Заплотний лицар (ЛП) - Мартін Джордж (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗
«У наступні дні все вирішиться саме собою», подумав він. Тоді підхопив мішок з обладунком і рушив до торгівельних рядів у пошуках Баш-Булата.
VIII
Яйк виявив у таборі велику наснагу до праці. Дунка це втішило. Він ще й досі побоювався, аби його новий зброєносець не накивав п'ятами.
— Чи добру ціну дали за кобилку? — запитав хлопчина.
— А як ти знаєш, що я її продав?
— Ви поїхали верхи, а повернулися пішки. Якби її вкрали розбійники, ви б лютували.
— Дали стільки, щоб вистачило на оце.
Дунк витрусив з мішка новий обладунок.
— Якщо хочеш колись стати лицарем, маєш навчитися відрізняти добру зброю від поганої. Ось дивися, це добра робота. Кольчуга — подвійного плетіння, кожне кільце зачеплене за два інші, бачиш? Вона дає ліпший захист, аніж одинарне плетіння. А тепер шолом — бачиш, як майстер Баш закруглив його зверху? Меч або сокира розрубає плаский верх, а на цьому тільки ковзне.
Дунк опустив глухого шолома на голову.
— Ну як?
— Заборола немає, — відзначив Яйк.
— Є дірки для повітря. Забороло — то слабке місце.
Це він сам щойно почув від Баш-Булата. «Підняв забороло дихнути повітрям — от тобі й стріла в око. Якби ви знали, скількох лицарів спіткала така доля, то нізащо б не схотіли шолома із заборолом». Так казав Дункові майстер-зброяр.
— Ані гребеня, ані кити, — чіплявся Яйк далі. — Простий собі горщик.
Дунк підняв шолома з голови.
— Та нехай. Які куми — такі й шоломи. Бачиш, як блищить? Це твоя робота — його налощувати. Знаєш, як обдирати іржу з кольчуги?
— У барилі з піском, — відповів хлопець, — але ж ви не маєте барила. А чи не купили ви часом і шатра, пане?
— За які гроші? Я тільки одну кобилу продав.
«Хлопець занадто зухвалий, не на добро. От якби ж повибивати з нього зайву дурість.» Та він і сам розумів, що нічого вибивати не буде. Зухвалість малого припала Дункові до смаку — ще й сам би трохи в нього позичив. «Виходить така штука, що мій зброєносець відразу і сміливіший від мене, і розумніший.»
— Ти добре тут упорався, Яйку, — мовив до нього Дунк. — Вранці підеш зі мною, подивишся на турнірне поле. Купимо коням вівса, а собі свіжого хліба. Може, ще й шматок сиру. Там на одній ятці продають добрий сир.
— То мені доведеться заходити до замку?
— Чом би й ні? Колись і я житиму в замку. Може, встигну-таки вислужити місце вище солі, поки живий.
Хлопець нічого не відповів. «Соромиться, мабуть, заходити до панської домівки», подумав Дунк. «Та нехай, з часом звикне.» Відтак Дунк повернувся до своєї лицарії: милувався з усіх боків і розмірковував, чи довго її носитиме.
IX
Худий та довгий пан Манфред мав кисле обличчя, а вдягнений був у чорного жупана з ліловою блискавкою дому Дондаріон на грудях. Та Дунк і без герба згадав би його по кудлатій гриві рудо-золотого волосся.
— Пан Арлан служив вашому вельможному батькові, пане, коли той разом із князем Кароном викурював Короля-Стерв’ятника з Червоних гір, — мовив Дунк до нього, не підводячись з коліна. — Я тоді був малим хлопчиною, але вже служив зброєносцем. При пані Арлані з Грошодубу.
Пан Манфред зморщив лоба.
— Та ні. Не знаю його. І тебе не знаю, хлопче.
Дунк показав йому щит старого.
— Ось його знак, крилатий келих.
— Мій вельможний батько повів у гори вісім сотень лицарів і майже чотири тисячі піхоти. Я не можу пам’ятати все військо ані в обличчя, ані по щитах. Може, ви й билися біч-о-біч з нами, але…
Пан Манфред знизав плечима.
Дунк на мить втратив мову. «Старого лицаря поранили на службі вашому батькові. Як ви могли його забути?»
— Але ж мені не дозволять кинути виклик на чесному полі, якщо за мене не ручиться знаний лицар або вельможний пан.
— А мені що до того? — запитав пан Манфред. — Ви марно згаяли мій час, добродію.
