Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер (книги онлайн txt) 📗
— Вони таки мають рацію, — м'яко мовив Ерагон. — Ми були дуже легковажні.
— Це не моя провина!
— Я й не кажу, що твоя, але давай надалі спробуємо бути кращими.
— Згода! — буркнула Сапфіра.
Утім, вибачатися перед ельфом та його драконом вона не стала, тож юнакові довелося зробити це за двох.
— Ми вас більше не розчаруємо, — схилив він голову перед учителями.
— Ну що ж, будемо сподіватися, — озвався Оромис. — Завтра складатимете іспит з того, про що довідалися сьогодні. — Оромис простягнув кругле дерев'яне брязкальце. — Регулярно заводьте оцей пристрій, він будитиме вас щоранку. Приходьте сюди, помившись і попоївши.
Ерагон узяв брязкальце в руку. Воно виявилось на диво важким. Завбільшки воно було з волоський горіх і мало вгорі кнопку, схожу на пуп'янок. Пристрій стиха задзвенів, коли хлопець крутнув його задля годиться.
— Дякую, — вклонився він.
ПІД ДЕРЕВОМ МЕНОА
Попрощавшись, Ерагон із Сапфірою подалися до своєї оселі. Мимоволі вони подумки розкрилися один одному, і бурхливі емоції юнака боляче вразили дракона.
— Що сталось, малий? — здивувався він.
Довелося розповісти про дитину й про те злощасне благословення у Фартхен Дурі. Сапфіра у свою чергу вжахнулася скоєному злочину.
— Може, знак твоєї уваги якось зарадить, — сказав Ерагон, — але мене вже точно ніщо не виправдає.
— Це не тільки твоя провина, — заперечив дракон. — Я так само знаю прадавню мову, але не виправила тебе.
Ерагон мовчав, тож Сапфіра запобігливо додала:
— Зате спина тебе сьогодні не турбувала. Маєш бути вдячний хоча б за це.
Юнак похмуро гмикнув, не бажаючи, щоб його хтось розраджував.
— А що ж ти вивчила цього прекрасного дня? — уїдливо спитав він.
— Тепер я знаю, як уникнути небезпечних погодних умов, — похвалилася хлопцеві Сапфіра, чекаючи, що той стане розпитувати. Та Ерагон мовчав, пригнічений думками про долю нещасної дитини.
На порозі спальні як зазвичай стояла вечеря, тож юнак, підхопивши таріль, почимчикував до ліжка. Не в змозі ворухнутися від ранкових вправ і проклинаючи тутешній раціон, він заходився було їсти, аж раптом у двері хтось постукав.
— Заходьте! — гукнув Ерагон і мало не вдавився, коли на порозі з'явилась Арія.
Вона змінила свій шкіряний одяг на зелену туніку, стягнуту поясом. Звичної стрічки на голові не було, тож волосся вільно спадало на плечі. Утім, найбільші зміни відбулися не в одязі ельфійки, а в ній самій. Здавалося, колишня напруга, яку Ерагон завжди відчував, кудись щезла.
Ельфійка виглядала цілком умиротвореною.
— Аріє! — здивовано вигукнув хлопець. — Що ти тут робиш?
Торкнувшись пальцями вуст, та спитала:
— А ти збираєшся і цей вечір просидіти в хаті?
— Та ні, я просто… — зніяковів Ерагон.
— Ти в Елесмері ось уже три дні, — нагадала Арія, — але й досі нічого не бачив у нашому місті. Та я знаю, що ти завжди цікавився ним. Тож не впирайся.
Хлопець покірно встав із ліжка, і незабаром вони з ельфійкою вже збігали крученими сходами вниз. Уже надворі він почув якийсь гуркіт, і просто перед ним гепнулася згори Сапфіра.
— Я вже тут, — сповістив дракон, анітрохи не забившись.
— Звісно, — відповіла на те Арія. — Хто б сумнівався.
Натомість юнак, який волів побути з ельфійкою наодинці, одразу ж спохмурнів.
Вони мовчки рушили під деревами, поглядаючи, як на гілках спалахують ліхтарі, котрі освітлювали стежку.
Мешканці Елесмери відпочивали по своїх оселях. Кілька з них, сидячи високо на дереві, грали на сопілках, а інші просто насолоджувались чудовим вечором. Один ельф, схрестивши ноги, сидів перед гончарним кругом, на якому поволі з'являвся мистецьки виліплений глечик. Кішка-перевертень Мод лежала поруч, спостерігаючи за цим дійством. Її очі спалахнули сріблом, коли вона побачила Ерагона із Сапфірою. Ельф простежив за її поглядом і кивнув гостям, ні на хвилину не відриваючись від своєї роботи.
