Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
В голосі віщуна легко було помітити приховану загрозу. Дорбатай не здався, він прийшов сюди боротися!.. Це було ясно.
Іван Семенович тихо сказав Артемові:
— Пам’ятайте: жодного необережного руху. Але будьте напоготові, бо над нами збираються хмари. Увага, Артеме, увага! Небезпека може захопити нас зненацька!
13. «ІМ’ЯМ БОГІВ І НЕБА!..»
Цього не чув ніхто, крім Артема. Юнак трохи розгублено подивився на геолога: його вразило таке несподіване застереження.
— Ви думаєте, Іване Семеновичу… — почав Артем.
Але геолог уже не дивився на нього, наче нічого йому й не казав. Тільки губи його ледве помітно ворухнулися, і Артем почув іще тихше, ледве чутне:
— Будьте напоготові, Артеме…
Що хотів сказати цим Іван Семенович? Чому він нічого більше не пояснив? Невже старий Дорбатай замишляє щось зробити тут-таки, під час свята? Відповіді на ці запитання не було. Проте вигляд старого віщуна справді не обіцяв нічого доброго.
Перед Сколотом тепер стояв не той зляканий старик, який тремтів тоді після своєї поразки. Ні, владний і впевнений, поважний віщун урочисто виголошував тепер незрозумілі, загадкові слова, сповнені прихованої загрози. Артем бачив, чув, як загальна веселість скіфів змінилася раптом на мовчазну тривожність. Мовби й не сміявся ніхто щойно перед появою Дорбатая, мовби й не дивився приязно в бік чужинців. А як загрозливо гомонять у тій купці знатних скіфів! А ось Варкан: чому він став раптом такий серйозний, чому рука його лягла на держак меча?
— Артеме, він задумав щось погане! — почув юнак збентежений голос Ліди.
— Чому ти так думаєш? — Артем спробував удати безтурботність. Але це вийшло штучно, і Ліда зразу відчула нещирість.
— Навіщо ти прикидаєшся? — з докором мовила вона. — Хіба треба щось приховувати від мене?..
Артем тільки знизав плечима: що він міг відповісти?
Дорбатай нерухомо стояв перед підвищенням Сколота, спираючись на свій посох. Він переждав кілька секунд і заговорив далі:
— Я вітаю й тебе, шляхетний Гартак, син вождя! Я бачу, ти єдиний, хто не сміється, хто відчуває грізне дихання богів. Привіт тобі, майбутній вождь! Тебе люблять боги, ти свято виконуєш старі звичаї, щасливі дні й роки принесеш ти свого часу народові сколотів!..
Тепер тихий гомін прокотився по всьому майданчику. Скіфи витягли шиї, щоб побачити Гартака, який намагався прибрати гордовиту позу, яка личила б похвалам Дорбатая. Але це в нього не виходило, голова його звично кривилась набік, очі боязко опускалися й тривожно виглядали з-під брів.
Мабуть, хтось із мисливців сказав стиха щось непохвальне на адресу Гартака. Бо Дорбатай раптом озирнувся, підняв посох і владно вигукнув:
— Хто насмілюється сперечатися зі мною? Хай пам’ятає така людина, що вона сперечається з богами! Я, віщун Дорбатай, свідчу перед лицем неба, що я чув сьогодні голос богів, які сказали мені: «Іди і скажи народові, і хай народ чує, знає й пам’ятає наше благословення мудрому Сколотові і його синові Гартаку!»
— Чи не з моєю допомогою сказали йому це боги? — в’їдливо зауважив Артем.
— І я прийшов сюди, — продовжував Дорбатай, — бо хотів разом з усіма послухати розповідь старого й мудрого Ормада. Я не почув її, але хочу тепер розповісти те, що нагадали мені сьогодні боги. Я хочу розповісти також про славетне минуле народу сколотів. І коли мудрий Сколот дозволить, я почну. Бо так сказали мені боги…
Він підвів руки вгору й залишився на хвилинку в такій позі.
— Добре грає свою роль старий шахрай! — відзначив Дмитро Борисович. — Правда, Іване Семеновичу? Цікаво, що ж він скаже?
Геолог промовчав. Дорбатай, нарешті, опустив руки й запитливо подивився на Сколота:
— Я чекаю твоєї відповіді, о вождь!
— Розповідай, — мовив Сколот, не дивлячись на віщуна. Ніби випадково, його погляд упав на Варкана. Молодий скіф виразно поклав руку на меч. — Розповідай, що сказали тобі боги.
