Бот - Кидрук Максим Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

«B-2 Spirit» швидко набирав висоту, прямуючи на південний схід. До Атаками.

…У той самий час, коли «B-2» відстикувався від турбопропелерного заправника, з палуби авіаносця ВМФ США «Рональд Рейган» у повітря здійнялися чотири винищувачі «F-22 Raptor», узявши курс на узбережжя Чилі. То був перший бойовий виліт «F-22» з того часу, як їх прийняли на озброєння у 2005-му. Решту літаків прибрали геть, готуючи палубу до прибуття «Геркулеса».

Проект «NGF», проіснувавши чверть століття, наближався до свого завершення.

Добратися вони встигли. От тільки ботів завидна не знайшли.

…Проїхавши Сан-Педро, Тимур та Ріно довго не могли відшукати сліди, які п’ять днів тому надибали Сем та Ндонґа. Зрештою, вони наткнулися на ледь помітні вервечки відбитків, що тягнулись на північ уздовж ґрунтової дороги. Після сутички біля Пурітами боти повернулись до Сан-Педро, звідки, не знайшовши води, рушили на північ до гейзерів.

— Боти добре знали, куди йдуть, — зауважив Тимур.

Там, де сліди пробивались чіткіше, було видно, що «малюки» не петляли. Йшли прямо, наче за невидимим вказівником у повітрі.

— А чому це тебе дивує? — зиркнув на нього Ріно.

— Тепер уже ні, аніскілечки, — сумнівів не виникало: ботам наказали йти саме туди. Швидше за все, то Кацуро постарався, адже ні Ємельянов, ні чорношкірі найманці не знали достатньо добре місцевість, щоби пересилати поради. — Вражає інше: як твої хлопці змогли так легко відшукати ці відбитки?

Хедхантер пригадав Сема та Ндонґу, двох гереро, відправлених ним на пошуки ботів. Хлопці хутко розкумекали, що «малюки» подались на плато Ель-Татіо. Здоровань кисло гмикнув:

— Не забувай, що Ндонґа теж заразився. Один з тих чотирьох, що їхали у машині з Ємельяновим. Ндонґа не шукав слідів. Він вів до них.

— Чому ти так думаєш?

— Тому що Сем був чистим. Я впевнений. Психоістоті потрібно було вивести джипи із зони дії радіостанції, щоб потім знищити або заразити гереро. Їй було вигідно, щоби ми якомога довше думали, що боти всі передохли. Цього можна було досягти у єдиний спосіб: показавши Сему сліди, що вели на Ель-Татіо.

— Маєш рацію…

Дорога пнулась угору. З кожною сотнею метрів температура падала. В той час, коли на висоті Сан-Педро навіть у розпал зими повітря не охолоджується нижче +5 °С, на Ель-Татіо вночі рідко буває тепліше за — 5… — 10 °С.

«Тойота Тундра» виповзла на плато за чверть години до заходу сонця. І майже відразу по тому сліди щезли.

Ель-Татіо являє собою пласке, скошене в бік океану узгір’я, що розкинулось на висоті 4320 метрів над рівнем моря. Зі сходу та півночі воно оточене кільцем гір. З півдня та заходу на Ель-Татіо заповзає пустеля. Більшу частину плато займає однойменний геотермальний басейн з сотнями гейзерів різної величини та потужності. Гарячі фонтани утворюються в результаті контакту замерзлих підземних струмків з розпеченими скелями. Окремі мають температуру 85 °C, а їхні струмені нерідко досягають десятиметрової висоти.

Ель-Татіо — підступне місце. Холод та розріджене повітря роблять його непридатним для життя. Людей там немає. З тварин зрідка заходять вікуньї [121] (хоча надовго не затримуються). Найбільшою небезпекою для всього живого є губчаста порода, що вкриває більшу частину басейну. Вона є пористою, неначе сир, і дуже крихкою. Один необережний крок — і ти варишся живцем у киплячому струмку на глибині кількох метрів під землею.

Зима найкращий час для гейзерів. Саме в цю пору року виникає оптимальний перепад температур, що спричиняє майже безперервні ефектні виверження. Величезні стовпи пари раз за разом вистрілювали в небо. Кипляча вода по неглибоких жолобах розтікалась по землі, холонула і за лічені хвилини перетворювалась на кригу. Косі сонячні промені випорскували з щілин між горами, ковзали над самим плато, рикошетили, надаючи видовищу холодного сюрреалістичного відтінку.

Побачене пройняло Тимура. Ще ніколи в житті він не стикався ні з чим подібним. Краєвид був неземним. Запаморочливо нереальним.

