Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
Артем збентежено озирнувся. Варкана не було!
— Дмитре Борисовичу, де Варкан?
— Тільки що був тут…
— Ви не бачили, куди він подівся?
— Ні…
Це було зовсім незрозуміло. Коли б Варкана схопили віщуни, то цього не можна було б не помітити. Значить, не те. Що ж тоді? Варкан кинув їх, утік?
— Невже він злякався і втік? — почув Артем нерішуче запитання Ліди.
— Цього не може бути, — відповів він.
— Але де ж він тоді?
Звісно, цього не знав ніхто. Варкан зник непомітно. Ніхто не звернув на це уваги, бо сам Варкан, мабуть, вибрав такий момент, коли ніхто на нього не дивився. Становище робилось зовсім безнадійним. Довгі списи відштовхували товаришів назад і назад, уздовж коридора з озброєних роздратованих скіфів. Суворі бородаті обличчя під металевими й шкіряними шоломами дивилися на вчених вороже. Куди поділися дружні обличчя, дружні погляди, які зустрічали товаришів ще годину-дві тому? Підступна промова старого віщуна, отруєне шепотіння впливових багатіїв зробили своє. Залякані богами, запаморочені віщуном, пригнічені наглою смертю вождя, мисливці й воїни бачили тепер у чужинцях своїх ворогів. Вони, вони, ці чужинці, зневажали скіфські звичаї, вони були причиною того, що суворі боги вбили Сколота, який підпав під їхній вплив! Хіба мудрий Дорбатай не сказав цього? Чужинці — чаклуни, вороги, вони мусять умерти! Мудрий Дорбатай наказав не вбивати їх зразу, але порятунку їм не буде!..
Все це можна було прочитати на кожному обличчі. Неприхована ворожість оточувала вчених, що відступали далі й далі під натиском списів. Опиратись було недоцільно, це відчував кожен. Тільки Діана все ще уривчасто та непримиренно гавкала щоразу, коли до неї наближались вістря списів, примушуючи її відступати. Лише це уривчасте гавкання, та ще голос Дорбатая, що стежив за подіями з підвищення в центрі майдану, порушували тишу, сповнену загрози й небезпеки.
— Тримайтеся разом, товариші! — пролунав голос Івана Семеновича.
— Вони зв’яжуть нас! — збентежено мовила Ліда.
— Не дамося! Будемо боронитися! — запально відповів Артем.
— Чим? — коротко зауважив Дмитро Борисович.
Справді, чим битися? Якщо раніше в товаришів були хоча б їхні кирки, які можна було використати як зброю, то тепер єдиною зброєю можна було вважати хіба що кишеньковий ножик Артема. Чим боронитися?
Артем лютував. Найбільше на експансивного юнака впливало загадкове зникнення Варкана. Не хотілося припускати й думки, що Варкан міг просто втекти. Не таким він здавався. Але коли б Варкан не втік, він мусив би щось сказати, якось попередити… Ах, Варкан, Варкан, ти забув навіть про те, що став недавно побратимом юнака!..
— А ви, Дмитре Борисовичу, казали, що побратим — ще більше, ніж брат! — з докором мовив Артем.
Археолог зрозумів, про що думав юнак. Він знизав плечима:
— Я просто не знаю, що сказати…
— А я не вірю, що Варкан злякався і тому зник! — рішуче зауважила Ліда. — Цього не може бути. Він не може зрадити!
— То де ж він?
— Чому він нічого не сказав? — додав Артем.
Живий коридор закінчився. Тепер учені опинились поза межами майдану. Тут вони не були вже гостями Гартака: ось, мабуть, чому віщуни за наказом Дорбатая відтиснули їх сюди, Іван Семенович розумів це. Але що тепер лишалося робити?..
Далеко позаду, десь біля підвищення запалав великий факел. Ще через хвилину кілька факелів запалало ближче. Безнадійно, безнадійно!.. Зброя віщунів виблискує в цьому хиткому полум’ї, віщуни наближаються, наближаються… ось уже знов між ними з’явилися ті двоє з шворками, готові кинутись та в’язати. Артем стиснув кулаки. Голос його задзвенів одчаєм, коли він запитав:
— Що робити? Іване Семеновичу, що робити?..
Він і сам знав, що Іван Семенович безсилий дати якусь пораду. Але так хотілося до когось звернутися, почути бадьоре слово, знайти якийсь вихід!
— Що робити, Іване Семеновичу?..
Діана гавкнула ще раз. Тепер вона стояла біля геолога. Розумна Діана теж ніби ждала наказу. Ось вони, віщуни із шворками! Вони ждуть слушного моменту, вони напоготові!
