Покохати відьму - Когтянц Костянтин (книги полностью бесплатно .TXT) 📗
– А якщо того й чекали, щоб ви зібралися разом? Всіх одним ударом!
– Полк із новими офіцерами, які не знають солдатів, а солдати не знають їх? Не боюся я такого полку. А більше «бити» просто нічим, Лицарів сокири – це братство, до якого належить король, – у столиці майже немає. Твоєї…
Шарль затнувся. Я не вперше помічаю, що Пані з ним незручно, а він її ледве терпить, ніби не життя йому врятувала, а щось погане вчинила. Я, звичайно, цим не смутився: помічав дещо за ним і служницями. Ну й дівчина ця, вдова солом'яна. Ніби й не сказав Шарль нічого, але з голосу ясно, як він отримав від неї відомості!
– Загалом, чарівне втручання заборонено. Але ж ми з тобою не чарівники!
З цими словами він повернув направо, піднявся сходами й штовхнув плиту. Ми опинилися в кімнаті, з неї пройшли у двір заїзду, де нас уже чекали двоє осідланих коней.
– Так, господарю, більше отерською ні слова, не дай і не приведи, підслухає хто.
По-нашому він говорив, як я отерською: ніби все правильно, але не говорять так, занадто правильно.
Я набрав у груди більше повітря. Я повинен сказати те, що мені й не подобається, і не вигідно. Повинен, не можна інакше.
– Те, що ти зі мною ідеш… не тепер, пізніше поїдеш… це в своє задоволення? Якщо ні, можеш залишитися тут. Або поїхати в інше місце.
Мені, звичайно, дуже хотілося розпитати – хто він, що, як і звідки. Але видно було: чекає хлопець цих питань. А я, може, й простий – та не настільки ж. Гаразд, захоче сказати – тоді правду скаже, питати почну – так збреше, мабуть.
– Така умова мого порятунку.
Мені стало моторошно. Невже Арфі наклала чари?
Пані. Ось так з ним завжди. То дуже розумне мовить, то… Ну до чого тут чари, навіть якби вони були можливі – такі? Просто раб, який жив у будинку, дещо знає. Поки живе в мене – нічого, я своя. Але якщо залишиться сам у столиці – може дещо накликати на свою голову.
– …Не хвилюйся, я і сам так хочу.
Ми під'їхали до міських воріт, де Шарль показав папір.
Пані. Подорожню. За підписом Спостерігача. І ніяких зайвих ліній!
– …Так, господарю, сам вирішив з тобою їхати. У перший день. Коли ти сказав збити нашийник! Зі стін нас вже не видно – помча-а-али-и-и!
Шарль пустив коня вчвал.
Давніше я не так дивився на природу. Давніше я НЕ ТАК помічав природу. Тобто я, звичайно, помічав кожен камінь і кожен лист – інакше б не вижив, але… Коли я вперше прочитав в отерській поемі опис квітучого куща, то гадав, що за ним або виявиться засідка, або під ним відбудеться побачення.
Пані. О Боже.
…Але потім прочитав ще кілька балад… тобто поем, походив з Панею по красивих місцях, на її зображення подивився… Так що тепер помічав не тільки місця можливої небезпеки. Дерева в білому цвіту… Дивно: середина літа, коли ж устигнуть дозріти плоди?
Пані. До наступної осені. Це дерево цвіте раз на два роки.
…Квіти величезні, завбільшки з невеликий щит, покривають дерево цілком – ні листя не видно, ні гілок, ні стовбура.
Пані. А плодами будуть стручки, не більші за горохові.
…Здалеку може здатися, що в снігу дерево – зрозуміло, мисливець так не помилиться…
Два тирси ми скакали щодуху, поки не піднялися на вершину гори. Я давно не був у сідлі – так що ледве з нього спустився. Шарль вийняв із сакви дві короткі мідні трубки, простягнув одну мені, другу… Щось зробив руками, і коротка трубка подовшала. Я хотів запитати, але тільки ковтнув: мої руки самі зробили все, що треба. І тільки потім я згадав: це зорова труба.
– Дивись, хазяїне, – ось замок.
– Як на мене, заслабкі укріплення.
Шарль знизав плечима.
– З нальоту брати я б не взявся, а в разі великої війни його все одно захищати не стануть, – у столиці укриються або, навпаки, в провінцію втечуть… Сторожові пости…
– Чекай, Шарлю, я сам спробую. Он у тому чагарнику – раз. З боку річки – з нашого тобто – не бачу, але повинні сидіти в зруйнованому будинку, більше ніде.
