Покохати відьму - Когтянц Костянтин (книги полностью бесплатно .TXT) 📗

…Сам сказав принести і сам задрімав. Правда, коли Сотіна повернулася – почув це вчасно і хто це, теж зрозумів крізь сон… Вона довго стояла, тихо-тихо, навіть і не дихала майже, потім поставила глечик у кут, потім я почув скрегіт засува, якийсь шерех, потім відчув її поруч…

– Не треба, – ніколи я, відтоді, як виріс, не чув такого жалібного голосу.

Так могла дівчинка років п'яти говорити… І я відчув – нехай я буду останнім дурнем у всіх світах, але через це «не треба» я переступити не можу.

…Вранці мені стало легше. Набагато легше.

…Капітан підійшов з посмішкою, у мене кулаки стиснулися: хотілося викинути за два борти одразу – за один голову, за другий – тулуб.

– Не намагайся змінити світ, господарю. Ти ж не зможеш взяти її з нами – так і поводь себе… – Шарль не договорив.

Погода гарна, вітер попутний, не дуже сильний. Жодних прикмет небезпеки. Попереду з'явились невеликі хмари. Не ті, що шторм віщують, – звичайні.

– Шарлю, я сам себе починаю боятися.

– Давно пора, між іншим.

Чого завгодно я чекав – тільки не такої відповіді.

– Ні, господарю, я не те маю на увазі, що ти зірвався вчора, – це якраз зрозуміло. Я… мій… лицар Шарль, одним словом, був знайомий… ну, так скажімо, теж із лицарем. І той, увійшовши в раж, розігнав сотню. Вони на одного поета облавою йшли. Сірано де Бержерак двох убив, трьох поранив, інші в різні боки. Уяви картину: дев'яносто п'ять від одного тікають.

– Річ, повторюю, не в цьому зриві. Я бачив – ти, здавалося, цілком із себе вийшов, але при цьому помічав усе до дрібниць.

Хіба? Мені здавалося інакше.

– Можливо, ти не пам'ятаєш тих дрібниць, які помічав, але вони були. Коли ви з берега поверталися, на перший погляд ти скидався на сновиду, але тільки на перший погляд. Адже я сходив на берег – так ти слід зауважив, хоч і був він осторонь від вашої дороги, і поки не переконався, що це моя нога, – не рушив далі.

Я повернення на корабель і зовсім не пам'ятаю, але те, що він говорить, – добре і правильно.

– З одного боку, начебто так і треба. З іншого, господарю, це вже… не впевнений я, що зможу пояснити, але таке виходить за рамки, людині відпущені. Знову ж таки, Візі розповідала служниці, а служниця мені, що ти продовжуєш усе помічати, навіть тоді, коли увага зайнята зовсім іншим. Можеш собі уявити, як вона цим вражена, якщо проговорилася прислузі.

Над нами пролетів птах невідомого мені виду.

– Зрозумій, господарю, людина хоч іноді забутись повинна, розслабитися.

– Не жив ти в тайзі, Шарлю.

– Не жив. Але якщо ти…

Я подивився в очі одному з двох друзів, які залишилися у мене.

– Ти сумніваєшся, чи я людина?

Мовчання. Мовчання точніше за всякі слова.

– Добре. Чи можемо ми змінити щось?

– Можливо. Не знаю. Може, я помиляюся, але мені здається – зараз головна небезпека в тому, що ти можеш… що ти можеш не витримати вічної напруги й зірватися. Не так, як учора, – по-справжньому. Постарайся на час плавання довіритися мені й Лонні. Повір: якщо команда замислить змову, ми їх і без тебе заспокоїмо. А ти відпочивай. Змусь себе багато спати. Пий, чорт забирай! Так, коли ми зійдемо на берег, тут ти будеш потрібен в найкращому стані, але поки що нам довірся – як ми тобі в лісах. Може, я і дурниці кажу…

…Не знаю і я: чи зумів «розслабитися». Напитися вдалося ще раз, потім стало нудно.

