Мертва голова - Бєляєв Александр Романович (серия книг TXT) 📗
Кінець тунелю близько. Там, біля самого виходу в океан, внизу, з розколини скелі під сильним напором б’є гаряче джерело. В його струменях шарудять придонні камінці і черепашки.
Іхтіандр лягає на груди і дивиться вперед. Темно. Простягає руку вперед. Вода ледь-ледь свіжішає. Долоні торкаються залізних ґрат, укритих м’якою і слизькою морського рослинністю й шорсткими черепашками. Чіпляючись за грати, юнак знаходить хитромудрий засув і відсуває його. Важкі круглі ґратчасті двері, що заступали вихід з тунелю, поволі відчиняються. Іхтіандр прослизає крізь утворену щілину. Двері у ґратах зачиняються.
Людина-амфібія пливе у відкритий океан, загрібаючи воду руками й ногами. У воді все ще темно. Тільки де-не-де в чорній глибині мигтять голубуваті іскри ночесвіток та тьмяно-червоні медузи. Але скоро світанок, і світлі тварини одна за одною гасять свої ліхтарики.
Іхтіандр відчуває в зябрах тисячі дрібних уколів — дихати важче. Це значить — він проминув скелястий мис. За мисом морська вода завжди забруднена часточками глинозему, піском та покидьками. Вода опріснена, — поблизу в океан впадає річка.
“Дивно, як це річкові риби можуть жити в каламутній, прісній воді, — думає Іхтіандр. — Мабуть, їхні зябра не такі чутливі до піщинок та часточок мулу”.
Іхтіандр підіймається трохи вище, рвучко звертає праворуч, на південь, потім спускається в глибочінь. Тут вода чистіша. Іхтіандр потрапив у холодну підводну течію, що лине вздовж берега з півдня на північ, до впадіння річки Парани, яка відхиляє холодну течію на схід. Течія ця проходить на великій глибині, але верхня межа — за п’ятнадцять—двадцять метрів від поверхні. Тепер Іхтіандр знову може віддатися течії — вона винесе його далеко у відкритий океан.
Можна подрімати трохи. Небезпеки немає: ще темно, і морські хижаки сплять. Перед сходом сонця так приємно подрімати. Шкіра відчуває, як змінюється температура води, підводні течії.
Ось вухо вловлює глухий гуркітливий звук, за ним другий, третій. Це гримотять якірні ланцюги: у затоці, за кілька кілометрів від Іхтіандра, рибальські шхуни знімаються з якорів. Світанок близько. А ось далеке-далеке розмірене рокотання. Це гвинт і мотори “Горрокса”, великого англійського океанського пароплава, що робить рейс між Буенос-Айресом і Ліверпулем. “Горрокс” ще кілометрів за сорок. А як чути! Звук проходить у морській воді півтори тисячі метрів за секунду. Який гарний “Горрокс” уночі — справжнє плавуче місто, залите вогнями. Але щоб побачити його вночі, треба звечора виплисти далеко у відкрите море. До Буенос-Айреса “Горрокс” прибуває, коли сходить сонце, вже з погашеними вогнями. Ні, більше вже не подрімаєш: гвинти, стерно та мотори “Горрокса”, коливання його корпусу, вогні ілюмінаторів і прожекторів збудять мешканців океану. Мабуть, дельфіни першими почули наближення “Горрокса” і, пірнаючи, кілька хвилин тому трохи збурили воду, що примусило Іхтіандра насторожитися. І, напевно, вони вже помчали назустріч пароплаву.
Торохтіння моторів суден чути з усіх боків: прокидаються порт і затока. Іхтіандр розплющує очі, трясе головою, немовби стріпує дрімоту, змахує руками, відштовхується ногами і випливає на поверхню.
Обережно вистромлює голову з води, оглядається. Поблизу ні човнів, ні шхун. Виринає по пояс і так тримається, поволі перебираючи ногами.
Низько над водою літають баклани і чайки, іноді черкають грудьми або кінцем крила об дзеркальну поверхню і залишають на ній кола, що поволі розходяться. Крики білих чайок схожі на дитячий плач. Посвистуючи величезними крилами і обдаючи вітром, над головою Іхтіандра пролетів величезний сніжно-білий альбатрос-буревісник. Махові крила його чорні, дзьоб червоний з жовтим кінчиком, а лапи жовтогарячі. Він прямує до затоки. Іхтіандр з деякою заздрістю стежить за ним очима. Траурні крила птаха сягають у розмаху не менше чотирьох метрів. От коли б мати такі крила!
На заході ніч ховається за далекі гори. Вже червоніє схід. На гладіні океану з’являється ледь помітний, спокійний зиб, і на ньому — золоті струминки. Білі чайки, здіймаючись вище, стають рожевими.
