Шлях меча - Олди Генри Лайон (книга бесплатный формат .txt) 📗
Для початку ми перебралися за пагорб самі – до речі, там виявився гайок хирлявих і горбатих дерев, що було й справді до речі – і перегнали туди ж шулмусів, перевізши тяжкопоранених і Дикі Леза на полотнищах наметів, розтягнутих між безвідмовними конячками. А далі ми взялися за діло. Ми ставили намети, перев’язували рани, готували їжу…
Але як!
Я-Чен бачив, як, бо безпосередньо у виставі участі не брав, розташувавшись на пагорку й збоку спостерігаючи за тим, що відбувається.
…за тим, як Матінка Ци й Чин старанно перев’язують шулмусів заново, а могутній Ґвеніль у руках Фальґрима із застрашливим свистом відтинає зайві смуги тканини перед самим носом білих, як молоко, ориджитів – і Фальґрим із кожним ударом кривляється, начебто й справді зібрався повідрубувати нещасним голови, а заодно й усі інші частини їхніх тіл, які йому чимось не до смаку.
…за тим, як Вовча Мітла разом із усе тією ж Чин підхоплюють на зубці мотузки для наметів, сплутані в один вузол, і витонченим кидком переправляють Косові, чий Сай усіма трьома рогами розплутує це неподобство, верещачи від ретельності.
…за тим, як Бронзовий Жнець завиграшки смугує підвішені перед ним стрічки сушеного м’яса, і ті однаковісінькими скибочками сиплються в підставлений казан.
І Звитяжці, й Придатки поступово добирали смаку. Мов із нічого, на рівному місці, менше ніж за годину постав табір, виросли намети, у казанах закипіла «шурпа за родинним рецептом Анкорів Вейських», і хтось уже встиг спорудити примітивну конов’язь, у яку одразу ж зі свистом устромилися на рівних відстанях один від одного всі дев’ять ножів Бао-Гунь – Ніру метала їх лежачи, бо була поранена в обидві ноги, але ножі лягли точно туди, куди й мали лягти.
Емрах здоровою рукою, непомітно сичачи від болю, накинув на ножі згорнуту в кільця упряж і поводи кількох коней.
– Дожилися! – пробурчав крайній ліворуч ніж. – Щоб на мене – і отаку капость вішали…
– Терпи! – повчально обірвав його інший ніж, певно, старший у родині. – Якщо Вищий Дан Ґ’єн наказав – отже, він знає, що робить…
Я дуже сподівався, що так воно і є, але до кінця в цьому впевнений не був.
Час від часу виникали суперечки й сварки. Виникали вони однаково й закінчувалися одним і тим же. Приміром, Шпичастому Мовчунові здалося, що Но-дачі не ідеально зрізав верхівку стійки, про що Ґердан із властивою йому ваговитою прямотою й заявив. Но-дачі, природно, образився, у боргу не залишився, і якийсь час обидва грізно брязкали один об одного, висікаючи іскри – а потім, як ніде нічого, розреготалися, вляглися на плечі Коблана й Асахіро і пішли, мирно розмовляючи, до купи припасів, яку слід було розібрати.
Тьмяні з батинітами підняли на ноги дюжину міцніших шулмусів і пішли з ними до місця бою. Повернувшись години за півтори, вони розповіли, що наказали шулмусам копати могилу уламками їхньої ж таки зброї – мовляв, нехай мертві самі ховають своїх мерців. Я на мить уявив Чена, що риє могилу трупом мене, і здригнувся від витонченої фантазії шанувальників Прихованої Таємниці.
Неподалік була вирита ще одна могила – для загиблих батинітів і Тьмяної шаблі Талвар, похованих разом. Я трохи образився, що нас не покликали попрощатися, але вирішив не втручатися в таїнства й ритуали істини Батин.
Утім, ховати вбитих – наших і ориджитів – довелося б так чи інакше, і краще вже так, ніж інакше. Тим паче що Дикі Леза не бачили скорботної долі своїх загиблих побратимів, а шулмуси-люди розцінили можливість поховати покійних одноплемінників як честь, виказану переможцями переможеним, про що одразу ж, повернувшись, розповіли дітям Ориджа, що залишалися в таборі.
Усе це розказала Ченові-Мені напівоглухла, але всюдисуща Фаріза, що відшукала нарешті свою дорогоцінну Кунду – її Емрах наприкінці бою просто викинув із поля бою, чим і врятував від поганої смерті під копитами й ногами.
А Заррахід підтвердив, що Дикі Леза уважно стежать за нашим поводженням і весь час збуджено перемовляються між собою. Про що вони говорили – цього Заррахід не знав, але це й не було важливо. Головне – вони розмовляли. Отже, вони здатні вести Бесіду. Отже, рано чи пізно…
Принаймні, мені хотілося так думати.
– Відпочинок, – сам собі сказав Чен-Я, і Кос, сунувши Заррахіда в піхви, помчав із пагорка повідомляти всім: «Досить! Відпочиваємо!..»