— Я ще не бачив, щоб кипляча вода та лід співіснували в природі, — зачудовано мовив хлопець.

Товстошкурий Ріно Хедхантер лишався байдужим до суворої краси за вікнами пікапа. Амбал лиш скептично хмикнув:

— Я знаю місце, де ти надибаєш точно таку саму картину.

— Що за одне?

— Пекло, фелла. Якщо ми не в справжньому пеклі на Землі, то, будь певен, дісталися до передпокою.

Вихляючи між вулканічними джерелами, Ріно планомірно прочісував басейн, шукаючи сліди перебування ботів. Почергово перетинав плато із заходу на схід та зі сходу на захід, з кожним новим витком посуваючись у північному напрямку. Спершу все було гаразд. Тимур та Ріно почувались захищеними: зброя на руках, повний бак бензину, посоловілі боти ніяк не дошкуляють. Проте час спливав, і їхня цілеспрямованість помалу згасала. Коли сонце зникло на заході і з гір звалилася темрява, запал поступився місцем притаєному розпачу. Ботів не було…

— Ніколи б не подумав, що це плато таке величезне, — похмуро буркотав Ріно.

«Тойота» просунулась на два кілометри в глиб басейну. Дірок з паруючою гряззю, які здалеку нагадували виразки на тілі гіганта, в жилах якого замість крові тече розплавлений метал, побільшало. Зараз щонайменше два десятки таких отворів обступали позашляховик.

— Нам треба забиратися, — потупившись, сказав Тимур. — Я… я не хочу бути тут уночі. — «І чим ми тільки думали, коли вирушали сюди перед темрявою?»

— Хочеш приїхати сюди завтра зранку?

«Ні! З мене досить! Треба валити звідсіля».

— Не знаю, Ріно…

— Давай ще один оберт, фелла, і тоді вшиваємось.

«Чорт забирай, Хедхантере, поїхали звідси! Ти тільки поглянь на це… пекло!»

— Згода. Лише один.

Ось так, перемовляючись, Тимур і Ріно одночасно помітили Ндонґу. Дальнє світло фар лупило вперед, розтягуючи тіні гейзерів-сталагмітів. За бортом скрипів зубами холод, а гереро стояв у благенькій вітрівці та джинсах. Шокувало навіть не це. Він махав здійнятою над головою рукою. Повільно вихляв правицею з боку в бік. Так у радянських мультиках піонери проводжають літак з генсеком на борту. Рухи чорношкірого хлопця були скутими, фальшивими, робили його схожим на водорість, мертву водяну рослину, котру хитає течія.

— Ндонґа живий, — голос велетня зірвався; він спинив машину за сотню метрів від постаті, але двигун не вимикав. — Сучий син. Ще це означає, Тимуре? Як він зміг уціліти на плато протягом стількох днів?

Кров відлила від лиця українця. Побілілі пальці потяглись до рушниці.

— Скільки цей ідіот махатиме? — з горлянки Хедхантера виплескувала паніка. — Чого він хоче?

— Ріно, ти не гірше за мене знаєш, що то не Ндонґа, — певна часточка мозку, яка ще зберігала контроль над тілом, примусила Тимура розкривати рота. Згодом він не пам’ятатиме жодного сказаного слова.

Хедхантер по-бичачому засопів:

— Що тепер? Звалюємо?

— Пізно.

— Чому?

— Не ми їх, а вони нас знайшли. — «Як завжди, в принципі». — Боти знають, що ми тут.

Після цих слів Тимур, не питаючи дозволу, витягнув з-за пояса Ріно ніж. Просунувся у проміжку між кріслами і розітнув пута, що стягували зап’ястки трьох ботів, привезених з лабораторій. Вони досі ловили кайф, щохвилини активуючи стимулятор.

— Нащо ти це зробив? — пошепки спитав амбал.

Ндонґа продовжував дурнувато мотати рукою.

— Боюсь, пізніше у нас може не бути на це часу, — Тимур тремтів. — Рушай до свого африканця, тільки не поспішай.

Ріно відпустив стоянкове гальмо і торкнув педаль газу. Його щелепа випнулась, очі блискали з-під лоба, вчепившись у постать гереро. Тимур вдивлявся у пітьму позаду авто.

Зненацька з-під капота дійшов жахливий хрускіт. Так тріщить, ламаючись, деревина. Пікап струсонуло, він похилився капотом униз, із-під правого переднього колеса в темряву шугонув стовп гарячої пари.