Зоряне вітрило - Кургузов Сергій (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
І наказав же мені біс ухопитися за цю фразу!.. У своєму нарисі про майбутнє Центона я, журналіст Андрій Дживелов, навів її майже дослівно і висловив серйозні сумніви з приводу того, що шлях крізь ядро Землі можна буде прокласти вже у найближче десятиліття. Ще, пригадую, я спробував дати рекомендації керівникам програм освоєння локальної туманності Нереїди і висловив певність, що використання фінансових коштів па підготовку до майбутніх польотів дасть безперечно більший ефект, аніж, у буквальному розумінні, закопування грошей у землю. З цим, писав я, вже експериментували казкові герої двадцятого століття. Чим увінчались їхні спроби — може нині розповісти кожен школяр.
Моя іронія виявилася передчасною. Репортаж надрукували, та не встигла висохнути друкарська фарба, як па щорічній виставці “Технологія і прогрес” уже демонструвався керований на відстані агрегат з автоматичним відводом потоків теплової енергії, призначений для надглибокої проходки тунелів. Під час попередніх випробувань на трасі Центона він показав відмінні результати: рідка магма, тверднучи від стикання з пристосуваннями для відведення теплової енергії, міцним панциром вкривала обсадну трубу початкової дільниці центрального тунелю. Минуло не більше десяти років — і зустріч двох променів Центона стала реальністю!
Через кілька місяців після цієї знаменної події одного зимового ранку мене збудив наполегливий дзвінок у двері. “Хто б це міг бути?” — думав я, роздивляючись спросоння циферблат годинника. Шоста година ранку!
За дверима мене чекав посильний з телеграмою:
“Журналістові Андрію Дживелову. Негайно вилітай в Центроград. Випробування капсули призначено на завтра. Резервую два місця. Прокотишся з допомогою гравітації. Професор Ігреков”.
Спершу я подумав, що це розиграш.
Адже поки що на випробування Центона допускають лише спеціалістів. Потім мої міркування пішли в іншому напрямі. Ігреков — мій старий друг, йому цілком можна довіряти.
Я почав пригадувати все, що мені було відомо про гравітацію. Вона існує в усьому Всесвіті. Місяць обертається довкола Землі саме тому, що планета притягає свій супутник. Земля рухається по орбіті на “гравітаційному повідку” у Сонця. Закон Ньютона визначає силу тяжіння з точністю до певного коефіцієнта пропорціональності, названого гравітаційною постійною. Це одна з універсальних фізичних постійних, тобто величина, яку можна вважати головною характеристикою нашого світу. Проте ніхто поки що не в змозі пояснити, чому ця постійна має саме таке, а не інше значення.
Знав я і те, що останні розрахунки вчених примусили взяти під сумнів “постійність” цієї постійної. На дослідах було показано, що в деяких випадках її величина змінюється. Коливання сил гравітації часто відбиваються на житті живих організмів…
…Вранці наступного дня я прибув до Центрограда. Монорельсовою дорогою дістався до околиці міста, де знаходилась багатоповерхова споруда управління Центоном. Поруч був стартовий майданчик, який чимось видався мені схожим на невеличкий космодром. Проте дещо тут все ж таки відрізнялось від того місця, де брали початок міжзоряні маршрути.
Територію майданчика заповнювали приміщення технічних служб. Між ними проходили нитки залізничних колій, по яких до місця старту транспортували капсулу, що їй випало вирушити у досить незвичайний “політ”.
Простеживши поглядом за напрямком, у якому перехрещувалися нитки колій, я побачив обриси потужних металевих ферм, що міцно тримали у своїх обіймах величезну сталеву сигару.
У мене аж серце обдало холодом, коли я на мить уявив, що настане хвилина, коли ферми роз’їдуться врізнобіч, пролунає команда: “Старт!” — і під металевою сигарою відкриється тисячекілометрова безодня…
Проте я відразу ж відігнав сумнівні думки, переконавши себе, що техніка XXII століття справді досягла межі фантастики, і що темну безодню анітрохи не важче підкорювати, ніж космос.
На ці думки мене наштовхнула форма металевої сигари, а точніше кажучи, форма капсули за індексом “001”. Вона й справді нагадувала міжзоряний корабель, який волею велетенських сил було поставлено “догори ногами”. Схожості з кораблем капсулі надавало металеве оперення. Проте навіть здалеку я не помітив хоч яких-небудь ознак двигунів.
“Але ж навіщо двигуни? Гравітація!” — тієї ж миті майнула думка. Капсулу поведе сила гравітації! Ось про який дивовижний “двигун” говорив свого часу, хитро всміхаючись, професор.
