Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
— Товариші, що тепер буде? Товариші! — збентежено шепотіла Ліда. — Адже ми тепер опинились під владою Дорбатая…
— Чому вмер Сколот? — стиха мовив Дмитро Борисович. — Я не розумію.
— Дорбатай отруїв його, — так само тихо відповів Іван Семенович.
— Отруїв?.. Коли?.. Як?..
— Подаючи Сколотові золоте зображення сови, Дорбатай ніби випадково впустив його в чашу з вином.
— Так що?
— У фігурці сови була отрута, яка швидко розчинилася в вині. Сколот випив отруєне вино. І Гартак знав про це заздалегідь. Все це було підготовлене до останнього жеста Дорбатаєм і його табором. Подивіться на них.
Підтримуваний двома помічниками віщуна, Гартак стояв на підвищенні. Він тремтів від хвилювання, обличчя його сіпалося. Очі неспокійно бігали, уникаючи дивитись на труп Сколота. Гартак намагався триматися поважно, але це виходило в нього погано. Він швидко переводив очі з одного скіфа на іншого, весь час озираючись на Дорбатая, мов шукаючи в нього підтримки.
Старшини й знатні скіфи оточили підвищення, не даючи простим скіфам змоги наблизитися.
Артем люто дивився на Гартака; його кулаки стискалися.
— Негідник! Вбивця рідного батька! — мовив він.
Мабуть, Гартак почув голос Артема у тривожній тиші, що панувала на майданчику, його очі швидко зиркнули в бік Артема і так само швидко сховалися знов, мов стрілою пронизавши юнака.
Дорбатай урочисто зійшов на підвищення, назустріч Гартакові, все ще підтримуваному помічниками віщуна. Старий шахрай чудово грав свою роль. Він повернувся до скіфів і заговорив гучним, схвильованим голосом:
— Відважні, хоробрі сколоти, старшини, мисливці й воїни! Слухайте мене, я перекажу вам те, що я почув щойно від богів. Дихання богів торкнулося мене, воно обпекло мій розум і примусило його чути й розуміти голос богів. Слухайте мене, сколоти, слухайте голос богів! Підійди до мене, славетний Гартак, син вождя і сам вождь.
Шкутильгаючи й спираючись на помічників віщуна, Гартак наблизився до Дорбатая. Він стояв тепер поруч із старим віщуном і перед ними обома лежав труп отруєного Сколота. Старшини й знатні скіфи стояли перед підвищенням, мов стіна поміж зляканими, збудженими мисливцями і Дорбатаєм.
— Слухай, народ! Суворі й грізні боги покарали Сколота. Як свого часу покарали вони Скіла, так тепер вони спрямували гнів свій на Сколота, бо він порушив наші священні звичаї. Він захищав чаклунів-чужинців і не хотів віддавати їх богам. Сколот помер, покараний богами! Але він помер вождем, і ми поховаємо його, як вождя. Так сказали мені боги, і так кажу я вам!..
Шум збуджених голосів відповів йому. Скіфи погоджувались з Дорбатаєм: Сколот був хоробрим мисливцем і уславленим вождем. Він заслуговує на те, щоб поховати його урочисто… О, старий віщун бездоганно вивчив свою роль, він знав, на яких струнах грати!..
Дорбатай підвів руку:
— Слухайте мене далі, відважні воїни та мисливці! Боги сказали мені це, і я запитав їх: хто мусить бути тепер вождем сколотського народу?.. Хто має право надіти цей бронзовий шолом, ознаку влади й пошани?..
Він указав на шолом Сколота, який лежав біля його ніг. Один з помічників віщуна швидко підняв шолом і подав його Дорбатаєві.
— Хто носитиме цей шолом, який переходить від одного славетного вождя сколотів до другого? Хто єдиний гідний цієї ознаки влади, гідний за походженням, гідний через любов до нього богів?.. Я запитав про це богів, і боги відповіли мені, і я скажу вам їхню відповідь. Слухайте, сколоти!..
Він високо підняв бронзовий шолом:
— Є лише одна людина, яку люблять боги, яку боги благословили і через яку дадуть щасливе життя народові. Це — благородна, мудра людина. Вона ще молода, але вона віддана богам і шанує священні звичаї та наші святині. Ця людина…
Дорбатай зробив ефектну паузу і закінчив урочисто:
— Ця людина — благородний, улюблений богами Гартак!
Глухе ремство почулося серед мисливців. Мабуть, це було найважче місце в огидній комедії, яку розигрував Дорбатай. Треба було негайно діяти.
— Скажіть мені, сколоти, чи хочете ви мати вождем Гартака? — владно запитав Дорбатай.
