Покохати відьму - Когтянц Костянтин (книги полностью бесплатно .TXT) 📗

Не пам'ятаю, як на землі опинився. Не пам'ятаю, як навколо мене зібрався гурток – пам'ятаю тільки, як говорив:

– Битва вже почалася. На воді…

Шарль скинувся, хотів щось сказати – можливо, те, що і самі жителі Півдня думали: якщо вперше загарбники перемогли завдяки щільній лаві, то в морі у них не буде цієї переваги.

– Королівські пов'язали свої кораблі. І закрили вхід у бухту. Шарль згадав якогось диявола. Він зрозумів.

– Борти кораблів у них вищі. Набагато. Виходить начебто штурм фортеці – вони на наших зверху і списи, і камені. А на дальшому кораблі – каменомет… Один-єдиний і поціляє все більше у воду… Але якщо влучає, то кінець човну. А кавалерія рухається до Жаб'ячої перемички.

Перемичка ця – смуга твердої землі між двома болотами.

– Коли наші зійдуть на берег, я не сумнівався, що плавучу фортецю жителі Півдня взяти не зуміють. – Та вороги теж висадяться – затіють бій, а кіннота з тилу.

– Це-бо ясно.

– До виходу з перемички цієї ми раніше нагодитися можемо?

– Якщо заженемо коней.

Чомусь у моїх словах не сумнівався ніхто. Випадки ясновидіння в нас бувають, звичайно, але і помилки бувають, коли людині начебто видиво, та воно помилкове. Але мені повірили відразу.

…Ми вбивали коней. Цю бійню я досі часто бачу уві сні. Коні іржали і виривалися, не розуміючи, у чому вони завинили. Намагалися вибирати зовсім вже загнаних або старих роками, але нам бракувало часу.

І Жаб'яча перемичка, і місцевість біля п входу голі. Кущика немає – не те що дерева. Саме привілля для кінноти – Шарль і Лонні просто побіліли з обличчя. І камінь суцільний, довбати рів – місяць потрібен.

З кінських тіл робили ми завал упоперек перемички. Спинами вперед, пов'язуючи кінські трупи за ноги їхньою власною упряжжю. Встигли, слава богам. Дружинники, побачивши перешкоду, спішилися. Першу атаку наші пращники відбили легко. Вороги теж легко відбулися – відразу назад подалися. Противник вишикувався: перший ряд стулив щити щільніше, другий і третій їх підняли вгору, закриваючи голови попередніх.

Шарль висловився незнайомою мені мовою.

– Арбалетники, цілься в центр! Всі нові дротики – сюди. Мало їх, нових.

Сто кроків, дев'яносто… Мовчить Лонні. Вісімдесят, сімдесят. Нестерпне почуття.

– Стріляй!

Четверо впало по центру. І відразу ж у пролом хльоснули лучники. Лонні почав стріляти ще до того, як упали вбиті, – і його постріли віяли смертю. Вони все-таки закрили діру, але при цьому збилися з темпу. Кроків із сорока метнули списи. Зрівняли рахунок, але…

– Бий! – Ніхто не обирав і не призначав Лонні командиром на цей бій, але він командував, і всі підкорялися.

Я метнув дротик з усіх сил, цілячись у нижню частину щита. Сам наконечник дротика маленький, та між ним і трубкою, в яку держак увігнали, – довгий прут. Його загартовувати не стали, і під вагою держака прут гнувся. Дружиннику залишалося кроків п'ятнадцять, не більше, коли підток [20] ткнувся в землю і ворог спіткнувся, відкривши свій бік. Я поклав його другим дротиком, третій, майже навмання, кинув у виниклий пролом.

– Назад! – гаркнув гучний голос, і королівські побігли, прикриваючи спини щитами.

– Куди ти, господарю?

– Зібрати дротики.

– Лежи, бовдуре! Збереш дюжину, а вони здогадаються, що у нас мало!

Так, це я не подумав. Дружинники перешикувалися знову: попереду ряд щитоносців, ззаду лучники – і стріли пішли крутою дугою.

– Щити! Усім сховатися під щитами! Не відстрілюватися, так-перетак! Тому що вони в залізі, а ти, охломон, у шкірі, й одна лише надія на щит! І взагалі нам важливо виграти час! У них стріл теж не тисячі! Крупно нам пощастило, що це не улюблені горяни нашого короля! – Останню фразу було сказано отерською.

