Покохати відьму - Когтянц Костянтин (книги полностью бесплатно .TXT) 📗
Пані. З боку здавалося, що Падні-Ка ганяє чоловічка по всій арені. Але витягувалися невдоволені обличчя досвідчених дуелянтів: шуму багато, а немає пуття, Падні-Ка перевершив самого себе: його меч розтинав повітря швидше за блискавку, та тільки в тому й річ, що повітря. Не знаю, чи хтось, окрім мене, помітив ті два рази, коли Хайні міг проткнути противника. А я шкодувала, що наказала не вбивати – могла ж і здогадатися, що такий самовпевнений сучий син, отримавши подряпину від хлопчиська, перетвориться на розлюченого тигра. Передати новий наказ по-думки було ще небезпечніше: відволікати не можна.
…Я ж, крутячись та ухиляючись, міркував: цікаво, він улюблений прийом Господині – перехоплення клинка – знає? Взагалі не повинен, тут перехрестя мечів прості, без вусиків – звідки можна прийом дізнатися, якщо виконувати його нічим? Точно, не знаєш! І тому без меча.
Пані. Варто було подивитися. Шалений натиск, вихор ударів – і раптом клинок нападника – на думку більшості, він перемагає! описує в повітрі дугу.
…Я посміхнувся й кинув свій меч упоперек його зброї – хрест-навхрест.
Подивімося, який ти на кинджалах. Ну, Паді показав який: метнув у мене свій кинджал, а поки я ухилявся та міркував, що це таке, підняв мечі. Обидва!
Зі мною буває – лякаюся вже після того, як усе скінчиться. Ось так і в той раз трапилося, а якби злякався відразу – не писав би тепер про це. Досі дивуюся, як зметикував, щоб стрибнути ногами вперед. Ворог стояв до мене впівоберта, і я встиг влучити ногою в плече раніше, ніж він розігнувся. Сам-то я приземлився на ноги – спасибі Пані за науку! – а от Падні-Ка лежав на спині й намагався закритися мечем – чисто перевернутий краб. Я вдарив Приятелевим кинджалом, одне з лез розсікло йому руку, погано захищену простим перехрестям, і меч його випав. Я вдарив ногою по ефесу, клинок покотився обіч.
Стрибок – пальці стиснулися на руків'ї, перекотився вбік, скочив на ноги – і все це швидше, ніж читаєш опис на папері.
Падні вже стояв із моїм клинком у руці, але вигляд у нього був ошелешений. Помінялися зброєю, так що рубати погано буде обом.
Перекладач. У кожного клинка є місце, у земному зброєзнавстві зване «центр удару», і тільки ним можна зарубати людину. При ударі ж іншою ділянкою клинка відбувається різкий поштовх – зброя може навіть вилетіти з руки, і рана буде неглибока. Тому рубка незнайомою зброєю, як правило, малоефективна.
…Заколоти його тепер, коли мій меч довший, легко. Але колота рана – це певна смерть, а я хотів…
Не зміг би я тоді свою думку висловити, і взагалі не думав словами, але відчував: прикінчити його зараз – поговорять і забудуть. А треба, щоби пам'ятали.
Щоб усі пам'ятали, як Пані мою ображати. Я з усієї сили всадив кинджал до дошки огорожі – нехай поки там побуде – і перехопив меч обіруч – руків'я дозволяло. Раніше я дворуч тільки кийок тримав – і, напевно, це було помітно, але так навіть на краще: я підняв зброю високо, занадто високо, гарно так відкрився, підставився під укол. Падні – теж було помітно – запідозрив пастку, але кров точилася з ран, зараз він слабшати почне… Так, видно, вирішив, що іншого виходу немає – і прямий випад. Ще один улюблений прийом Пані моєї – в останню мить пропустити клинок мимо. Тільки вона хапала мене за руку і вчила літати, а я вдарив. Набалдашником меча по ключиці. Щосили.
Ніхто не зміг би сказати, що мій противник у змозі продовжувати бій – звалився, як мертвий. Адже я ще до вигнання знав: якщо по ключиці зверху вдарити, вона ламається. Навіть якщо бити просто рукою.
І тільки після всього мене страх пройняв. Та такий, що аж ноги підкошувалися. До смерті залишалося менше долоні, був би він трохи спритніший та краще навчений – не викрутився б я. І знав же, що не можна в бою гратися! Знав. І Хазяйка казала… Поки я страхом мучився та себе терзав, Падні лікарі забрали. Слуга Пані мій меч підібрав, а клинок противника я йому сам віддав. Подивився на мене лакей з подивом, але взяв.
