Шлях меча - Олди Генри Лайон (книга бесплатный формат .txt) 📗
2
…Поверталися кроком, не кваплячись. Демон У невдоволено схропував, сердячись через необхідність везти пійманого шулмуса, перекинутого через сідло; я злегка постукував піхвами об Ченове стегно й міркував про неминуче.
Що робити з полоненими Дикими Лезами?
Що робити з полоненими шулмусами?
Що робити з загиблими: своїми, чужими, Звитяжцями і сторонніми?
Що взагалі робити далі?
Що робити з Чин?!.
Остання думка належала Ченові й обтяжувала вона його, схоже, більше від усіх інших, разом узятих. Я внутрішньо усміхнувся. Що ж, оскільки нас двоє – то й турбот удвічі більше…
«На жаль, нас тепер не двоє, – невесело подумав Чен. – Нас тепер ого-го скільки!.. і турбот – відповідно…»
Позаду, під надійним наглядом Пояса Пустелі й Емраха іт-Башшара, їхали захоплені шаблі й кривий ніж рудовусого. У міру наближення до пам’ятного валуна вони все частіше вдавали, що ніким і нічим не цікавляться, але самі нишком і не без трему оглядали поле бою.
Біля каменю понуро сиділо десятка півтора зв’язаних шулмусів, випадів за сім-вісім від них тьмяно поблискувала купа полонених Диких Лез; комусь іще скручували руки – втомлено, але діловито, – комусь обробляли рани; трохи оддалік нипала трійця наших батинітів, підбираючи вцілілі клинки.
Ми вивантажили бранців, приєднавши їх до інших (подібних із подібними), і, забувши на якийсь час про Шулму, взялися оцінювати втрати й лічити вцілілих.
Своїх.
Так, Звитяжцям пощастило значно більше, ніж Придаткам. Загинув, переломившись біля руків’я, наймолодший із Метальних ножів Бао-Гунь, та ще Тьмяна шабля Талвар, чиїм Придатком був один із батинітів, не витримала прямого зіткнення з якоюсь шулмуською сокирою. Інші були більш-менш цілі, подряпини й надщербини не беруться до уваги.
Із людей же пораненими виявилися майже всі. А п’ятеро батинітів спізнали в цій битві істину Батин раз і назавжди.
Минулі боги, певно, залишилися задоволені.
Утім, багато чого з цього з’ясувалося вже потім, оскільки не встигли ми з Ченом як слід оглядітись, як нас підхопив ураган – шалений, кошлатий, який весело гоготав і світився блискавкою дворучного еспадона.
– Привіт, Однорогий! – радісно свистів вогненний меч Ґвеніль. – Ах ти, тоненький мій, ах ти легенький мій… Але ж і швидкий ти – ми вже замучилися тебе шукати й наздоганяти!.. Іди, іди сюди, я об тебе хоч брязну як слід!
– Ґвене! Клянуся священною водоймою, ти ще довший став!..
Я вилетів назустріч Ґвенілю, мало не оповившись навколо його масивного клинка, і раптом печально збагнув, що обмін люб’язностями доведеться відкласти.
На невизначений час.
Бо до нас упевнено наближалася Вовча Мітла й шляхетна пані Ак-Нінчі з палкого роду Чібетеїв – обидві скуйовджені, обидві гнівні, обидві сповнені обурення – і Ґвеніль із Фальґримом Білявим розсудливо відійшли вбік.
Чен гарячково вчепився в моє руків’я, шукаючи підтримки, а я з тугою подумав про ті золоті часи, коли мені не доводилося вислуховувати сварки Придатків.
– Ось, виходить, чому ти втік із Кабіра! – задихаючись від обурення, кричала Чин, наступаючи на розгубленого Чена. – Женитися надумав, герою? Правителем вирішив стати?! Жеребець Мейланьський! Дикий осел! Мене, виходить, набік – і до нової дурепи під крильце?! Ассасинів у її постелі шукати! Ловити їх, за що піймаються! Та краще б той вилупок, той убивця приблудний тобі на турнірі не руку, а голову відрубав! І заодно того Єдинорога, який у тебе, негідника, під шароварами!..
Я образився, але промовчав.
Вилупок і приблудний убивця Асахіро Лі бочком-бочком відступав за валун, а Но-дачі безуспішно ховався за його спину й щосили намагався не привертати уваги Вовчої Мітли.
– А цього разу куди зволили вирушити, Вищий Чене?! – вела далі Ак-Нінчі. – Набридли мейланьські красуні? У Шулмі пошукати захотів – чи як там ця діра називається?! Та я тобі пошукаю, підлий ошуканцю, я тобі побігаю – ти від мене й у Нюринзі не сховаєшся!..