Здалеку Ерагон побачив постать, що схилилася над скляною кулею, ворожачи на цьому таємничому пристрої.
— А чим узагалі займаються ельфи? — спитав зачудований юнак. — З чого вони живуть?
— Наше магічне вміння дає нам стільки вільного часу, скільки забажаємо, — стиха озвалась Арія. — Ми не полюємо, не обробляємо землю. Ми вивчаємо тільки ті ремесла, які нам цікаві.
Крізь тунель у кизилових хащах вони ввійшли на подвір'я будинку, який виявився місцевою кузнею. Жінка-ельф, опустивши в полум'я обценьки із затиснутим у них фрагментом кольчуги, роздмухувала іншою рукою ковальські міхи. За якусь мить вона вже гатила по металу великим молотком, викрешуючи цілий сніп іскор.
— Атра естерні оно тхелдуін, — гукнула їй Арія.
Жінка невдоволено обернулася до непроханих гостей, так нічого й не відповівши на привітання королівської доньки. На вигляд вона була значно старшою за решту ельфів, яких довелося бачити Ерагонові.
— Рунон-ельдо, я привела тобі молодого вершника, — проковтнула образу Арія. — Це Ерагон, Убивця Смерка.
— А я чула, що ти загинула, — проскреготіла ковалиха.
— Коли ти востаннє виходила зі своєї кузні? — усміхнулась ельфійка.
— Ти маєш і сама знати, — знов скреготнула та у відповідь. — Це був бенкет на честь літнього сонцестояння, на який ти мене потягла.
— Це ж було бозна-коли!
— Хіба? — ще більше спохмурніла Рунон і згребла в купу вугілля, прикривши його свинцевим щитом. — Ну то й що? Придворна юрба мене дратує, а дурнуваті балачки мені геть нецікаві. Отже, навіщо ти знову тут? Мабуть, хочеш, аби я викувала меча цьому парубкові? Але ж тобі відомо, що я заприсяглася більше не робити зброї для вершників, які вбивали й зраджували!
— Ерагон уже має меча, — зауважила Арія.
Ковалиха здивовано зиркнула на Зарок.
Вона торкнулась яскраво-червоного клинка, придивившись до карбування, й несподівано підняла зброю над головою. Від удару меча невинні обценьки на ковадлі з дзенькотом розлетілися на друзки.
— Зарок, — промимрила Рунон. — Я пригадую тебе.
Вона ніжно тримала зброю, ніби мати свою дитину.
— Схоже, ти анітрохи не змінився з того часу, як я тебе викувала, — продовжувала стара далі. — Усе життя я виготовляла цю зброю, а він прийшов і все знищив. Мечів як не бувало! І Оромисового, і тих, що зберегли родини, які врятувалися від вірдфелів.
— Вірдфелів? — подумки перепитав Ерагон в Арії.
— Так називають клятвопорушників, — пояснила та.
— І ось тепер Зарок повернувся до мене, — нарешті глянула ковалиха на юнака. — З усіх моїх творінь я найменше сподівалася побачити саме його. Як ти зумів заволодіти мечем Морзана?
— Його дав мені Бром, — мовив Ерагон.
— Бром? — замислилась Рунон. — Так, я пригадую Брома. Він благав мене зробити йому меча замість втраченого. Я й хотіла було допомогти, але вже присягла не робити цього, чим дуже його розгнівала. Оромис навіть побився з Бромом, після чого той забрався геть.
— Твій меч добре мені прислужився, Рунон-ельдо, — вислухавши, сказав юнак. — Ним я вбив Смерка.
— Справді? — не дуже й здивувалася ковалиха. — Тоді це дійсно непоганий витвір.
Вклавши Зарок у піхви, вона знехотя повернула його власнику й, зиркнувши на Сапфіру, мовила:
— А-а-а, скулблако! Рада тебе бачити!
— Мені теж приємно познайомитись, Рунон-ельдо, — відгукнувся дракон.
Не питаючи дозволу, стара пошкрябала нігтем луску на Сапфіриному боці й, схвально мотнувши головою, сказала:
— Непоганий колір, не те, що в тих брунатних драконів… Як на мене, мечу вершника мусить відповідати й колір його дракона… Між іншим, з цього панцира можна було б зробити чудовий клинок, але нехай уже…
Ця думка, здається, остаточно виснажила стару, і вона повернулася до своєї кузні.
Ерагон подумав, що було б дуже нечемно завершити розмову на такій негарній ноті, але не міг вигадати спосіб перемінити тему. Аж раптом його увагу привернула лискуча кольчуга. Придивившись уважніше, юнак побачив, що всі її кільця спаяні між собою, а для цього була потрібна неабияка майстерність.