– Точно.
– І ще я б у сосняку посадив.
– І там теж. Удень троє, вночі п'ятеро.
– Ну, і який твій план? Якщо в замок вирішив пробиратися…
– Я ще не з'їхав з глузду – вибач, господарю. Повз пости вночі пройти можна. Не скажу легко, але я зможу, а ти й поготів. Але далі… Перейти через село й не потривожити собак – диво. Переліземо й через стіну – а що там шукати і що там взагалі? Гаразд, план мій простий: велика частина наших уже в столиці, але дехто ще рухається. Двома дорогами. А замок цей – між ними. Якщо я правильно зрозумів один уривок розмови, обирали саме цей. Так що будемо дивитися.
Дивились досить довго.
– Гляди! Он там, господарю!
– Що таке? Спалахи в небі!
– Дзеркалами сигналять. О-о, дивись на вежу.
Над воротами виросла постать, засурмила в ріг. Сам звук я ледве розчув – далеко, та й вітер в інший бік, – але в трубку видно відмінно: на кутовій башті лицар сурмить. І відразу ж із тих трьох місць, що ми їх помітили, чорні фігурки кинулися до замку. Пости знімають – значить, збираються йти. Ще трохи пройшло часу, і з воріт вийшли… Уявіть собі тварину разів у два більшу за коня, з дуже довгою шиєю, а спина піднімається на зразок пагорба. На цьому пагорбі або горбі – дивної форми сідло, а на сідлі закріплені штуки, схожі на обрубки тонких дерев, тільки явно залізні. Кожну з трьох таких тварин вів за вуздечку чоловік, одягнений у дивний одяг, – і голова замотана чимось білим. У трубу я розглядів у них за поясами дві товсті чорні… закарлючки, чи що. Інакше не скажу: слова не знаю. Далі пішки йшли троє точно таких же, один вів четвертого горбаня. Втім, у того на сідлі прості в'юки. Явно важкі. Слідом кавалерійський загін – вояків сорок. Повільно рухаються, повільно навіть зупиняються коли-не-коли – явно дають горбачам і їхнім провідникам час піти вперед. Дорога петляла, й на чергову пряму ділянку вийшли водночас: з одного боку – тварини ці зі своїми господарями, з іншого – загін піших, людей шістдесят. Вершники поки залишалися за поворотом, піші їх не могли бачити.
Дивний звук поруч, дуже дивний. Я повернувся й побачив, що по Шарлевому виду котяться сльози.
– Я знаю, що буде. А ти подивися. Корисно, – він просто давився риданнями.
Коли між пішими та дивними людьми з їхніми дивними тваринами залишилося кроків із двадцять, тварини раптом лягли на землю – смішно лягли: спочатку задні ноги зігнулися, потім передні, потім голову вниз – три горбки, та й годі. Погонич першого горбаня ступив крок назад, глянув поверх залізної колоди й щось смикнув. Із залізного стовбура вдарив вогонь – і кілька піших упало! Мов косою скосило людей! Горяни, – я вже зрозумів, що це були вони, – завмерли, втупившись у незрозумілого ворога. Другий чужинець смикнув – з другої труби вдарив вогонь, знову попадали люди. Тільки тоді долетів до мене далекий звук грому. Третій удар вогню влучив у спину втікачам. Водночас з ним повз горбатих звірів промчав кінний загін, про який я вже й забув. «Зараз рубати будуть». Але ні, вершники різко зупинилися, підняли арбалети й метнули стріли. З десятеро вцілілих бігли – їх ніхто не переслідував. Я перевів погляд на Шарля:
– Ти знаєш?
– Фальконети, однофунтові, щонайбільше – двофунтівки, – я не зрозумів жодного слова. – Потім поясню, господарю. З іншого світу! Моря крові проллються, все піде шкереберть.
На дорозі спішені вершники збирали стріли й навіть виривали їх з трупів.
– Цією дорогою ще повинні підходити наші.
Уявляю, що їм розкажуть уцілілі. А якщо хтось дійде до місця побоїща, він вирішить, що цей… ці спалахи… вбили всіх, хоч насправді половина від стріл загинула.
– Куди вони зараз звернуть? Куди? Точно, хочуть перейняти наших на імператорській дорозі. А ми перехопимо їх!
Я онімів: нас двоє – ворогів півсотні. Навіть якщо забути про залізні труби. Напевно, в мене знову «все було на лобі написано», тому що колишній невільник примружився:
