятої години вечора до восьмої ранку в темнотi, обмацуючи щохвилини ногу, зiтхаючи й загрiбаючи волосся на потилицю.
Це зовсiм зовсiм не те, що думалось, що так описував Макс. А що ж iще там, у Берлiнi, чекає на нього в цiй новiй ерi?
Лопотить, трiщить, чхає й несподiвано стрiляє старий Кравтвурстiв мотоциклет пiд доктором Рудольфом. I що ближче до Берлiна скочується з гiр доктор Рудольф, то все зрозумiлiше, все яснiше стає йому дивне мовчанння Каесему.
Тепер не диво: не тiльки Каесем, не тiльки Берлiн — вся Нiмеччина мовчить. Темна, застигла, мовчазна пустеля. Як закляте якоюсь ворожою, страшною силою, спинилось i закi; м'янiло все, що ранiше грюкало залiзом, пашiло вогнем, ди хало димом, рухалось мiльйонами живих i мертвих гвинтикiв. Димарi тисяч фабрик стоять, увiткнувшись у небо помертвiлими пальцями, i не куряться. Мертвою пусткою вiє вiд порожнiх станцiй залiзниць, вiд застиглих на колiях розчинених вагонiв, вiд роззявлених дверей величезних депо, де так само моторошно бачити мертвий спокiй, як на кладовищi веселий, п'яний рух.
Лопотить по вулицях мiст, мiстечок i сiл старовинний мотор Кравтвурста, i лунко вiдбивається цокання й лопiт його по завмерлих вулицях. З посмiшкою цiкавостi проводжають його очi людей iз позакладуваними в кишенi руками. А коли доктор Рудольф зупиняється, вони балакають iз ним знехотя, трошки насмiшкувато й трошки вибачливо, як iз людиною, яка не знає елементарних, вiдомих усiм речей.
До Берлiна пiдвозить доктора Рудольфа старенька машинка його зовсiм стомлено — кашляючи, хрипаючи й через кожний кiлометр зупиняючись. От довезе й також пiде на спокiй, на сплячку, як уся Нiмеччина.
Порох дощу мокро обвиває лице, стiкаючи за шию холодними цiвочками. Небо брудним, сiрим павутинням нависло над Берлiном. Сiрою застиглою тишею обкутанi передмiстя.
Доктор Рудольф пильно, похмуро зиркає по боках вулиць. Та сама картина страшної помертвiлої руїни.
Але от у шиковному старовинному екiпажi з гербами, запряженому рiзномастими кiньми, їде веселе товариство — очевидно, робiтники. Серед них дiвчата в мокрих, зелених, iз листя сплетених вiнках. Всi вони наче з весiлля їдуть — на очах усiх обнiмаються, цiлуються, регочуть i з усiєї сили поганяють коней.
I на вулицях той самий лiнивий, утихомирений спокiй на всiх обличчях, так само позакладуванi руки в кишенi, тi самi порожнi, вже злегка поржавiлi, потьмянiлi рейки трамваїв, по яких не гуркотять колеса вагонiв.
Доктор Рудольф часом переганяє людей iз вiзочками. На вiзочках — трава та листя, прикритi мокрим покривалом; так хазяйновито все, дiловито, спокiйно й звично, наче вони вiє-життя тiльки те й робили, що возили отак-о вiзочки з травокi собi на їжу. Поволеньки йдуть собi маленькими гуртками, мирно розмовляють, перегукуються з другими, на доктора Рудольфа з цiкавiстю позирають — звiдки взялася тут на машинi людина, коли всi машини вже давно нiмо й безсило стоять.
Кроки людей лунають дзвiнко, самотньо у височенних колодязях вулиць — тут панує понура, врочиста тиша. Ще немає, мабуть, третьої години, а тут, на днi цих колодязiв, уже вечiр. Колись вони в цей час горiли вогнями лiхтарiв, вiкон, реклам, вивiсок. Тодi їм байдуже було — чи день iще там, угорi, чи нiч, вони собi мали своє свiтло. Тепер, закутанi в моторошну тишу, вони стоять мовчазнi, суворi, темнi, дивовижнi, покинутi тунелi, якими колись пливли гуркiтливi потоки людських тiл, екiпажiв, свiтла, крику, гомону. Тут i возиьiв менше, i перехожих зовсiм мало, тiльки мляво, безнадiйно риються в купах смiття голоднi здичавiлi собаки. Де-не-де в понурих вiкнах блимає жовтенька крихiтна плямка свiтла — свiчка чи каганець.
Бiля рiчки знов люднiше: то тут, то там, то гуртками, то поодинцi, важко ступаючи, поперегинавшись набiк, несуть люди воду у вiдрах, у великих кухлях, глечиках для вмивання, В бляшаних коритах. I теж вираз їхнiх постатей i облич дiловитий, серйозний, наче все життя вони носили воду з рiчки та каналiв.
