Покохати відьму - Когтянц Костянтин (книги полностью бесплатно .TXT) 📗
– Ваша світлосте, ми…
– Помовч, небоже.
Маршал Кросіко важко зітхнув.
Правду кажуть – біда приходить несподівано. Від отерських союзників усього-то й вимагали: стримати до пори лівий фланг супротивника, за приблизно однакової кількості. Хто міг передбачити, що принц Гарні-Су піддасться на такий старий трюк, як удаваний відступ, та ще сам поскаче попереду всіх?
Шкода племінника, але ним доведеться пожертвувати – не змінювати ж командира полку перед самогубною контратакою?
Гонець… Звідки? Що він може ще повідомити?
– Ваша світлосте, мій командир Гарні-Ла просив передати, що ми зайняли позицію на узліссі, звідси не видно.
– Сім маєтків на церкву віддам!
«Узлісся гартавцям не минути, інакше нам в тил не вийти. У Гарні-Ла піший полк, його навіть чекати не стали. Тобто їхня армія розрізана навпіл, і та частина, що проти нас, – чисельно менша та виснажена!»
Маршал стиснув полковникове плече.
– Поки Гарні-Ла ще тримається – атакуй!
Вважаючи, що піший полк може тільки затримати лицарів, Кросіко помилявся.
Можливо, якби це була перша атака в битві, то у ворогів з'явився би шанс, але тепер гартавське лицарство перетворилося на безладний натовп на змучених конях, і їх просто змили зливою стріл.
Пані. Гарні-Ла справедливо за силою взяв командування в свої руки, війну за рік виграв. Переговори про мир, як водиться, супроводжувалися бенкетами. Одного разу, після того як випили за здоров'я королів, за здоров'я королев, за прекрасних дам (могли б і в зворотному порядку), за вічний мир тощо – Гарні наказує привести солдатів, яких вирішив нагородити. Всі думали – грошима, а він: «жалую вас, мисливці, шостим рангом». Є в командувача таке право. А в шостого рангу є привілей – перебуваючи на службі, носити в мирний час ту зброю, що панові дозволено.
Тобто у випадку з королівським сином – будь-яку. Може, хтось щось і запідозрив, але Гарні не дав часу думати – подав якусь дурнувату команду.
Перекладач. Судячи з контексту, щось на зразок команди «Струнко».
Мисливці її виконали, а аристократи звикли, що закони не для них писані! (А що в охороні служили молодші сини найвідданіших королю сімей – це, думаю, ясно.) Воєвода ж візьми та розгнівайся!
– Такі-сякі, мир ще не підписано, а вже розбовталися, як ви посміли!
Врешті:
– Геть з моїх очей, мене мисливці постережуть!
Що накажете робити? Ну не затівати ж скандал перед вчорашніми противниками, коли самі дали маху! Пішли, думаючи, що це до кінця бенкету, – а їх до принца більше не підпустили! Тієї ж ночі гонець до короля поскакав: так і так, Ваша величносте, дякую за турботу про мою безпеку, але вона, на жаль, пішла намарне, погано вони знають службу, тож змушений замінити іншими. І з війни поїхав не до столиці, а по провінціях – поки посли союзних держав пояснювали, що мир нетривкий, а іншого командувача вони не хочуть. Довелося королю проковтнути. Він, щоправда, едикт видав – про обмеження кількості особистої охорони принців, ну, так Гарні нових садівників найняв. Тепер сад так заріс, що там, траплялося, безвісти зникали… ті, хто не знав пароля…
…Я вклонився суддям.
– Хайн-Лорі, захисник благородної дами Морі-Ел?
– Так, це я.
– Я проти. Це ж шмаркач! – правий суддя, жирний, мов порося, висловився.
Познайомити тебе з ящером? Шрамів на обличчі не бачиш? У самого весь ефес у самоцвітах – і на руків'ї, й впоперек. Тримати – й то незручно, а спробуй таким мечем відбити удар – половина камінчиків повискакує, добре ще, якщо собі не в око! Але треба ж якось розумно відповісти!
– Хоробрість не слабкість, щоб під старість з'являтися!
Середній суддя всміхнувся в бороду, лівий якось гостро на мене подивився.