Ми підійшли до берега в безлюдному місці. Галери зазвичай пливуть по дузі, вздовж дрібних острівців, де можна воду набрати, на щастя, і течія так іде, – ну, а наш вітрильник пішов навпростець. Я, однак, велів відвезти нас на Пристань – хоч у Лонні брови полізли вгору, але я не став пояснювати. (Не подобалося мені, як капітан прислухається, коли ми говоримо отерською. Іноді здавалося, – він щось розуміє. Або здогадується.)

…Пристань – це наше місто, одне місто на острові, хоча містом його не кличе ніхто, просто кажуть: «Пристань». Вона стоїть на березі затоки, там, куди течією виносить галери. Люди, що живуть там постійно, зв'язок зі своїми кланами якщо не втратили зовсім, то принаймні ослаб він. А тепер на Пристань зійшлося півострова. Кораблів чекають. Поки наші союзники – четвірка прикажчиків – відволікали увагу, ми кинулися до корінних жителів Пристані. Адже тут і з мого клану… колишнього є люди, та й вільні мисливці, як же без них? Сутички я не боявся: Пристань – місце миру, але не хотів балаканини. Тому й віддав два мечі за два човни та ще один за глечик із жиром видри і два мішки сушеної риби. Сам знаю, що дорого, казково дорого, але, плати я сріблом, невідомо, скільки б торгувалися. А так – рибалки ахнули: іншого випадку добути меч у них може й за все життя не статися. І ще в мене задумка була – знак залишити, розмови мені, поки ми тут, не потрібні, щоб не впізнали, а ось розмови про невідомого – коли цього невідомого слід прохолоне, – зовсім вже інша справа.

У той же день ми на двох човнах рушили на північ. Напевно, я справді дурний, але коли Шарлева дружина привела з собою в човен Сотіну, у мене вилізли очі на лоб.

– Є речі, яких не можеш ти, але зате можу я!

Ну Змійка!

Ми увійшли в Білу. У нас на острові, як я вже казав, немає випадкових назв: вода цієї ріки і правда здається білою. Річка нічия – п пониззя вважаються проклятими. Ті, хто вибрав ці місця під час великого переселення, вимерли – і досі незрозуміло, чому померли люди. Відтоді, ясна річ, кожен випадок у цих місцях – навіть якщо хтось просто підвернув ногу – на прокляття списували. Зате у верхів'я річки мисливські партії різних кланів ходили, хоча й нечасто. Тому коли «проговорився» я про бажання заснувати поселення, то це, звичайно, вразило моїх співрозмовників, але тому лише, що для поселення шести осіб замало.

Звернули ми в другий ліворуч приплив, відшукали підходящу для житла печеру – чого-чого, а цього добра вистачає, – і почав я думу думати: кого з жінками залишити? Шарль усім добрий, але в тайзі його самого захищати треба. Звик до чистих лісів, де страшніше за вовків звірів не буває. Лонні з цього погляду кращий, набагато кращий, але я йому все ж довіряв менше.

А мене ж, до слова сказати, така справа чекає – з пекла, напевно, легше вирватися. І з ким мені йти – з надійним чи з придатним? Та-а-ак, це ми потім з'ясуємо, якщо це «потім» буде, а поки що… Повільно, ніби випадково, я повернувся обличчям до чагарників.

– Не думай стріляти! Вуха наскубу! І взагалі, чого ви, хлопчаки, боїтеся?

– Зазвичай, – Мелла сьорбнула прямо з бурдючка, – коли мій чоловік різьбить, – ледь помітна насмішка в голосі, – щось велике, то ні на що й ні на кого не звертає уваги, навіть на мене.

– Він неправий, мадам! – 3 Шарля аж іскри летять – ліс, чого доброго, спалить.

Нещодавно одружений, називається.

– Зрозуміло. Але зазвичай чоловіки цілком зроблені з вад, а в мого є й переваги. Добре, – взяла мене під руку, – ми пройдемося, а інші нехай почекають.

Відійшли ми, звичайно, недалеко. Вислухавши мою розповідь, чарівниця насупилася, переламала гілку, якою відмахувалася від комарів.