Якщо він піде до замку без пана Манфреда, то настане кінець усім його мріям. Дунк зміряв очима лілову блискавку, вигаптувану на чорному штофі жупана пана Манфреда, і мовив:
— Я пам’ятаю, як ваш батько розповідав у таборі, звідки узявся знак вашого дому. Однієї буремної ночі засновник роду віз листа Дорнійським Порубіж’ям. Раптом коня під ним убило стрілою, і він гепнувся на землю. З темряви виникли двоє дорнійців у кольчугах та високих шоломах. Його ж власний меч зламався при падінні. Коли він побачив дорнійців, то подумав, що настала його смертна година. Та коли дорнійці вже намірилися його зарізати, раптом ліловим світлом спалахнула блискавка, розпанахала небо навпіл і вбила дорнійців у їхніх сталевих обладунках просто на місці. Завдяки тому листові штормовий король переміг Дорн і з вдячності зробив посланця князем. То й був перший князь Дондаріон, який узяв собі за герб лілову зміїсту блискавку на чорному тлі, помережаному зірками.
Якщо Дунк гадав, що ця байка вразить пана Манфреда, то помилився.
— Кожен куховар і кожна табірна дівка з батькового війська чули цю оповідку. Не треба бути лицарем, аби її знати. Йдіть собі, добродію.
X
Дунк повертався до замку Ясенбрід з важким серцем, не уявляючи, що тепер казати, аби Плюмер надав йому право виклику на герць. Та не знайшов управителя в баштовому покої. Стражник сказав, що його можна пошукати у трапезній палаті замку.
— Може, мені зачекати тут? — запитав Дунк. — Чи надовго він пішов?
— Звідки мені знати? Чекайте, де хочте.
Трапезна була не надто велика, як і сам замок Ясенбрід проти інших замків. Дунк увійшов боковими дверима і відразу побачив управителя. Той стояв з ясенбродським господарем та десятком інших чоловіків коло почесного помосту. Дунк закрокував до них мимо стін, завішених вовняними гобеленами з вигаптуваною садовиною та квітами.
— …присягаюся, ти співав би іншої, якби то були твої сини, — розгнівано промовляв один з чоловіків, коли Дунк підійшов. Його пряме волосся і вугласта підстрижена борода були такі світлі, що в мороці палати здавалися сиво-білими. Та ближче стало видно, що насправді вони сріблясті з легкою золотинкою.
— Але ж Даерон не вперше так чинить, — відповів хтось інший. Того, хто це казав, Плюмер затуляв собою. — Ти не мав би змушувати його змагатися. Він так само чужий на герці, як Аерис або Раегель.
— Тобто на хвойд залазить куди частіше, ніж на коня, — буркнув перший. Широкий у плечах, могутньої статури принц — а то напевне був принц — мав на собі шкіряного куяка зі срібними заклепками, а зверху чорного важкого кунтуша, облямованого горностаєм. Срібляста борода лише частково приховувала віспини, що цяткували щоки. — Не треба тицяти мені в обличчя вади мого сина, братику. У свої вісімнадцять років він ще може виправитися. І виправиться, бо хай мене боги поб'ють, я сам із ним щось зроблю.
— Не корч із себе дурня. Таким вже Даерон уродився. І все ж він — твоя і моя рідна кров. Поза сумнівом, пан Роланд його знайде. А заразом і Аегона.
— Можливо. Після кінця турніру.
— Ну, хоч Аеріон нікуди не дівся. Якщо ти вже так кохаєшся в тому турнірі, то Аеріон однак краще за Даерона тримає списа.
Нарешті Дунк побачив, хто це говорить. Він сидів на панському кріслі, тримаючи в одній руці пачку пергаменів. Над його плечем стовбичив господар Ясенброду. Чоловік у кріслі був вищий за усіх інших на голову, судячи з довгих витягнутих ніг. Він мав присипане сивиною, коротко підстрижене волосся, чисто виголене міцне підборіддя. Ніс йому, схоже, ламали кілька разів. Хоча і одягнений дуже просто — у зелений камізелок, брунатний каптан і поношені чоботи — чоловік випромінював вагому впевненість, силу та владність.
Дункові спало на думку, що він приперся невчасно і не мав чути того, що тут казали. «Треба нишком піти й повернутися потім, коли вони скінчать», вирішив він. Та спізнився. Принц зі сріблястою бородою помітив його.
— Хто ви такий і задля чого вломилися без запрошення? — різко запитав принц.
