Хранителі Персня - Толкин Джон Рональд Руэл (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

— Не варто згадувати про це, — сказав Арагорн. — Кому довелося опинитися біля самих Чорних Врат чи на отруйних луках Моргулу, той небезпеки не мине. Я теж врешті-решт покинув полювання та завернув у зворотний шлях. І ось тоді, завдяки щасливому випадку, я несподівано знайшов, що шукав: відбитки босих ніг біля мулистого ставка. Слід, зовсім свіжий, вів не до Мордору, а від нього. Я простежив той слід уздовж краю Гиблих Боліт і нарешті у півсутіні натрапив на Горлума — він ховався у стоячому болоті, визираючи щось у воді. Я схопив його; він був мокрий, весь у зеленій твані. Боюсь, любові поміж нами ніколи не буде — він кусався, і я поводився з ним без особливої чемності. І нічого більше не одержав я від Горлума, крім відмітин його зубів. Дорога додому стала найважчою частиною походу; полонений вимагав догляду вдень і вночі. Вести його можна було тільки на прив'язі, він вдавався до різних штук, поки не посмирнішав від голоду й спраги. Так, тягнучи його, ледве дістався я до Чорнолісся та, як умовлялись, здав на руки ельфам. Я був радий позбутись його компанії — дуже від нього тхнуло чимось огидним. Сподіваюсь, мені більше не доведеться з ним спілкуватись. Але Гандальф якось ухитрявся вести з ним довгі бесіди.

— Так, довгі та втомливі, - підтвердив маг. — Проте корисні. Розповідь Горлума про втрату Персня співпала з історією, котру сьогодні вперше відкрито сповістив нам Більбо; правда, це не дуже важливо, бо я вже здогадувався й сам. Але узнав я також, що Перстень потрапив до Горлума з вод Великої Ріки поблизу Ірисної Оболоні, і володіє він ним довго — багато поколінь його малорослого племені змінилось відтоді. Перстень наділив Горлума нечуваним довголіттям, а таку владу має лише один з них — Головний. Якщо ж і цього не досить, Гелдоре, є ще одне випробування — я вже згадував про нього. На тому самому Персні, що ти зараз бачив, круглому і нічим не оздобленому, можна прочитати знаки, що збереглися у сувої Ісіддура, — якщо набратись духу та кинути цю золоту дрібничку у вогонь. Я зробив це і прочитав: «Аш назг дурбатлук, аш назг шим-батул, аш назг тракатлук аг бурц кримпатул.» [268]

Голос мага раптом дивовижно змінився, зазвучав грізно, владно та жорстко. Тінь промайнула по сонцю, у галереї на мить споночіло. Всі здригнулись, а ельфи затулили вуха долонями.

— Ніхто донині не насмілювався говорити в Імладрисі цією мовою, Гандальфе Сірий! — сказав Елронд, коли тінь розвіялась та всі присутні на Раді полегшено зітхнули.

— Сподіваймося, що такого й надалі не скоїться, — відповів Гандальф.- І все ж я не прошу вибачити мене, владико Елронд. Бо якщо ми не бажаємо, щоб мова ця зазвучала по всьому заходу, давайте визнаємо, відкинувши сумніви, що Мудрі мають слушність і цей Перстень — справжній скарб Ворога, пройнятий злістю його та наділений чималою часткою його колишньої сили. Від Чорних Літ збереглися слова, що їх чули ковалі Ерегіону, коли збагнули, що їх зраджено: «Єдиний перстень, щоб усіх поєднати і темною волею міцно скувати…» Знайте також, друзі мої: я вивідав від Горлума ще дещо. Говорив він неохоче та незрозуміло, але шлях його поза сумнівом проліг через Мордор, де з нього витиснули всі відомості. Таким чином, Ворог дізнався, що Перстень Влади знайдено, що він довго знаходився у Гобітанії, і відразу ж пустив по сліду своїх служників. Вони гнались за Перснем майже до самих дверей Рівенделлу, а невдовзі Ворога сповістять — може, саме у цю мить сповіщають, — що Перстень тут, у нас.

Всі сиділи мовчки, поки нарешті не заговорив Боромир:

— Ви кажете, цей Горлум — маленька потвора? Маленька потвора, але великий лиходій! Що ж далі було з ним? Як ви розпорядилися його долею?

— Посадили до в'язниці, оце й усе, — сказав Арагорн. — Він багато страждав. Його безперечно піддали тортурам, і страх перед Саурбном гнітить його серце. А все ж таки я радий, що він під замком у пильних ельфів Чорнолісся. Велика злість надає Горлумові наснаги, якої годі очікувати у такому хирлявому і старезному тілі. Залишаючись на волі, він міг би натворити ще чимало капостей. І я впевнений, що його могли відпустити з Мордору тільки з якимось дорученням.