– Вважаю, – середній мовив, усміхаючись, – це питання зайвим. Однак, юначе, ви повинні клятвою засвідчити шляхетність свого походження.
Що б там хазяйка не вказувала, а це питання я вирішу по-нашому. Є звичаї, від яких не можна відступати.
– У нас клянуться на зброї.
– У нас, звичайно, ні, але за стародавніми звичаями – допустимо.
Я взяв меч із підноса й провів лезом по лівій руці:
– Клянуся сталлю та кров'ю, що я нащадок першого короля нашого народу.
Мало, мало крові для такої клятви, але ж мені ще битися.
– Якби й були якісь сумніви, – протягнув лівий суддя, – то після такої щирої клятви…
Слова начебто хороші, та й на виду добрий, але тільки він небезпечний. Не на мечах небезпечний, інакше…
Пані. Ще б пак небезпечний – Спостерігач за зовнішніми!
…Правий товстун раптом сіпнувся:
– Я змушений звернути увагу, що в словах клятви не було згадки про належність родини до дворянського стану.
Тому що на острові немає такого стану. Але їм цього не розкажеш. Допомога прийшла, звідки не сподівався – лівий суддя аж скривився:
– Кожен, у чиїх жилах тече хоч крапля монаршої крові, – то шляхтич.
Щось правий сказав не так, чогось він такого торкнувся, чого краще не чіпати. Я глянув у вічі середньому – і зрозумів.
– Меч вашого супротивника значно довший. Ви можете вимагати заміни.
«Не погоджуйся!» Сам розумію. Адже ім'я злиняє.
Перекладач. «Ім'я злиняє» – вираз, аналогічний китайському «втратиш обличчя».
– Не потрібно заміни, Ваша Високосте. Я просто підійду ближче.
Останні слова прозвучали в гробовій тиші: судді, здається, й дихати перестали. Тепер я щось ляпнув не те. А в голові її голос: «Що я наробила!» А ти тут до чого?
Пані. Я не хотіла привертати його увагу до деяких особливостей тутешнього життя, тому, накачуючи його голову відомостями, багато чого свідомо опустила. Гарні-Ла визнаний своїм батьком, і тому, безумовно, принц. Але на титул «високість», він, на жаль, не має права.
– Юначе! Хто навчив вас називати мене недозволеним чином?
Уперше таке трапилось: Господиня мені намагається сказати щось без слів, а виходить нерозбірливо.
Пані. Заважали емоції – і його, і мої.
– Присягаюся, що я навіть не знаю вашого імені, а ваш титул мені тим більше невідомий. Я звернув увагу, що ви помітно відрізняєтесь від інших людей…
Відрізняється – дванадцятьма охоронцями, але такого краще не казати.
– Коли пан, що сидить ліворуч від вас, згадав про королівську кров, я зрозумів, чому саме.
Перекладач. Зверніть увагу, читачу, як різко змінилася мова Хайнлорі. Причому записані ці великосвітські обороти знаками варварської мови каро, в якій таких висловів просто ще бути не може. Сталося, мабуть, ось що: пані навчила свого підопічного вишуканої, придворної лексики. Отримавши цю поживу, мозок юнака почав винаходити нові терміни для рідної мови. Так що цілком можливо, що коли-небудь для нього знайдеться місце в підручнику історії літератури.
– Бійцям дозволяється вийти на поле. Нехай Бог допоможе правому чину!
Чому бог, а не боги?
…Противник – з глибин голови випливло ім'я – Падні-Ка, – вищий за мене і плечима ширший. А вже красивий який… Рідко мужики бувають такими…
І в стійку якусь гарну став, і першу атаку провів красиво.
«Хайні, він грає».
Спасибі, що підказала: грати з озброєним ворогом – це така дурість, що я б ніколи не додумався. Але більше не відволікай мене, гаразд? Що ти там про правила пояснювала? Без крові перемоги не буде. Зробимо кров.
Я завдав обманного удару – цілив у горло, різко змінив напрямок і зачепив лівий бік. Ух, як розсердився! Ну, навіщо так махати, рука втомиться. А мене там все одно вже немає.
Демони пекла, але ж він з переляку! Зрозумів, що я міг закінчити одним ударом – трохи вправо, і вістря би між ребер. Але махає – так махає, що доводиться ухилятися, а не відбивати – такий удар може й захист пробити.