І враз гомін мисливців приглушили голоси старшин і знатних скіфів, які оточили підвищення. Вони кричали, вони вигукували ім’я Гартака. Дорбатай тільки й ждав цього:
— Підійди сюди, шляхетний Гартак, — гукнув він. — Боги благословляють тебе владою вождя. Сколоти вітають тебе. Чи чуєш ти їхні голоси, які закликають тебе бути вождем?.. Прийми цей бронзовий шолом і подякуй богам. І хай усі сколоти моляться разом з тобою!
Не гаючись, він швидко надів на голову Гартака бронзовий шолом. Урочистий головний убор був надто великим і важким для Гартака; він сидів на голові, закриваючи брови. Але Дорбатаєві це було байдуже.
— На коліна, сколоти! Моліться разом з благородним Гартаком і зі мною, моліться нашим суворим і страшним богам!
Рипучим своїм неприємним голосом він заспівав протяжну молитву. Її враз підхопили помічники й знатні скіфи. А через кілька секунд пісню співав уже весь натовп. Це була та сама мелодія, яку вперше почули вчені, прокинувшись у лісі. Протяжна й сумна, повільна й сувора, — пісня лунала як загроза, як засторога…
Артем глянув на Ліду. Дівчина трималася твердо, хоч ясно було, що вона дуже боялася. Адже тепер Гартак, який несподівано перетворився на владного вождя скіфів, був господарем становища. Той самий Гартак, який бажав узяти її дружиною… Цей огидний, кривобокий чоловік, безумовно, не облишив свого наміру. Навіть тепер, коли обставини були такі напружені, Ліда помітила, як Гартак кілька разів глянув на неї. І від цих поглядів дівчині робилось моторошно.
Хто допоможе тепер їй та її товаришам? Хоч і до того обидва брати, і Сколот, і Дорбатай, дивилися на чужинців лише як на можливу зброю в своїй запеклій боротьбі, але тепер стало ще гірше. Дорбатай переміг Сколота, він гордо стоїть над трупом свого вбитого, отруєного брата. Тепер йому нема чого грати в піжмурки. Його влада безроздільна, бо Гартак буде лише іграшкою в його руках. Ще невідомо, чи доцільно Дорбатаєві залишати чужинців живими… адже вони поставились до нього зовсім неприхильно…
Як і решта товаришів, Ліда відчувала, що Варкан був єдиною поки що людиною серед скіфів, яка ставилася до них щиро, дружньо. Правда, й інші молоді дружинники, друзі Варкана, теж виявляли до чужинців дружні почуття. Проте чи не пояснювалося це лише тим, що Варкан, як встигла помітити Ліда, посідав серед своїх друзів-дружинників якесь почесне місце, користався повагою? Так чи інакше, але тепер і Варкан з своїми друзями навряд чи міг допомогти, його взаємини з Дорбатаєм були погані. Старий віщун знав це, а він, напевне, не збирався нічого дарувати своїм недругам.
Дмитро Борисович, хоч і турбувався, як і кожен з його товаришів, хоч і відчував усю небезпеку нового становища, яке створилося після наглої смерті Сколота, але не міг зараз думати про це. Він захоплено спостерігав скіфів, які стояли навколішки й співали свою молитву. Очі археолога хотіли ввібрати в себе все, що бачили; розум його намагався занотувати в пам’яті кожну риску, кожну деталь. Скіфи під час молитви!.. Надзвичайно! Ніколи й ніхто не бачив такої картини, ніколи й ніхто не був свідком цієї церемонії проголошення нового скіфського вождя! А ще ж має відбутися урочисте поховання Сколота! Ні, для археолога зараз було замало однієї пари очей, однієї пари вух!..
— Дивіться, дивіться, Артеме! — шепотів археолог. — Я не певен, що будь-коли в житті ви ще побачите таке!..
— Я теж не певен цього… бо не знаю, чи довго триватиме моє життя… так само, як і ваше, — сердито буркнув Артем.
— Га?.. Що?.. — неуважно перепитав Дмитро Борисович. — Ні, ви тільки погляньте, яка урочистість! Яка бучність!
Іван Семенович уважно вивчав становище. Група вчених разом з Варканом була вже оточена помічниками віщуна. Вони тримали напоготові свої кинджали й мечі. Далі, між ученими й мисливцями, стояли старшини й інші знатні скіфи, а навколо них їхні служники й прибічники. Коли раніше ще можна було сподіватися пробитись назовні, то тепер сама така думка була безглуздою. Шукати захисту не було в кого. Дорбатай встиг вплинути на скіфів, встиг упередити їхні думки. Тепер на допомогу кожному з помічників віщуна зведуться мечі й списи багатьох мисливців і воїнів. Це було ясно. Розум Івана Семеновича гарячково працював. Де шукати порятунку? Що може допомогти? Правда, був ще — цей малесенький шанс: вони вважалися гостями Гартака. Але цього було надто мало. Дорбатай не зважить на це, він щось вигадає…