Мені таки поталанило: я став одним із перших журналістів, якому надали можливість ступити на борт капсули “001” сполучення “Центроград—Центрополь”. Крім екіпажу, в капсулі розташувалися автори проекту, серед яких був і професор Ігреков, кілька геофізиків і психолог. Чим пояснюється присутність на борту психолога, я збагнув, щойно переступивши поріг капсули. Вона являє собою досить комфортабельний салон, трохи схожий на салон космічного корабля, який робить човникові польоти типу “Земля—Космос—Земля”. Ось тільки крісла тут були закріплені майже горизонтально, і сидячи в них, пасажири мусили пристібатися ременями й зависати майже сторч головою.
В одне з таких крісел і запропонував мені сісти (лягти, зависнути?) професор Ігреков. Помітивши у моєму погляді іронію, змішану з побоюванням, він постарався мене заспокоїти.
— Ти, Андрію, недосвідчений пасажир, тому ця незвичайна плутанина викликає у тебе подив: а вона лише наслідок зміни напряму відчутної сили тяжіння і залежить від етапу “польоту” нашого корабля. Через якийсь час “верх” і “низ” поміняються для тебе місцями і ти почуватимеш себе цілком комфортабельно.
Чесно кажучи, при всьому розумінні особливостей наступного польоту я всі ці пояснення сприймав так, як дитина сприймає абстрактні істини: краще один раз відчути, ніж кілька разів почути.
Чи відчував я занепокоєння, яке притаманне кожному, хто вирушає у сповнену пригод мандрівку? Не буду приховувати — відчував. І не тому, що уява малювала мені на шляху до центру Землі різні непередбачені програмою “зустрічі”, — наприклад, з розжареними потоками речовини ядра. “Все передбачено, — переконував я себе, — все перевірено… Тут не може статися нічого, про що б тебе не повідомили заздалегідь. А що може занепокоїти мандрівника? Під час подорожі на кораблі — морська хвороба. Тут від неї не доведеться потерпати! Перевантаження? Але до них я звичний. В нашу добу польоти на космічних кораблях стали буденними. Мені самому вже не один десяток разів доводилося вирушати в міжзоряні мандрівки… Але чому ж я ловлю себе на думці, що підступний холодок повзе у мене по спині і, здається, заповзає в кожну клітину мого тіла?”
Розгадка прийшла до мене несподівано. В салоні капсули спалахнуло табло з якимись незрозумілими мені цифрами. В першу хвилину я, безглуздо втупившись у табло, не міг зрозуміти їхнього змісту. Аж раптом мене осяяло. Це ж показник довжини маршруту! І цифри на ньому — ніщо інше, як кількість кілометрів, які нам доведеться подолати. Чому я не збагнув цього відразу? Вразило значення цифр. Важко було навіть уявити, що таку величезну відстань можна подолати за короткий проміжок часу.
Так от, дивлячись на цифри, що показували (хоч уява і не могла цього намалювати) довжину безодні, яка мала за лічені хвилини відкритися перед капсулою, я, нарешті, знайшов причину занепокоєння, що оволоділо мною у передстартовий час. Розгадка прийшла до мене у вигляді одного слова: “Падіння!” Зрештою, що б не говорили про цей дивовижний “політ”, він ніщо інше, як падіння. А падіння, викликане гравітацією, в нашій свідомості з давніх-давен пов’язане з якимись неприємностями: розбиті коліна чи розбита ваза… Падіння — це завжди небезпека. Ось з чим не може примиритися мій мозок, ось над чим варто помізкувати.
“Проте, — раптом подумав я, — яке ж це падіння, коли на шляху немає небезпечних перешкод? Ми пройдемо крізь земне ядро, і на протилежному боці Землі капсула вже не падатиме, а підніматиметься вгору”.
Як не дивно, але цей простий логічний висновок заспокоїв мене, і я зручніше вмостився в кріслі, міркуючи, що тепер саме час скласти план майбутнього репортажу. Мені доводилося подорожувати автомобілями, котрих приводив в рух електродвигун… Я літав на міжконтинентальних лайнерах… Вони підіймалися у повітря зусиллями газових турбін. Нарешті, я провів кілька відряджень на орбітальній станції, дістаючись туди з допомогою ракетних двигунів. Мандрівники були різні, але їх єднало щось спільне: кожному засобові пересування, що допомагав мені долати десятки, сотні, а то й тисячі кілометрів, доводилося боротись із силою земного тяжіння. Гравітація завжди була мені перешкодою.