— Лихо! Лихо! — вигукнув Леголас, і на його прекрасному обличчі відбився глибокий жаль. — Тепер я мушу передати свої звістки, вельми сумні — але лише зараз я [269] збагнув, наскільки вони погані. Смеагорл, що його інакше звуть Горлумом, утік!

— Втік?! — скрикнув Арагорн. — Так, новина й справді погана! Нам ще доведеться гірко пожалкувати за цим. Але як же могли піддані Трандуїла дати такого маху?

— Не через недбалість, а скоріше через надмірне добросердя, — сказав Леголас. — До того ж бранець, мабуть, одержав допомогу ззовні — здається, Ворогу відомо про наші справи більше, ніж нам хотілося б. На прохання Гандальфа ми стерегли бранця вдень і вночі, хоч це було нелегко. Але Гандальф сказав, що Горлум ще не зовсім безнадійний, отож нам жалко стало тримати його постійно у підземеллі, де його думки поверталися до звичного чорного ладу.

— Зі мною ви поводились не так люб'язно! — зауважив Глоїн, і очі його зблиснули при згадці про підземелля короля ельфів.

— Гей-гей, не варто відволікатися, шановний Глоїне, — втрутився Гандальф. — То було прикре непорозуміння, і воно давно вже залагоджене. Якщо ельфи та гноми почнуть розбирати взаємні образи, то Раду можна розпускати!

Глоїн підвівся, вклонився, і Леголас вів далі:

— У добру погоду Горлума виводили на лісову галявину. Посередині її росло високе дерево, куди він любив залазити. Ми дозволяли йому видиратися до найвищих гілок, де на нього повівав свіжий вітерець; але біля коренища дерева завжди стояла сторожа. Якось він відмовився спускатись, а сторожі не хотілося лізти догори та знімати його — він-бо ухитрявся чіплятися за гілля ногами й руками; тому вони до ночі залишились там чатувати унизу. Саме тієї літньої ночі, без місяця й зірок, на нас несподівано напали орки — люта й численна ватага. На щастя, то були гірські орки, що не звикли воювати у лісі. Ми відігнали їх, але витратили на це багато часу. Коли бійка вщухла, виявилося, що Горлум утік, а вартових його вбито чи взято у полон. Тоді стало ясно, що напад був влаштований заради визволення Горлума, і він знав про нього заздалегідь — звідки, незрозуміло, одначе Горлум дуже хитрий, а Ворог має багато поплічників. Зловорожі істоти, вигнані у рік перемоги над Драконом, повернулись і розплодились, тим-то й ліси, крім наших володінь, знов заслуговують на назву Чорнолісся. [270]

Розшукати Горлума не вдалося. Його слід ми відрізнили серед слідів ватаги — він вів на південь, у глиб лісу, але незабаром зник. Продовжувати погоню ми не ризикнули: занадто близько від Дол-Гулдору, а це місце нечисте, ми туди не ходимо.

— Гаразд, утік, то й утік, — сказав Гандальф. — Нема в нас часу знов шукати його. Хай робить, що хоче. Але, можливо, він ще зіграє таку роль, якої не передбачив ані він сам, ані Саурон.

А тепер я відповім на решту запитань Геддора. Отже, де Саруман? Чим помагає він нам у скрутний час? Це я мушу викласти з подробицями, бо цю історію чув досі тільки Елронд, та й то скорочену, а проте вона може вплинути на наші рішення. Отже, ось вам останній за часом, новітній розділ Повісті про Перстень.

Наприкінці червня я знаходився у Гобітанії, але передчував потайне наближення якоїсь небезпеки, і тривога погнала мене до південного кордону цієї маленької країни. Там мені передали новини про війну та поразку Гондору, а коли я узнав про появу Чорної Тіні, холод пронизав моє серце. Зустрів я лише декількох біженців з півдня, і хоч як вони не вдавали, буцімто все гаразд, мені здалося, що таємний страх мучив їх. Потім я завернув на північний схід, проїхав по Зеленому шляху та недалеко від Бригори зустрів мандрівника, що відпочивав на траві край дороги; поряд пасся його кінь. То був Радагаст Карий, що жив колись у Росгобелі, біля меж Чорнолісся. Він належить до нашого братства, але я не бачив його багато років.

— Гандальфе! — вигукнув він. — А я саме тебе шукаю! Тутешні місця я знаю погано. Мені тільки сказали, що тебе можна знайти у дикій області з дивною назвою Край.