Дорбатай сперся на посох. Він стояв так, ніби звертався і до Сколота і до всіх скіфів. Зрозуміло було, що він розповідає, головне, тим десяткам і сотням слухачів, що сиділи й стояли на майданчику. Сухі пальці віщуна стискали посох, рипучий голос звучав жорстоко й непримиренно. Він почав.
— Мудрий Ормад розповів про те, як відважний сколотський народ переміг могутнє перське військо та як тікав з наших земель гордий цар Дарій. Сколоти перемогли, бо з ними було благословення богів. І боги говорили з вождем Іданфірсом, і вчили його, і він переміг Дарія. А що сталося з родичем Іданфірса, Анахарсісом? Що сталося з людиною, яка забула богів? Я нагадаю вам, сколоти, про долю Анахарсіса, — і хай кожен з вас пам’ятає, що саме чекає людину, яка відступилась богів!
— Хитро підходить старий! — зауважив Артем, вислухавши переклад Дмитра Борисовича зі слів Варкана.
— Анахарсіс, родич Іданфірса, був мудрою людиною, але він хотів стати ще мудрішим. Анахарсіс поїхав до інших країн, бо йому здавалося, що, побувавши там, він стане наймудрішим. Він об’їхав чимало країн і вирішив повертатися додому. Але повертався він уже не таким, яким залишив рідний край. Він забув про сколотських богів, захопився іншою вірою. Він повернувся додому і почав молитися чужій богині. Він навчав цьому й інших сколотів. Він ішов до лісу, одягав грецьке вбрання, грав на литаврах і молився. А разом з ним молилися й інші сколоти. Що зробив вождь Савлій, коли взнав про це? Він пішов з воїнами в ліс, побачив, що відступники моляться чужим богам, і власноручно вбив їх. Бо на це благословили його старі боги сколотського народу. Ось що зробив Савлій, який був хоробрим воїном і мудрим сколотським вождем!
Голос Дорбатая зазвучав переможно — і останні слова він кинув у бік Сколота.
— Бо вождь Савлій був мудрий. Він знав, що щастя й багатство сколотське — в руках богів. І не можна ображати богів, не можна нехтувати їх законами. Чи пам’ятають про це сколоти тепер? Чи пам’ятає це сам наш мудрий вождь Сколот? Мабуть, пам’ятає.
— Але про що ж нагадали тобі боги? — незадоволено вимовив Сколот.
— Зараз мудрий Сколот почує. Були колись важкі роки для сколотського народу. Річки висохли і не давали риби, листя на деревах посохло ще влітку, і звірі повтікали невідомо куди, і сколотам не було чого полювати. І коні здихали цілими табунами від невідомої страшної хвороби. І не допомагали ніякі молитви, бо боги відвернули своє вухо від сколотів і не прислухалися до їхніх молінь. Сухі вітри віяли день і ніч і спустошили країну. І тільки сам вождь Скіл та його наближені жили безтурботно, не звертаючи уваги на те, що народ бідував. А Скіл не був природним сколотом, бо матір’ю його була жінка з чужої сторони, і вона навчила його грецьких звичаїв та грецької мови. Тому Скіл не любив сколотських звичаїв, а схилявся до греків, до їхніх богів та їхньої розпусти. Воїни ж сколотські, і мисливці сколотські, і віщуни сколотські не знали цього…
Голос Дорбатая знизився й зазвучав загрозливо:
— Та Скіл бажав знищити сколотські звичаї і завести замість них грецькі! Він наблизив до себе грецьких купців, він потай ходив із ними в грецькому одязі до грецького міста Борісфенеса, поринав там у розпусту, вчився грецьких звичаїв і молився грецьким богам… Все це робив Скіл — і наближені його ховали вчинки вождя від народу сколотів. А потім Скіл вирішив навіть присвятити себе грецькому богу Вакху і побудував собі в грецькому місті великий дім. Сколоти не знали й цього… Але сколотські боги застерегли Скіла. Вони вдарили в цей дім вогненною стрілою, і дім Скіла згорів, і сам Скіл ледве встиг вибігти з нього… та сколоти знов не знали про це! Але Скіл не хотів і після того прислухатися до богів, він все-таки присвятив себе Вакхові, хай буде прокляте його погане ім’я! І ніхто з сколотів не знав цього, аж поки це не виявилось у розмові між сколотськими віщунами і грецькими купцями, які приїхали до сколотів. Сколоти докоряли грекам:
«Як можете ви, греки, поклонятися поганому богові Вакху, п’яниці й розпусникові? Хіба це бог?.. Ви вірите, що Вакх втілюється в вас, коли ви п’яні. Ми, сколоти, не визнаємо таких богів, наші боги суворі й поважні!..»
