Покохати відьму - Когтянц Костянтин (книги полностью бесплатно .TXT) 📗

– …Розумієш, чоловічку… Мені треба тобі щось сказати… Про нерівність у наших стосунках… Розумієш, я ж для тебе не стала б так старатися.

– Завжди один любить більше. – Нехороший тон у мене вийшов. І посмішка недобра, – бліднуть люди, коли ТАК посміхається Хайнлорітайн.

– Прости мене, чоловічку, але я, напевно, не зможу так жити. Брати більше, ніж віддавати. Ти ж не зупинишся.

Але ж ти з самого початку мене в чоловіки готувала чи я з глузду з'їхав? Напевно, в цьому вся справа: кроїти куртку – одне, а надягти й носити – інше.

– Я повинна тобі дещо пояснити. Ми не безсмертні. Ми живемо за два життя. Одне – життя чарівниці, воно тягнеться кілька століть, буває і кілька тисяч років. Потім з'являються Знаки. Іноді, – вона проковтнула. – Хвороба від Першого Знака до П'ятого тягнеться і сто років, іноді – один місяць. Потім за кілька днів ми втрачаємо всі магічні властивості. Останнім гасне уміння проходити між світами. І починається друге життя – без усякого чарівництва. Сьогодні-завтра, максимум – післязавтра, я стану звичайною жінкою, приблизно двадцяти років.

Так ось чому ти взяла вогнепальну зброю. Напевно, знання прийомів залишиться, але чи вистачить сил пробити кольчугу, розколоти щит? Мені самому стало страшно, коли я уявив: чарівниця ще дорогою, знаючи, що будь-якої миті вона може позбутися своїх надприродних сил. І залишиться тільки маленька жінка. Одна в усьому світі. Але ти ж не сама – я з тобою!

– Ми дуже боїмося Переходу, чоловічку.

Я думаю!

– І починаємо вживати заходів. Задовго.

Я зрозумів: у кожному поколінні – якірець. Який-небудь простий хлопець, який по вуха закохається, особливо якщо навчити бойових мистецтв – і життя віддасть.

– Мелла завжди засуджувала таку практику, я думала, їй легко говорити, але тепер зрозуміла, що сестра мала на увазі. Я зрозуміла, – Арфі ламала пальці, – що для тебе це занадто серйозно. Незважаючи, – вона всміхнулася, – на всяких там Візі…

…Для Візі я б так не старався, це ти правильно вгадала.

– Але саме ця історія і показує…

Що показує історія, Арфіаль уточнювати не стала, а я й без уточнень готовий був крізь підлогу провалитися до самого Царства Мертвих.

– Ти ж почав писати мемуари, коли вирішив, що я вже не з'явлюся.

Знову не питає, а стверджує. Втім, вона ж знає мене.

– Так що вважай, що просто на вогник заходила…

…Три роки тому я б її упустив знову. Але ці роки пройшли недаремно: я підхопив Арфіаль на руки.

– Ти що?

– Не пущу! Ось поки Перехід не завершиться, не відпущу!

– З розуму з'ї-і-ха-а-ав…

– З тобою неважко!

Запала мовчанка, і я почав підніматися сходами. Мені було дуже легко…

– Ми що, ідемо в спальню? А моя згода вже не обов'язкова? Пам'ятаю, ваш Закон…

– Наш Закон говорить, що «якщо наречена прийшла в будинок її нареченого зі своїми речами, то шлюб уважають таким, що відбувся, якщо він не відмовиться в ту ж мить».

– Можна посперечатися, чи застосовна ця стаття в цьому випадку.

– Ну ось, ти сперечайся, а я тебе триматиму. Ну, куди ти підеш?

Я мало не сказав «дурненька», але вчасно прикусив язика. Втім, і те оцінив, що протести були тільки словесні: Арфі, здавалося, якось одразу звикла – ніби я її все життя так носив.

– …Взагалі я знайшла б, куди відправитися. Світ не зійшовся клином…

Я роздратувався по-справжньому:

– Запасний якірець?

– Ти мені ребра зламаєш. Ні. Запасного немає, – похмурий голос якийсь.

– Ну ось…

Вона мене перебила.

– Нічого ти не зрозумів.

Зрозумів. Саме в цю мить зрозумів. І що далі буде, тому й руки не послабив. А слова доходили до мене погано, наче вода у вухах:

– Зараз відпустиш. Запасного якірця немає, тому що ти й був запасним.

І спробувала звільнитися. Якби у повну силу – я б, напевно, її відпустив. Але ривок був… Не вмію сказати, тільки…

І раптом скрутило її, як від страшного болю.

– Арфі, що з тобою? Арфі!

– Поклади на ліжко. Швидше… Не бійся, не вдаю.

І зовсім цього не боявся: все забув, розумів лише, що їй боляче.

– У моїй сумці… в зовнішній кишені… а-а-а… фляга. Срібна.

Я повернувся до кутка, де сумки вона склала, і подивився на неї. Кишеня розстебнулася, і срібна фляга полетіла до мене в долоню.

– Не більше як, – пазурі вп'ялися мені в шкіру, – половину кришки…

Випивши густу червону рідину, вона ще деякий час тряслася, потім різко сіла, скинувши мої руки.

– Дякую, чоловічку. До речі, ти мене здивував.

Я промовчав. Ну не тепер же, коли їй погано, розповідати, що таке в мене вперше вийшло, що я однаково ПОВИНЕН БУВ допомогти їй і не відходити від неї – тобто я відчував, що повинен, і від цього відчуття все якось само собою вийшло.

– Я хочу, щоб ти мені повірив в одному…

Та як я можу не вірити? Згадалася розмова її дочок – коли вони думали, що я сплю і не чую… «Я не знаю… – почала Тірінь. – Іноді мені хочеться все йому пояснити, іноді здається, що це небезпечно…» – «Нічого не треба йому пояснювати…» – «Нічого не треба йому пояснювати». – «Небезпеки ніякої не бачу, він зрозуміє правильно, але ми ж не знаємо, як мама деталі викладе. Якщо в чомусь не так, як ми, – хлопчик все одно їй повірить, але йому буде боляче».

Їй я згодом сказав: «Ніколи не називай мене хлопчиком». І Твоя дочка мене здивувала: взяла мою руку, поклала собі на голову і змусила прочитати клятву всиновлення. «А то забуду, що ти дорослий».

Тільки й про це потім, добре?

– …Розумієш, якби я знала, що у вас тут війна, я б допомогла.

Це і Мелла казала. Ось тут, правда, дошкульне місце. Відчув же Приятель – удруге відчув, – що я в біді, і прийшов із дружиною разом. Якраз після Стіл-гори це було. Ми тоді не всіх змогли утримати. Хоча наказ був зрозумілий і пояснений тричі, хоча начебто всі зрозуміли, що за таких умов у ворога тільки й надії, що виманити нас із плато, але, коли дружина полізла вгору, прикрившись живим щитом, і довелося котити колоди на всіх, – багато кинулося слідом за колодами.

Хто виявив милосердя покаліченим, – колоди не завжди так тиснуть, щоб відразу на смерть, – ті й самі живі залишилися. А ті, хто погнався за недобитками, потрапили під удар вершників. Щоправда, після того, як наздогнали і вирубали майже всіх уцілілих, буквально наступної миті відбулася зміна ролей.

Дивлячись на побоїще, я зрозумів одну з причин, чому Шарль і нещасний Лонні вважали кінноту аро поганою: якби кавалеристи разом держалися, одним кулаком, як уміють робити отерці, – хоча все відносно: Шарль бурчить, що брати [21] теж кепсько лад тримають, – так от за щільного порядку вони б просто розчавили всіх наших, не втративши своїх ні єдиного.

Не кожен сам по собі скакав, коні теж різні – і траплялося, наш піший встигав дістати вершника. Рідко, але траплялося. Декого втратила їхня кавалерія. Троє наших, відбившись, зуміли повернутися.

Настрій був у мене кепський, хіба що об стіну не бив головою – рівними вийшли втрати, рівними! Сотні по три і в нас, і в них, а могли розміняти на сто вояків дві сотні (я рахував наші втрати разом з полоненими з живого щита, не знаючи, що саме за битву біля Стіл-гори дістану прізвисько «батько перемоги», – народ-бо вважав інакше, і вперше поле бою залишилося за нами). Відійшов я трохи від табору, засунув голову у водоспад – маленький такий струмочок падав з висоти в десяток ліктів, – а я за три ночі не поспав і десятка тырсів, коли раптом відчув…

– Так можна й налякати людину! – кинув, не обертаючись.

– Дуже б хотіла побачити тебе переляканим. З безпечної відстані та під надійним прикриттям, а то згадую деякі випадки. Гаразд, – Мелла різко змінила тему – і разом з нею тон розмови. – Викладай, що у вас тут коїться.