Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер (книги онлайн txt) 📗
— То як? — спитався Ерагон, витираючи кров долонею й показуючи її ельфові. — Як тобі моя кров? Рідка?
Але Ванір лише пхикнув і подався геть.
— Стій! — гаркнув юнак. — Ми ще не закінчили!
— Ти не в тому стані, щоб продовжувати бій, — озвався ельф.
— А ти перевір! — скривився Ерагон, проте усміхнений супротивник уже був далеко.
Тим часом на шляху в юного ельфа несподівано виросла Сапфіра. Вона легенько тицьнула зухвальця в груди кігтем, і той аж заточився від несподіванки.
— Мертвий, — сказав дракон і вишкірив зуби. Ванір у свою чергу зблід, а решта ельфів відступила назад.
Коли Ерагон і Сапфіра здійнялися в повітря, дракон сказав:
— Бачиш, Оромис мав рацію.
— Ти про що? — похмуро озвався Ерагон.
— Ти краще б'єшся, коли злий і маєш досвідченого супротивника.
День минув без особливих пригод. Сапфіра подалася з Глаедром на навчання, а Ерагон залишився з Оромисом. Правду кажучи, в юнака аж ноги від страху підкосилися, коли він побачив, що Оромис хоче, аби він продовжив фізичні вправи. Утім, виконувати довелося тільки Танок Змії та Журавля. У поєднанні з медитацією він допоміг Ерагонові зібрати докупи власні думки та обміркувати відповідь на запитання, яке він щойно почув від Оромиса.
Розмірковуючи, юнак споглядав, як червоні мурахи напали на сусідній мурашник, знищуючи припаси його мешканців. Коли напад закінчився, лишилася тільки купка комах, що безпорадно метушились довкола зруйнованого мурашника.
«Неначе дракони в Алагезії», — подумав Ерагон. Його зв'язок із мурахами урвався, коли він став розмірковувати про сумну долю драконів. Однак відповідь на Оромисову загадку, з якою можна було жити й вірити, почала здаватись юнакові не такою вже й складною та недосяжною.
Ерагон закінчив медитацію й повернувся до хатини. Здавалося, цього разу Оромис був задоволений його успіхами.
Коли ельф готував обід, Ерагон нарешті зважився на розмову.
— Я знаю, чому варто битися з Галбаторіксом, хоч через це й загинуть тисячі людей, — сказав він.
— Та невже? — удавано здивувався Оромис. — Нумо, розкажи.
— Битися слід бодай тому, що Галбаторікс за минулі сто років спричинив більше страждань, ніж усі ми за одне покоління, — вголос думав юнак. — Отож, ми просто не маємо права чекати, доки він сам помре. Адже він може правити ще цілі століття або й тисячоліття, переслідуючи й катуючи людей, доки ми його не зупинимо. Якби він поновив свої сили, то почав би війну проти гномів і ельфів десь тут, у Ду Вельденвардені, намагаючись поневолити ці два народи. А ще я подумав, що нам украй необхідно врятувати два яйця, які зараз переховує Галбаторікс, — це наш єдиний спосіб зберегти драконів.
Пронизливий свист чайника урвав розмову. Оромис, не поспішаючи, заварив чаю, а зморшки довкола його очей стали м'якшими.
— Ось тепер, — сказав він, — ти все зрозумів.
— Так, зрозумів, — з полегшенням зітхнув Ерагон. — Але це зовсім мене не радує.
— А це й не має тебе радувати, — завважив ельф. — Проте відтепер ми можемо бути певні, що ти не відступиш, зіштовхнувшись із несправедливістю та жорстокістю, що її нестимуть людям вардени. Ми не можемо дозволити, щоб у тебе виникали бодай якісь сумніви, коли нам потрібна твоя сила й витримка.
Оромис схрестив пальці й мовчки дивився на пару, що йшла від чашки з чаєм.
— Ти віриш, що Галбаторікс поганий? — нарешті спитав він.
— Звісно, — здивувався Ерагон.
— А як ти гадаєш, він сам уважає себе таким?
— Ні, сумніваюсь.
— Виходить, тоді й Смерк поганий? — не вгавав учитель.
За якусь мить перед очима Ерагона промайнула історія його кривавих стосунків зі Смерком, який скрізь його переслідував.
— Та ні ж бо, — зітхнув юнак. — Він, певно, не такий уже й поганий, але духи, що його контролювали, вони були саме такими.
— А як же тоді ургали? — спитав Оромис, зробивши ковток чаю. — Вони погані?
— Коли я думаю про смерть, то бачу тільки обличчя ургала, — зблід від люті Ерагон. — Вони куди гірші за тварин. Як згадаю, що вони накоїли…
— А як би ти поставився до людей, що, надихнувшись твоєю ненавистю, так само поводилися б під час бою?