Це було моє перше розпорядження.
4
…Діомед неквапно годував багаття з руки, а Махайра, що лежав у нього на колінах, ніжився в ласкавих відсвітах і голосно розповідав про те, як він, Вовча Мітла, Шпичастий Мовчун і еспадон Ґвеніль були тінню вислизаючого Мейланьського Єдинорога.
Виявляється, мої друзі-переслідувачі затрималися в Шешеза Абу-Саліма й покинули Кабір майже на день пізніше, ніж ми. По дорозі вони зупинялися в тих же караван-сараях, знайомилися з чутками й плітками, і рухалися далі, не наганяючи нас, але й не надто відстаючи.
Нічого особливого в дорозі з ними не траплялося (як, утім, і з нами, крім спілкування, яке між нами виникло) і, знову ж, днем пізніше погоня спокійно прибула в Мейлань.
Де й наглядала за нами за змоги, намагаючись не показуватися на очі…
– Ага, догледіли, спасибі за турботу, – не витерпів Уламок. – Грізний Бхімабхата Швета, що вогнем вночі палає, з’їв Семи Небес брама і «драконівку» ковтнув… Благодійники!
Ґердан і Ґвеніль здивовано перезирнулися. Так, звичайно – адже ні вони, ні Вовча Мітла, ні навіть Махайра про «Джиру про Чена й так далі» нічого не знають! Це ж справжнісінька вигадка людей – Діомед наговорив купу дурниць розповідачеві казок, старий дурень навигадував повен мішок, Чен слухав, я дізнався від Чена, Уламок та інші – від мене…
Цього мені зараз тільки не вистачало! Знову починай пояснювати, що Придатки – не Придатки, Звитяжці – не Звитяжці, і що ось рука аль-Мутанаббі, ось Чен, а ось я… а потім ось Чен-Я або Я-Чен…
Мабуть, усю історію емірату переказувати доведеться!
Обійдуться… якось іншим разом, часу в нас багато. Тим паче, що до Уламкових слів ніхто особливої цікавості не виявив, вважаючи їх черговою витівкою Дзютте.
А якщо чогось і не зрозуміли – то хто ж зізнається, що він дурніший від блазня?!
Я покосився на Вовчу Мітлу й з радістю відзначив, що на мене вона, схоже, більше не сердиться. У Чена з Чин усе було трохи складніше, але теж налагоджувалося. Про всяк випадок я прислухався до розмови людей – щоправда, побоюючись зіпсувати собі утихомирений і розслаблений настрій.
Придатки – вони не такі відхідливі, як ми… їх Творець спросоння кував.
– Але ж ви й начудили в Мейлані! – усміхався Кос, час від часу хапаючись за перев’язаний бік.
Йому було боляче сміятися, але не сміятися він не міг.
– Це ж треба – браму викрали, «драконівку» випили, книгу родову умкнули, сам лише джир чого вартий!.. Ага, до речі, нічого, що я ось так запросто, без церемоній? Андхака з Амбаришею не образяться?
– Які церемонії, Косе? – озивалася Чин. – Наші церемонії в Кабірському провулку залишилися…
– А «драконівку», припустимо, і не всю випили, – зніяковіло гудів коваль, смикаючи себе за бороду. – Дещо з собою прихопили… – і він глянув на невеликий бурдюк, який після бою увесь час тягав із собою, нікому не довіряючи.
– А тут як ви опинилися?!
– Як-як… – Діомед перебив коваля, який уже зібрався був відповідати. – Ви ж зникли! Ми ніч пробігали – і в палац…
Я заспокоївся щодо людей і став слухати Махайру, за яким, мушу зізнатися, добряче скучив.
– …і в палац! А там у шпиць Мейлань-го якраз засідання Ради Вищих! А ми теж майже всі Вищі – пустили нас, знайомтеся, кажуть, це ось сокира Юе Сач-Камал, глава тутешніх Тьмяних! Після цього ми вже нічому не дивувалися… Провідника вони нам дали. Місцевий, Мисливський ніж Ла. Он він лежить, із тими Звитяжцями, що ми з полону відбили. У Придатка його кінь поганий був, він відстав спершу, коли ми з пагорба мчали… а тоді… Загалом, зіпсували ножеві Ла Придатка. Зовсім. А нам ще перед самим від’їздом із Мейланя цей Тьмяний, Юе Сач-Камал, через Придатка свого старого гарбуз-горлянку передав. Нехай, каже, ваші Придатки перед боєм звідти по чотири краплі надіп’ють. Більше не треба, а по чотири – якраз. Простіше, каже, їм тоді буде… Тільки не встигли вони – не те що випити, навіть вийняти не встигли. Ніколи було… Так що тепер ми всі – Тьмяні. Геть усі. І шукати тобі, Єдинороже, нікого. Ось ми, поруч! Лови!
