Покохати відьму - Когтянц Костянтин (книги полностью бесплатно .TXT) 📗

– Король і сокира! Король і сокира! – Шарль так змінив голос, що я ледве пізнав.

– Що за чорт?!

– Не згадуй вночі, накличеш! – А Шарль молодець, тягне час і під'їжджає ближче.

– Хто йде?

– Нікі-Ра, шостий ранг. Служу вельможному панові Дорі-Са. Посланий до столиці повідомити, що лицарі булави, можливо, замишляють заколот. Знайшов місце, де ви горян побили, зрозумів, що війна вже йде, і пішов по слідах.

Останні слова прозвучали вже з краю яру, й щось свиснуло. А потім шалений тупіт копит. Назад, геть від цього місця. Якісь крики, клацання арбалетів, свист стріл, лайка й крик командира:

– На коней, наздогнати, постаратися живим! Ні, не всі, коней семеро, – мабуть, ті, що краще були прив'язані, – одного залишити мені, ти, ти в погоню.

Коли стукіт копит і крики стали ледь чутні, посипалися камінчики, долинув звук кроків, хрипкі голоси. Двоє чужинців, яких супроводжували ще двоє отерців, спускалися до мертвого звіра. Мабуть, що я влип. Вбити чужих не складно, на такій відстані я б і до зустрічі з Арфіаллю не схибив. Стрілою одного, ножем другого. Проти двох отерців у мене непогані шанси. Але ж нагорі залишилося дев'ять! Я був упевнений: саме дев'ять – і не помилився. Почнуть стріляти або просто камінням…

Я спробував прицілитися, але відчув що не можу поворухнути нічим, крім думок. Не можна сказати, щоб було боляче чи неприємно. І на сон не схоже: голова була ясна, але тіло не рухалося, навіть очі не кліпали. Тільки й того, що дихав. Невже Арфіаль поруч? Але вона ніколи так не робила. Четвірка зняла зі спини тварини річ, яку Шарль називав фальконетом, і, тримаючи її в руках, полізла вгору. У ту мить, коли вони піднялися на гребінь, двоє чужаків спалахнули вогнем: біля гхніх поясів сталися спалахи, на кшталт тих, що я вже бачив. Людей просто навпіл розірвало…

…Одночасно в декількох місцях з'явилися привиди. На зразок тих, що я бачив у Палаці, тільки страшніших і більших. У два-три моїх зрости. Один червоний, з рота ікла в лікоть. Інший синій, замість голови – клубок щупалець, а решту я й розглянути не встиг. Ні до, ні після не чув таких криків! Не скажу, скільки минуло часу – в усякому разі, тупіт ніг утікачів уже майже не долинав, – коли на краю яру з'явилася людська постать. Спускалася впевнено, як удень. Світло місяця впало на ногу, що зупинилася біля моєї голови. Ніколи не бачив вишитих чобіт. Мій параліч зник, я відчув, що можу рухатися й говорити. Низький, грудний жіночий голос лунав по яру:

– Сподіваюся, сестра Арфіаль пробачить мені порушення етикету. Мені старійшини доручили доглянути за тим, що тут відбувається. Хто ж знав, що ви, хлопці, такі спритні.

Я обперся об землю руками, намагаючись підвестися, але зумів тільки сісти.

– Навіщо вбила?

– Хто б говорив!

У отерських баладах трапляється вислів «відчув себе вичавленим». Тепер я його зрозумів. Але мені чомусь важливою була ця розмова.

– Я не можу відсилати людей назад. Я не можу лякати примарами. Не можу нерухомими робити. Навіщо вбила?

Сам не помітив, як на рідну мову перейшов. Забагато мені випало в один день. Чаклунка затиснула косу в кулак і вдарила нею по коліну.

– …Ти почав замислюватися – чи не такого рубаєш, як ти сам?

Мої думки краще за мене зрозуміла. Я б так виразити не зумів.

– Не з тобою першим у мене розмова про це. Коли ти побачив, як гинуть горяни, ти ж, напевно, був обурений, правда ж? А потім майнуло: у мене, мовляв, у самого самостріл такий, яких тут не буває – яка різниця?