На блідій гладіні вод зазміїлися строкаті блакитні і сині доріжки: це перші пориви вітру. Синіх доріжок стає дедалі більше. Вітер дужчає. На піщаному березі вже з’являються перші перисті жовто-білі язички прибою. Вода біля берега забарвлюється в зелене.
Наближається ціла флотилія рибальських шхун. Батько велів не потрапляти на очі людям. Іхтіандр поринає глибоко у воду, знаходить холодну течію. Вона несе його ще далі від берега, на схід, у відкритий океан. Навколо синьо-лілова темрява морської глибини. Плавають риби, здається, що вони світло-зелені, з темними плямами і смугами. Червоні, жовті, лимонні, брунатні риби безперервно сновигають, миготять, немов рої різнобарвних метеликів.
Згори чути рокотання, вода темнішає. Це низько над водою пролетів військовий гідроплан.
Одного разу такий гідроплан сів на воду. Іхтіандр непомітно вхопився за залізний упор поплавків і… мало не поплатився життям: гідроплан несподівано знявся з води, Іхтіандр стрибнув з висоти десятка метрів.
Іхтіандр підводить голову. Сонячне світло видно майже над головою. Наближається полудень. Поверхня води вже не здається дзеркалом, у якому відбивається каміння обмілини, великі риби, сам Іхтіандр. Тепер дзеркало викривилось, вигинається, безперервно рухається.
Іхтіандр виринає. Хвилі гойдають його. Ось він виглянув з води. Піднявся на гребінь хвилі, спустився, знову піднявся. Ого, що робиться навкруги! Біля берега прибій уже шумує, реве і кидає каміння. Вода коло берега стала жовто-зеленою. Дме різкий південно-західний вітер. Хвилі дедалі більшають. На їх гребенях мерехтять білі баранчики. Бризки весь час падають на Іхтіандра. Йому це приємно.
“Чому це, — думає Іхтіандр, — коли пливеш назустріч хвилям, вони здаються темно-синіми, а оглянешся — позаду вони бліді?”
З верхівок хвиль зриваються зграї риб — літунів-довгопорів. То підіймаючись, то спускаючись, обминаючи гребеш хвиль і видолинки між ними, літуни пролітають сотню метрів і спускаються, а через хвилину—дві знову вискакують з води. Метушаться, плачуть білі чайки. Розтинають повітря широкими крильми дуже бистрі птахи — фрегати. Величезний вигнутий дзьоб, гострі пазури, темно-брунатне пір’я з зеленкуватим металевим відтінком, груди оранжевого кольору. Це самець. А недалечко другий фрегат, ясніших барв, з білими грудьми — самка. Ось вона каменем падає у воду, і за секунду в кривому дзьобі вже тріпоче синьо-срібляста рибка. Літають буревісники-альбатроси. Буде буря. Назустріч грозовій хмарі, напевне, вже мчить чудовий сміливий птах — паламедея. Він завжди зустрічає грозу піснею. Зате рибальські шхуни і ошатні яхти на всіх парусах поспішають до берега, щоб заховатись від бурі.
Панують зеленкуваті сутінки, але крізь товщу води ще можна розрізнити, де сонце, — велика світла пляма. Цього досить, щоб визначити напрямок. Треба добратися до обмілини, перш ніж хмара затулить сонце, інакше — прощай сніданок. А їсти вже давно хочеться. У темряві не знайти ні обмілини, ні підводних скель. Іхтіандр напружено працює руками й ногами — він пливе так, як плавають жаби.
Час від часу він лягає на спину і перевіряє свій курс по ледь помітному просвіту в густій синьо-зеленій півтемряві. Іноді уважно вдивляється вперед, чи не видно обмілини. Його зябра і шкіра відчувають, як змінюється вода: поблизу обмілини вода не така щільна, вона солоніша, і в ній більше кисню — приємна, легка вода. Він пробує воду на смак — на язик. Так старий, досвідчений моряк, ще не бачачи землі, знає про її наближення за ознаками, відомими йому одному.
Поступово розвидняється. Праворуч і ліворуч вимальовуються давно знайомі обриси підводних скель. Між ними невеличке плато, а за ним — кам’яна стіна. Іхтіандр називає це містечко підводною бухтою. Тут буває затишно навіть під час дуже грізної бурі.
Як багато риби зібралося в тихій підводній бухті! Кишить, як у киплячому казані з риб’ячою юшкою. Маленькі, темні, з жовтою поперечною смугою посеред тіла і з жовтим хвостом, з косими темними смугами, червоні, блакитні, сині. Вони то раптово зникають, то так само несподівано з’являються на тому ж місці. Випливеш нагору, озирнешся довкола — риби аж кишить, а внизу вже зникла, неначе провалилася. Довго Іхтіандр не міг зрозуміти, чому це так, поки не впіймав якось рибку руками, її тільце було завбільшки з долоню, але зовсім плескате. Через це зверху рибу важко було побачити.
