Коли вмирає Безсмертний - Герасименко Юрий (лучшие книги онлайн .txt) 📗

— Ну, якщо бажаєш, — Купхейп недовірливо поглянув на Чакта, — можеш взяти. Тільки… Ти ж сам все розумієш…

Ось уже дві тоци, як штейп летить над голою, кам’янистою рівниною. Іван дивиться в ілюмінатор — мертвий степ, все ті ж насипи на ньому. Сплітаються, розгалужуються, знов сплітаються.

Ні, навіть там, у чорній пітьмі космосу, не відчував Бідило себе таким самотнім, як у цьому дрібному й метушливому світі мислячих особнів. Жодної живої, по-справжньому живої душі… От був би в Івана друг… Друг? Звідки він тут? Чи не оцей Купхейпів порідок може стати його товаришем?

Штейп знижувався. Біля невеличкого озерця жовтіло кільканадцять кубічних будинків. Дзвін, ледве чутний на висоті, знов почав гучнішати. Спускалися, як і піднімались, по вертикальній лінії. Не минуло й п’яти цот, як штейп м’яко ліг металевим черевом на вологий жовтий пісок.

Вийшли з кабіни. Праворуч тьмяно світилося дзеркало озера, ліворуч жовтіли кам’яні куби будівель. Кілька будинків стояли осторонь. Огороджені високою стіною з металевою брамою, вони дуже нагадували якийсь завод. Пізніше Іван довідався, що це дійсно був харчовий комбінат, або, як говорили тут, «комбінована добувальня».

Високий насип тягнувся з степу і закінчувався біля заводської брами зеленим присадкуватим тетраедром [1].

Трохи віддалік у великому чотирикутному басейні клекотала, булькала, вирувала зелена маса. Троє огрядних молодиків, перехилившись через поручні, зосереджено плювали в басейн. На них були якісь незвичайні халати — білі, з жовтуватим відливом і аж наче сяючі, такі чисті.

Побачивши молодиків, Чакт злякався, обсмикнув на собі одяг, критично оглянув Івана і раптом зашепотів щось зовсім незрозуміле:

Фі-фе!

Сорок дев’ять

Сто один

Сто один

Фі-фе!

Іван хотів спитати, що оце означає, та, зазирнувши до басейну, аж відсахнувся від несподіванки й огиди: в густій масі звивалися велетенські зелені черви! Товстезні, завтовшки з добру колоду, і, напевне, довгі, вони то спліталися в клубок, то розпліталися, важко сопучи й хлюпаючи.

Чакт — він уже не шепотів, але був все ще якийсь розгублений — коротко пояснив, що тварин цих називають киптип’яками і розводять їх на м’ясо. Киптип’яки дуже швидко ростуть, статі не мають, розмножуються діленням. Щоденно від кожного киптип’яка відрізають більшу частину його тіла, та на другу добу він знову такий же, як був.

— Дуже милі створіння, — пробелькотав один з молодиків, — точнісінько такі, як наш Хич! — І пильно вдивляючись, оцінюючи, яке враження справило на Чакта це ультра-крамольне порівняння, запитав: — Ви теж так думаєте?

— Що ви?! — затремтів Чакт. — Як можна таке говорити?! Я над усе на світі люблю Хича Мислячого! — бідолаха так хвилювався, що аж спітнів.

Молодик з явним невдоволенням зиркнув на Чакта і, позіхаючи, відвернувся. Він виглядав досить товстеньким, хоч і поступався в цьому перед другим молодиком. Але всіх перевершив третій — він був майже квадратний.

— Ваші схильності, — звернувся Чакт до молодиків, — чи не скажете мені, де зараз кулінар Пейч?

— На заводі, — хвацько плюнувши в басейн, відповів найтовщий. — Пейч на заводі, варених киптип’яків смакує.

І, з усіх сил намагаючись посміхнутись, пожартував:

— Пейч — киптип’як!

— Іване, — звернувся Чакт до Бідила, на щось, видно, зважуючись у думках, — Іване, якщо я вас тут залишу цот на двадцять, ви… того… ви нічого тут не накоїте?

— Ну що ви! — всміхнувся Бідило. — Йдіть сміливо, я вас не підведу.

— Ваші схильності, — знову ввічливо й шанобливо звернувся Чакт до молодиків, — ви не будете заперечувать, якщо мій приятель постоїть біля вас, поки я збігаю на завод? У приятеля нема перепустки…

Молодики спершу нічого не відповіли, а потім найтовщий плюнув і знову спробував пожартувати:

— Ваш приятель — киптип’як!

Чакт подивився на Івана, ще раз попросив його нікуди не ходити і попрямував до заводу.