Загрозливі вигуки пролунали з-за наметів. Почулося кінське тупотіння. Все ближче, ближче, здається, кілька вершників мчало сюди. Ще вигуки, нові голоси. І тупотіння ближчає… Чий це голос? Знайомий, гучний голос…
— Варкан! Варкан! — вигукнув Артем.
Розпихаючи найближчих віщунів своїм вороним конем, Варкан влетів у коло мечів і списів. Він тримав за поводи кількох коней без вершників. За ним примчало ще кілька молодих мисливців із списами в руках. Вони рішуче розштовхували віщунів конями. Безладні вигуки залунали над натовпом. Але в галасі почувся гучний голос Варкана:
— Ратман! Ратман!
Його товариші повторювали:
— Ратман! Ратман!
Незрозуміле слово безупинно лунало в повітрі. Тим часом Варкан виразним жестом показав Дмитрові Борисовичу й Артемові на коней. Перепитувати не було чого. Цілком ясно: Варкан пропонував сідати на коней! А його товариші, звиваючись, мов в’юни, відштовхували віщунів, не давали їм наблизитись до вчених. У безладному гаморі лунало те саме слово:
— Ратман! Ратман!
Дивно, чому тепер натовп мисливців і воїнів знов завмер? Здається, віщуни спиралися на весь натовп; здавалося, що всі, рішуче всі скіфи були проти чужинців. Але ось Варкан з його кількома товаришами явно відбиває чужинців у віщунів — і ніхто з великого натовпу не допомагає віщунам. Що змінилося? Адже Варкан був би безсилий щось зробити, коли б не помітне мовчазне співчуття натовпу, не ця пасивна допомога мисливців, які не втручалися до справи і тим самим допомагали Варканові. Що сталося?
— Ратман! Ратман!
Артем швидко глянув на Івана Семеновича. Той кивнув головою. І юнак вмить опинився на коні. Він кричав:
— Сюди! Лідо, Дмитре Борисовичу! На коней! На коней!
Ближче за всіх до нього був археолог. Артем схопив його рукою за комір і допоміг видряпатись на коня. Тримаючись обома руками за шию коня, Дмитро Борисович напівлежав на ньому. Тепер черга була за Лідою та Іваном Семеновичем.
— Сюди! На коней! — гукнув ще раз Артем.
Його вигук потонув у безладному гомоні. Віщуни опанували себе: адже їх було принаймні вчетверо більше, ніж спільників Варкана. Тепер вони нападали на них. Молоді скіфи захищалися, б’ючи віщунів мечами плазом. Чомусь вони не хотіли по-справжньому вживати зброю. Тим часом віщуни напосідали. Ось чути голос Дорбатая — владний і пронизливий. Коли старий віщун встиг опинитись тут? Він підбадьорював своїх помічників, командував їхнім наступом.
При світлі факела Артем побачив, як звилася в повітрі зашморгом шворка і оповила Івана Семеновича. Другий зашморг обплутав Ліду. Віщуни використали свою перевагу, вони відтиснули і розділили чужинців: Ліда й Іван Семенович залишилися самі.
— Іване Семеновичу! Лідо!!! — гукав Артем, намагаючись пробитися до товаришів конем.
Та це були марні спроби: віщуни щільною стіною оточили їх. Ось вони кинулися вже на самого Артема і вхопили за поводи його коня. Раптовий удар гарячим болем пронизав ногу юнака. В’юнкою гадюкою повз його обличчя майнув мотузяний зашморг. Артем ледве встиг одхилитися від нього Ще мить — і його стягли б з коня…
— Діано! Діано! — гукнув юнак.
Він ледве почув гарчання Діани. Вона кидалася то на одного віщуна, то на другого, вона кусала, рвала їх, збивала з ніг. Проте ніхто не наважився вдарити її. Віщуни відбігали, вони падали, збиті собакою, підводились і знов обступали відрізаних учених. Артем побачив, як збентежено озирався Варкан. Ось він схопив за поводи коня Дмитра Борисовича, гукнув товаришам. Звівши свого коня дибки, він врізався в натовп віщунів. Не до Івана Семеновича, не до Ліди, а в бік, геть від них.
— Варкан! Куди ти? — закричав Артем.
Варкан озирнувся. Він крутнув головою. Це могло означати тільки одне: «Геть звідси!»
— А товариші?
Варкан пробивався крізь натовп, не випускаючи з руки поводів коня Дмитра Борисовича. Два його товариші відбивалися од віщунів, захищаючи Артема. Юнак розгубився: он Іван Семенович і Ліда в руках ворогів, їх схопили, їх в’яжуть… Варкан з Дмитром Борисовичем тікають… що робити йому?.. Адже він безсилий допомогти… Знов зашморг звився над ним. Він уже падав йому на голову, коли ближчий до Артема молодий скіф, Варканів товариш, схопив і відкинув його геть. У гаморі Артем почув голос Івана Семеновича:
