День сірої хвилі - Коломиец Петр Афанасьевич (читать хорошую книгу .txt) 📗
ПРОЩАННЯ ПО-АНГЛІЙСЬКИ
Катер стрімко наближався до берега. Юрми людей заполонили низенький причал. Нечасто, очевидно, з боку океану сюди прибували гості. Воронцову та Хоменку допомогли зійти на землю. Десятки рук простягнулися до кінця швартової линви. Акванавти перебрели хитким місточком на бетонований майданчик. Бортінже-нер з цікавістю поглянув навсебіч. Берег був, на диво, пустельним. Із рудої потерті подекуди стриміли пеньки зрубаних пальм. Лише метрів за сто від океанських хвиль, що з тихим шерхотом лизали пісок, зводилися молоденькі деревця. За їх ріденькою стіною проглядали армовані металевими ребрами пластикові споруди, схожі на велетенські ангари.
На цьому березі не лишилося й крихти від екзотики південних морів. Земля повсюди була витоптана, обстругана, окута бетонними плитами. І Воронцову на мить здалося, що й зелене верховіття найближчих пальм не справжнє, не живе, а пластмасове.
Із юрми вихопилися двоє чоловіків — один високий, худорлявий, європеєць або ж арказієць, інший — значно нижчий, широколиций — японець або ж філіппінець. По тому, як розступалися перед ними полінезійці, Хоменко зробив висновок, що до них прямують господарі острова.
Першим підійшов європеєць. Він широко посміхнувся, блиснувши неприродно білими, напевне, фарфоровими зубами і подав руку спочатку Воронцову, а потім начальнику біостанції. За його спиною тупцював азіат.
— Дон Блаєр!
— Тоні Якагуда!
Знайомство тривало кілька секунд. Бортінженеру Дон Блаєр не сподобався. Хоча й мав він досить інтелігентне обличчя, але в його очах крилась якась нещирість, старанно приховувана фальш. Це враження не розвіювалося, а, навпаки, посилювалось гучним голосом й підкреслено люб’язними манерами. А па замкнутому холодному обличчі азіата взагалі не можна було що-небудь прочитати. Воронцов і Хоменко враз відчули себе зайвими на цьому острові.
— Перепрошуємо за такий несподіваний візит, — сказав Хоменко. — У нас кажуть: незваний гість гірший, ніж татарин…
Начальник біостанції відчув, що він говорить трохи не те, й замовк.
— О, татари, — прийшов йому на допомогу Дон Блаєр, — знаю: з ними колись воювали запорожці…
Хоменко хутко опанував себе:
— Про історію поговоримо пізніше, містер Блаєр. Ми були змушені завітати до вас на острів. Річ у тім, що сталося нещастя. Неподалік ми натрапили на грецьке судно. Весь екіпаж захворів. Дивна хвороба. Щось схоже на божевілля. За своїми розумовими якостями моряки не відрізняються від кількамісячних малят. Якби здійнявся шторм, судно потонуло б. На щастя, нагодилися ми. Треба рятувати людей. На борту нашої біостанції лікарів немає. Та й тіснувато там. А хворим потрібен догляд, медична допомога. У нас не було іншого виходу. Довелося пливти до найближчого острова, де є стаціонарна лікарня. Ми знаємо, що цей острів належить дуже солідній корпорації. Тож у вас знайдеться в лікарні місце для бідолах. Та й корабель може кинути якір в безпечній бухті. Потримайте моряків у себе принаймні з добу. Ми викличемо одне з радянських експедиційних суден. Там є чудові лікарі й амбулаторії, обладнані за останнім словом техніки.
Господарі острова перезирнулись. Схоже на гумову маску обличчя Тоні Якагуди стиснулося і стало схожим на печене яблуко.
— Ви нас не поважаєте, містере Хоменко, — сказав Дон Блаєр. — Дуже добре, що ви привезли сюди тих хлопців. Ми їм допоможемо. На острові працює триста завербованих полінезійців та малайців. Знайдемо в лікарні для моряків місце. І кращого лікаря, ніж у нас, не знайти в радіусі тисячі миль. Ви потрапили якраз у центр мішені. До речі, ми чули про вашу біостанцію. Наші досі в Сполучених Штатах Арказанії лише розробляють конструкцію подібного апарата. А де ж моряки — на біостанції чи в каютах судна? їх же треба перевезти на острів.
Хоменко відповів неквапно:
— Ми не могли лишити їх на кораблі. Океан спокійний, але нікому наглядати за ними. Один акванавт не впорається, а двох на судно ми відрядити не можемо. До складу нашого екіпажу входять лише четверо акванавтів.
— О’кей! Ми перевеземо моряків на острів. Чи не так, містере Якагуда?
Приземкуватий азіат кивнув головою і нарешті подав голос:
— Я зараз поговорю з полінезійцями. Хай стають до роботи. Потім пошлемо нашого лікаря на біостанцію. У нас же є великий катер. Сподіваюсь, що містер Блаєр зарекомендує себе люб’язним господарем.
Містер Блаєр ввічливо посміхнувся й широко розвів руки:
— Запрошую радянських гостей до нашого офісу!
Хоменко заперечливо похитав головою:
— Ні, мусимо повертатися на біостанцію. Треба послати повідомлення в ефір про нещастя. А потім ще слід допомогти містеру Якагуді.
— Наші хлопці впораються й без вас. До того ж, у нас є досить потужна радіостанція. Мені б також не завадило знати деталі цієї дивної катастрофи. Наскільки я зрозумів, вона сталася неподалік від цього острова.
Хоменко подумки відзначив, що Дон Блаєр має-таки рацію. Особливо поспішати на біостанцію вже не було потреби. Наукові дослідження все одно розпочнуться не раніше, ніж через добу. І врешті-решт акванавти пристали на пропозицію господаря.
Дон Блаєр привів гостей до п’ятиповерхового будинку, вікна якого густо обсновували блискучі жалюзі. До нього від океанського берега, здавалось, можна було рукою подати.
П’ятиповерхова споруда зовні нагадувала звичайну собі контору невеличкого підприємства.
Дон Блаєр тим часом підійшов до шахти ліфта і приклав долоню до ледь випуклого детектора. Згори майже безшумно спустилася велика чорна кабіна…
Кабінет Дона Блаєра містився на останньому поверсі. Воронцов виглянув у широке вікно, напівприкрите гребінцем жалюзі. З кільканадцятиметрової висоти було видно значну частину острова. Земля повсюди нагадувала збільшену в багато разів скибку голландського сиру: так її густо подзьобали круглі басейни, з’єднані каналами та трубами. Поміж цятками води, мов комахи, снували люди.
— Така вже у нас робота, містере Воронцов, — сказав Дон Блаєр. — Згодом я вам все це покажу. А поки що розкажіть, будь ласка, про катастрофу.
— Діагноз ми не змогли встановити, — мовив Хоменко. — Може, ваші лікарі доберуться до суті. Не було часу та й потрібної апаратури.
— А що віз цей корабель?
— Власне, він нічого не віз. Збирав конкреції у нейтральних водах. Шкрябав океанське дно звичайнісінькою драгою. Вона, правда, разів у десять більша, ніж та, яку застосовують наукові судна. Драгу піднімають за допомогою системи механічних лебідок, а залізомарганцеві конкреції засипають у трюм.
— Та це ж браконьєрство! — вигукнув Дон Блаєр. — А як же Міжнародна конвенція, що тимчасово забороняє збирати залізомарганцеві конкреції у нейтральних водах?!
— А вони порушували конвенцію. Екіпаж на судні складався із греків та англійців. Плавало воно під грецьким прапором. А кому насправді належав корабель? У судновій документації годі шукати якихось даних. Очевидно, браконьєри добре підготувалися до рейсу. Ми надішлемо радіограму в Міжнародну інспекцію нейтральних вод. Найближчий її контрольний пункт міститься на Таїті. Звідти прибуде група інспекторів. Судно, зрозуміло, конфіскують. Хворих моряків перевезуть на Таїті. А потім розпочнеться розслідування. Та ви, безперечно, ознайомлені зі змістом міжнародної угоди про тимчасову недоторканність сировинних ресурсів нейтральних вод…
Хоменко монотонним, якимось безбарвним голосом розповідав Дону Блаєру про обстеження внутрішніх приміщень грецького судна, а сам відчував, як у нього ось-ось увірветься терпець. Він хотів хутчіш повернутися на біостанцію. Швидше б скінчилась ця тяганина з триклятим браконьєрським кораблем. Жаль, правда, нещасних моряків. Але як ти їм допоможеш? Втім, Дон Блаєр виявляє цілком зрозумілу допитливість. Він же бере на себе відповідальність за долю бідолах. От і треба сидіти й розтлумачувати щонайменші деталі.
— А ви не пробували з’ясувати, де ж саме браконьєри збирали залізомарганцеві конкреції? — раптом запитав Дон Блаєр.