– Ти мої думки краще за мене говориш. Тільки глибше народжується ще одна. Я її поки що викласти не зумію.

– Спробуй.

Чому я з нею такий відвертий, чому балакаю, замість того, щоб справу робити?

– Все одно, що… щось неправильно. Тільки… те, що ти кажеш, не можу ні заперечити, ні підтвердити.

– Розповім тобі одну притчу. Уяви собі… ах, ти цієї тварини не бачив… уяви собі коня. Стоїть він якраз посередині між двома однаковими копицями сіна. Якщо кінь почне міркувати, яка краще, – то здохне з голоду.

Невже вона хоче сказати, що я повинен коритися, не думаючи? Не схоже.

– Не буває двох однакових копиць. І людина не кінь. Але… Але я затнувся, бо саме це й мучило: як відрізнити краще, якщо знаєш так мало?

– По-перше, все-таки постарайся довідатися, що та як. Але якщо не зміг або часу не вистачило – вирішуй серцем: голова не все може.

Коса, затиснута в кулаці, метлялася вперед-назад. І вдарила мене по долоні. Пальці стиснулися самі собою. Я ніколи не тримав жіночу косу в руці.

– Вирішуй серцем.

Чому так сів її голос? Чому в мене стукає в скронях кров? Чому мені її волосся здається теплим? Чому… Демони пекла, ясно чому.

– Вирішуй серцем.

Це в мене в голові чи вона повторює? Я розтиснув пальці. Насилу, та розтиснув.

– Можеш узяти мого коня. Мені він більше не потрібен. Кінь між копицями… Взагалі той мудрець, що це питання придумав, сказав: людина між їжею та питвом. Людина. [8]

Це, здається, вона мій човен зачепила… [9]

…Я прийняв з рук чаклунки повід коня, підібрав у кущах Шарлів самостріл і скочив у сідло.

Садиба, про яку Шарль говорив, відрізнялася від маєтку наших ворогів: ніякого села, тільки панський будинок та кілька господарських споруд у кільці дерев'яних стін. Тільки одне схоже: укріплення розраховані на захист від розбійників – не від війська. Одне слово, заміський будинок. А от якщо вночі ворота відкриті, то їхати прямо не можна! Навіть якби чуття моє нове нічого не підказувало, не став би я лізти навпростець у ворота. А воно мені, можна сказати, душу скручує: небезпека, небезпека, небезпека! І шум звідти якийсь, голоси. Що галасують – не розберу навіть я, але щось недобре. Так що зліз з коня, прив'язавши його до дерева: якщо сам не повернуся, на узліссі його хто-небудь та знайде, – і рушив до садиби, як до стада оленів.

А ось цей вереск ні з чим іншим не можна сплутати! Собаку вбили, собаку! Свої такого робити не стануть! А чи варто мені туди лізти? Воно, звісно, я не знаю далі дороги. Але загальний напрям ясно, не пропаду й без поводиря. Там, звичайно, біда, замок явно захоплений, а раз так, то не битися ж мені поодинці з цілим загоном? Якби там була в біді Пані… Або Приятель, або Шарль. Більше користі буде попередити людей принца. Але для цього потрібно хоч у чомусь самому розібратися, а то добре попередження: хто там – не знаю, скільки їх – не рахував.

Я був від стіни кроків за п'ятдесят, коли ворота відчинилися навстіж і троє вершників вигнали табун коней, приблизно п'ятнадцять. Гарні коні… Невже простий набіг? Гарні коні, дорого повинні коштувати. Демони рогаті, ось у чому справа!

Гарні-Ла збирався в разі невдачі в цій садибі коней міняти. Правильно, якщо з міста мчати щодуху… То саме до цих місць і доскачуть коні, а далі – потрібно їм відпочинок давати або губити коней? А тут свіжі… Були! Точний удар, ох, який точний! Розумна голова на тій стороні думає…Я тим часом підійшов уже до самої стіни.