Пані. Сталося порушення звичаїв, втім, повністю глядачами схвалене. Довгий меч в Отері свячений, його навіть з полону викуповують разом з господарем. Якщо переможець залишає клинок у себе – значить, він уважає противника безчесним. На дуелі такого досі не бувало. Але ж і підлості такої теж…
Вона щось мені повідомляла прямо в голову, але я її зрозумів не одразу: кров шугала в скроні. Зрозумівши, піднявся до суддів. Жирний був переляканий, аж губи зблідли.
Пані. Побоювався, що Хайні його вб'є за «шмаркача». Суддя, звичайно, недоторканний, але привід для виклику можна знайти завжди. Отерський лицар так би й учинив!
…Двоє інших виду не подають, але збентежені обидва. Причому якщо лівий просто не чекав моєї перемоги, то принцу начебто ніяково – ніби він у чомусь винен.
Пані. Поясню в іншому місці.
– Божий суд довів правоту благородної дами Морі-Ел. Ви виконували свій обов'язок мужньо і гідно…
Слухав я, по правді кажучи, одним вухом, тому що побачив Пані. Вона підбігла, стала поруч, взяла мене за руку. Ще дві дами рушили були за нею, але охорона їх не пустила. Правильно: ножем штрикнути – мужиком бути не треба. А Пані, видно, вважають учасницею двобою.
Пані. Ох, свята простота! Хоча щодо ножа все правильно.
…Як тільки принц скінчив свою промову, так вона мене просто потягла за руку до наших ношів. Швидко дісталися, швидко влізли, швидко слуги понесли нас. Боїться вона чи що? І здалося мені чи ні, що суддя їй знак подав пальцями? Ось і… Руку у волосся запустила – задоволена, значить, – виразна прикмета, але ж і побоюється явно. Чого? Невже тут і за поєдинок мстити можуть?
Пані. Не так побоювалася, як турбувалася. Знак пальцями справді був, і я губилася в здогадах. Ясно було одне: розмова мала бути серйозна, і я не виключала нічого. Навіть пастки, хоча ще три дні тому (за місцевим часом) ніколи б і не подумала. Але хіба мало чого три дні тому не було…
– Нам з тобою треба ще одну справу зробити.
«Тільки радий буду».
– Найпевніше за все – безпечну. Але про всяк випадок будь готовий до всього.
«Ображаєш».
– Та бачу, що ти весь час на полюванні.
«А як же інакше? Або ти полюєш, або на тебе». Знову рука у волоссі.
– Зовсім мислителем став.
«Знати не знаю, хто такі мислителі, але що нас колами носять, так це точно. Мені й визирати не треба».
– Не колами, а петлями. Слуги перевіряють, чи не стежать за нами.
«А самі-то вони перевірені? Звідкіля я знаю, що тут слуг підкуповують?»
– Та звідти ж, звідки і решту всього. Ці нібито вірні. Але взагалі намагайся не говорити зайвого.
«А говориш Ти, Пані. І зайве, і незайве. Я й рота ще не відкрив». Засміялася. Не пирхнула, а засміялася – добре отак.
– Правда твоя, хлопчику. Так і продовжуй. Усе, ми на місці. З ношів я вибрався першим. І завмер.
«Пані, арбалетник на дереві». – «Навіть так? Подивись на нього, щоби я могла твоїми очима… Свій».
– Дай мені меч і скажи всім своїм, яких тут п'ятеро, щоб ніхто не пробував цілитися в наш бік – на такій відстані пригощу кинджалом.
Вона щось сказала, начебто й отерською мовою, а я мало що зрозумів.
Пані. Північний діалект. До речі, я додала, що «мало вас, щоби з нами тягатися». Судячи з виразів на обличчях, їх така думка вже відвідувала. Бо саме ці, персонально, одного разу закопували чотири трупи зовсім непоганих мечників, і не могли не втямити, що двоє з чотирьох убиті моїм стилетом. Ну, а хлопчика вони тільки-но бачили в дії.
…Я ж, як узяв меч правою рукою, а лівою допоміг їй вилізти з паланкіна, так і не відпустив її руку: якщо цей «свій» все-таки стрельне – встигну штовхнути її в сторону. Ну й взагалі приємно. Ми, до речі, на маленькому острові. Це мені зрозуміло, хоч і бачу тільки один його берег. І вода, що навколо острова, – людьми пущена, це я теж чую. Острівець весь скелястий, тільки скелі ці людьми з каменів складені. У кожній скелі печерка маленька…