Так, горяни плюс сотня лицарів уже пройшли б по наших тілах.

З-за обрію піднялися клуби диму, а за третину тырса з'явилися перші вершники. Ми відіслали уцілілих коней на берег бухти, і тепер на них їхали поранені. На багатьох – по двоє. Коли стали підходити інші, я зрозумів, про що говорив Лонні. Якщо не головою зрозумів, то всіма печінками, душею, всім своїм «я». Жителі Півдня брели по двоє-по троє, навіть ті, хто не постраждав, – не йшли, а брели, звісивши голови. Вони не змогли дочекатися, коли підійдуть північани – клята плавуча фортеця досягла таких позицій, з яких катапульта діставала в бухті будь-яку точку. Вони висадилися на берег у найзручнішому місці і запалили свої човни. Тепер ворог довго не міг зійти на берег там же: просмолені кораблі спалахують від будь-якої іскри – і це дозволило відірватися. Вожді люто сперечалися, але нашому отаману вдалося наполягти на своєму – більша частина наших пішла з перемички, їх замінили невеликі загони з кожного клану. Потім була втеча, короткий сон – але не для мене, я думав, і знову втеча…І коли я запитав у Шарля, чи повернувся Ленні-Рос, той змінився на виду:

– А я думав, ти розумієш, що таке загін прикриття…

Тільки я цього не стану тобі сьогодні розповідати, Арфіале. Ти прийшла додому, а все інше – після.

– А я твоїми спогадами зачиталася. Ніколи б не подумала, ти зовсім несподівані сторони відкриваєш. Тільки дещо незрозуміло, чи, може, ти просто дописати не встиг? Що, наприклад, трапилося з погонею, від якої ти відірвався на Теплому озері?

Я осміхнувся:

– Як ти кажеш, Арфіале, – здається, я вперше назвав п в очі на ім'я, – треба ж і почуття гумору мати. Тепле озеро – воно і замерзає пізніше, і річка біля нього – пізніше…

– Так що ж, вони не знали?

– Знали, звичайно. Але одна справа – знати, так би мовити…

– Теоретично, – підказала Арфіаль по-отерськи.

– Так. Коротше, поки вони зрозуміли, що нас уже немає, поки пліт зв'язали – льодостав їх на півдорозі захопив. Дійшли сяк-так, спробували захопити Пристань: розуміли, що ніхто не стане зиму годувати безкоштовно. Але народ же знав, що ТУДИ вони пройшли, а НАЗАД нікого не було, ну і тримали з цього боку варту, так що…

Так що, Арфі, я не випадково обірвав писання… Дійшов і зрозумів, що не зможу описати цю блазенську війну, що завершилася полоном обложників – після війни справжньої, після смерті друзів, після Столової Гори. (Столова Гора, Арфі, – це таке місце, що в обхід, хоч управо, хоч уліво, конем день об'їжджати. А в лоб одна дорога – рівна та похила.) Ми наготували колод, одну скотили на пробу – і вважали, що в лоб не полізуть. Погано ми їх знали…

Деякі кажуть, що коли самі полонені, щит живий, закричали: «Не шкодуйте нас!» – то стало легше. Мені – ні. Тільки я і цього тобі поки не буду розповідати, добре?

– Слухай, ти, напевно, голодна?

– То-о-очно, так зачиталася, що й забула.

– Тоді ходімо вниз! Я подивлюся, що можна зробити з копченої кролятини…

– Нарізати скибками, покласти на хліб, і якщо є пиво…

– Знайдеться.

Обличчя моєї нареченої – моєї! нареченої! – не змінившись ні одним рухом м'язів, стало лукавим:

– А ти все такий же. «На кро-о-лика-ах про-о-о-жи-ву!»

Ну от, для тебе все на свої місця стало. А що місця трохи не ті, це ти поволі зрозумієш.

– Ага. А поки я буду розбиратися, ти можеш прийняти ванну.

– У тебе ванна є? – Так зацікавилася, що навіть і слова тягнути забула.

…Всього сподівався, але не того, що при вході у ванну вона зблідне.