Деякий час Бідило роздивлявся навкруги, слідкував за великими прозорими метеликами. Він знав уже, що на мові щактиф вони мають назву «фит беззубий». Зубів у них дійсно нема. І саме через це фит вважається символом лагідності й смиренства.

«Органічне життя… — знову згадалися слова інструкції, — колекції…» І гірко, і сумно Іванові. У цілому світі немає нічого тяжчого за власне безсилля…

Між камінням щось зашаруділо. Бідило нахилився і помітив тоненьку зелену змійку з жовтими злими очицями. «Фот» — згадалася назва. «Здається, отруйна…» Ні, недаремно горбань займався із своїм піддослідним! Та й Бідило часу не гаяв, буде про що на Землі доповісти. На Землі… А чи побачить Іван оту Землю? І знову думки… «Увійти в довір’я, переконати сильних світу цього, що справна космічна ракета аж ніяк не завадить урядові Хича. Полагодити і втекти. Переконати… Втекти…» Іван всміхнувся. В думках все просто!

Нудьгуючи, дивився на трьох гевалів, що стовбичили на тому ж місці, розглядав басейни — їх тут було чимало. Біля одного з найдальших метушилися особи в чорно-жовтому.

Вони виносили з заводу якісь, схожі на бідони, посудини, виливали з них у басейн зелену густу масу.

«Е, друзі, а з механізацією у вас не того… не дуже, — подумав Іван. — Не могли хоча б шланг якийсь пристосувати, все б не руками носить».

А тим часом постаті в чорно-жовтому, переходячи від басейну до басейну, наближалися до Івана. Це, безперечно, були робітники. Понурі, мовчазні, з нерухомими, аж наче мертвими обличчями, вони носили й носили важкі бідони, витираючи рукавами піт.

Нарешті один з них підійшов до того басейну, в який так методично плювали пузаті молодики.

Троє в білому, побачивши чорно-жовтого, зраділи:

— Шхуф — киптип’як! — вигукнув найтовщий і плювком влучив прямо в бідон.

В Івана аж руки сіпнулися. Ох, з якою б радістю, з якою б насолодою врізав по пиці отого пузатого!

Робітник здригнувся, і вмить ожило мертве обличчя.

Блиснули гнівні очі. Він з такою силою хлюпнув із бідона в басейн, що аж бризки знялися.

Молодики по-свинячому зойкнули, розмазуючи на щоках масні потьоки, кинулись на чорно-жовтого. Робітник виривався, борсався, та коротка, мовчазна боротьба закінчилась цілковитою перемогою молодиків. Із задоволеним гигиканням товстуни потягли знесиленого чорно-жовтого до киптип’якового басейну.

— Ні, ти не киптип’як! — знущався найтовщий. — Ти їжа киптип’яка! Зараз вони тебе з’їдять! Зараз, зараз тобі буде, що й…

Страшний удар в щелепу збив пузаня з ніг — не витримав-таки Бідило.

Двоє приятелів товстуна бігли до заводу.

«Ну — все! Це вже й кінець… Чхнув невчасно і то в державні злочинці попав, а тут…»

Сів, з огидою витер об пісок руку. Ні, він не кається. Жаль тільки — не вбив: іч, голову підіймає…

Робітника біля басейну вже не було.

Підбіг Чакт.

Дивина! Ніколи Купхейпів син так не лютував. Завжди чемний, стриманий, у цю мить він навіть батенька свого перевершив. Які тільки прокльони не сипалися на Іванову голову: «Геть! Геть на штейп! Зараз я тебе повезу до Легіону! Там поговорять інакше! Геть!»

Іван вагався. Звичайно, дуже легко, одною рукою, справитись з оцим істеричним мислячим організмом. Але оті двоє! Он уже зовсім близько біжать, , плескатими скриньками вимахують… Знає Бідило ці скриньки…

«Ні, треба сідати в штейп. А там — побачимо. Зелена кнопка на пульті… Жовта… Нічого, як-небудь справимось. Крикуна оцього — за борт і гайда. Куди гайда? Справа сама покаже…»

Гудуть гравітаційні машини, швидко зростає висота.

І раптом легенька Чактова рука лягає Іванові на плече. Що це він? Душити його надумав?

— Ви справжній шхуф! — і Чакт весело, щасливо всміхається. — Ви справжній шхуф! Вибачте за виставу біля басейну. Інакше не міг — ви вдарили члена Легіону Любові. Досі не розумію, як виплуталися… Іване! Дарую вашій руці мою руку дружби! Так, здається, говорять на вашій Землі? Ви мені вірите?