— Це зовсім інше, — похитав головою юнак. — Ургали заслуговують на те, щоб їх знищили, всіх до одного.
— Навіть їхніх жінок та дітей? Тих, хто не заподіяв тобі шкоди й ніколи не заподіє? Невинних? Ти вбив би їх, прирікши народ на вимирання?
— Але ж вони не пожаліють нас, якщо матимуть таку нагоду, — здивувався Ерагон.
— Ерагоне! — несподівано гримнув Оромис. — Я більше не хочу чути, як ти прикриваєшся цією умовністю! Мовляв, якщо вони це роблять, я також робитиму! Ти розумієш?
— Авжеж, Майстре!
— То що ж ти насправді знаєш про ургалів? — знову ковтнувши чаю, спитав юнака ельф.
— Я знаю їхні сильні й слабкі сторони, а також те, як їх можна вбити, — замислився юнак. — Як на мене, цього цілком досить.
— А чому ж вони так ненавидять людей? Ти знаєш щось про їхню історію, побут чи звичаї?
— Хіба мені це потрібно? — щиро здивувався Ерагон.
— Не слід забувати, — м'яко пояснив учитель, — що за певної ситуації вороги можуть стати спільниками.
Поглядаючи на чай у своєму кухлі, юнак ледь стримався, аби не почати палку суперечку.
— Отож, Майстре, ви гадаєте, що коли хитрий Галбаторікс дізнався про звичаї та побут ургалів, то йому вдалося схилити їх на свій бік? — уїдливо спитав він.
— Це не зовсім те, що я мав на увазі, але хай буде так.
— Дивно тільки те, що він їх підтримує, — заперечив Ерагон. — Адже вони вбили його дракона, самі згадайте! І що він зробив із вершниками!
— Ну, звісно! — посміхнувся ельф. — Для тебе він безумець — не більше. Але ти не думаєш, що він може бути хитрим, мов лис? Гадаю, він використовує ургалів для того, щоб знищити варденів із гномами. Якби Галбаторікс переміг у Фартхен Дурі, то вбив би одразу двох зайців: він подолав би два народи й водночас послабив би ургалів.
Подальше вивчення прадавньої мови забрало весь післяобідній час, а потім Оромис і Ерагон перейшли до вправ з магії. Більшість своїх лекцій Оромис присвячував контролю за енергією: світлом, теплом, земним тяжінням. Ельф пояснив, що всі вони вимагають більшої сили, ніж будь-який інший тип закляття, тому безпечніше брати їх з довколишнього середовища, ніж вигадувати самому.
— А як би ти вбив за допомогою магії? — спитав Оромис наприкінці заняття.
— Я можу зробити це багатьма способами, — замислився юнак. — Наприклад, колись я полював за допомогою каміння, поціляючи ним у здобич. Так само я калічив ургалів. Одного разу навіть спинив людині серце…
— Існують більш ефективні методи, — запевнив учитель. — Скажімо, що потрібно для того, аби вбити людину? Меч у груди? Зламана шия? Ріки крові? Аж ніяк! Для цього треба лише затиснути одну-однісіньку Арефію в мозкові або якийсь нерв. Правильно оперуючи закляттям, ти можеш знищити ціле військо.
— Якби ж то я знав про це у Фартхен Дурі, — скривився Ерагон, зневажаючи самого себе. — Та й не лише там… Але чого Бром мене цьому не навчив?
— Бо не чекав такої швидкої сутички з ургалами. До того ж, це не та зброя, яку можна дати неперевіреним вершникам, — пояснив ельф.
— Звісно, людей вбивати дуже важко, хоча я й не проти. Але яка користь із мене, якщо Галбаторікс збирає цілу армію?
— А як щодо тактики? — нагадав Оромис. — Чаклуни слабкі фізично, займаючись лише боротьбою на рівні свідомості. Отже, їм потрібна охорона. Але вона теж має бути захищена від впливу магії, інакше її буде знищено за кілька хвилин. Тобто коли війська сходяться під час бою, їхні чаклуни розчиняються в загальній масі воїнів, але перебувають ближче до краю, проте не так уже й близько, аби наражатися на небезпеку. Вони слідкують за тим, аби хтось не скористався магією збоку, вибудовуючи захист довкола себе та підпорядкованого їм війська.
— Тобто одна людина не в змозі захистити ціле військо? — спитався Ерагон.
— Хай не одна, але з певною кількістю чаклунів ти зможеш це зробити, — запевнив ельф. — Найбільша небезпека полягає в тому, що вправний чаклун може прослизнути крізь твій захист. І тоді навіть незначна атака може вплинути на хід битви. Пам'ятай також те, що наші народи дуже рідко використовують магію. Ельфи, до речі, так само. Більшість із тих, хто має благословенний дар магії, як правило, безталанні. Вони чаклують навіть заради того, щоб вилікувати синець.