– З тобою – хоч у Нюринґу! – спробував було віджартуватися змоклий Чен, але тут Вовча Мітла вирішила взяти участь у розмові й стрибнула вперед.
Я спізнився, відволікшись на крики Чин – зате недремний Уламок вискочив із-за пояса й зі здивованим брязкотом: «Сам не зрозумію, чого це я лізу в родинні сцени?!» – відбив перший випад.
Намагаючись не дати сварці розгорітися ще дужче – знаючи Дзю, від його втручання не варто було чекати іншого – я сковзнув до Мітли; ми вперше за такий тривалий час торкнулися одне одного – і з’ясували, що цей дотик приємний нам обом. І миттю забули про розбрат наших Придатків, про минуле побоїще, про все на світі; ми повністю пішли в Бесіду, як не раз бувало раніше в Кабірі, у тихому мирному Кабірі, де я не знав, що Придатки – це люди, що Звитяжці – це зброя, а в Чена були на місці обидві руки, і тінь Шулми не робила день темним, а ніч небезпечною, і майбутнє було ясним і прямим, як мій власний клинок, що виграє сонячними відблисками…
Я вів Бесіду з Вовчою Мітлою й думав про те, що все буде гаразд. Навіть якщо все погано – все обов’язково буде добре. А інакше треба до половини піти в землю й попросити Чена щосили штовхнути ногою руків’я.
Але ж не штовхне – скільки не проси… ось тому все неодмінно буде добре.
…Я вчергове легеньким рухом пройшовся між полірованими зубцями Вовчої Мітли – і ми застигли, не ворушачись.
Не одразу я зрозумів, що Чен і Чин теж стоять, обійнявшись, і цілуються.
Схоже, їм теж було непогано…
3
– І жили вони довго й щасливо, і народилася в них Вовкорога Мітелка, – пробурчав Дзютте з-за плеча Чин, оскільки Чен і далі стискав його в лівій руці.
Ми знехотя розплели обійми і, немов опам’ятавшись, озирнулись. Виявляється, за цей час багато чого встигло статися. Двоє батинітів і Емрах під началом Коса, який тримався за бік і охав, переганяли коней із поклажею за пагорб: улаштовувати табір біля валуна, де повітря досі пахло кров’ю, було б верхом дурості. Родина Метальних ножів знову раділа життю, хоча радість ця добряче віддавала горем утрат: у в’юку якогось шулмуса виявилися захоплені в полон Звитяжці, і серед них два ножі Бао-Гунь, витягнуті шулмусами з тіл воїнів, убитих Ніру ще в скелях біля села Сунь-Цзя.
Фаріза щось ретельно пояснювала полоненим ориджитам, які пильно дивилися на нас із Мітлою й на Чена з Чин; Диких Лез у купі додалося, як, утім, і шулмусів біля валуна – тих уже виявилося більше трьох десятків, причому половина їх були серйозно поранені. Матінка Ци й Діомед, якому Чен був зобов’язаний «Джиром про…», закінчили клопотати біля наших поранених і тепер надавали допомогу бранцям; Асахіро й чомусь Коблан займалися кількома кульгавими кіньми.
Я подумав, що настав час брати керівництво на себе – себто, не заважати всім робити те, що вони вважають за потрібне, – а Чен відзначив, що Фаріза надто вже довго розмовляє з ориджитами, блідими й дуже переляканими.
– Що ти їм пояснюєш? – поцікавився Чен-Я у Фарізи.
Після удару булавою – на щастя, дотичного, який лише оглушив Фарізу – вона погано чула, й питання довелося повторити.
– Та ось, запитують, що це між вами зараз було, – хитро усміхнулася Фаріза. – Довелося пояснити… бо вони вирішили, морди немиті, що ви здобич не поділили або рабів…
– І що ти їм сказала, грозо степів?
– Сказала, що весілля у вас незабаром… ось, мовляв, і звикаєте до родинного життя. Здається, на них це справило незабутнє враження…
«А звісно, вони ж не знають, що таке Бесіда! Для них це – бій, бій на смерть…»
– Враження – це добре, – задумливо проказав Дзютте, вислухавши зміст розмови в моєму викладі. – Враження треба справляти й усіляко підтримувати… найперша заповідь будь-якого блазня.
І він багатозначно замовк.
І тут до Мене-Чена дійшло, що насправді хотів сказати Уламок.
І ми зробили все необхідне, щоб це дійшло й до всіх інших. А вони, ці інші, виявилися надзвичайно тямущі – хоч Звитяжці, хоч люди – і негайно взялися за справу.
