Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна (книги хорошего качества .TXT) 📗

-- Ще трішечки, ще трішечки. Залишилось зовсім трохи. Тримайся друже! Ти ризикуєш не лише своїм життям. Ну от, вже і вода!

Юнак нахилився, що б взяти немовля на руки, та скрикнув від переляку і несподіванки, і мало не випустив мотузку з рук , з під води , поряд з колискою, на нього, мертвими, страшними очима дивилась Федора. Мабуть вона намагалась врятуватися разом з немовлям , від того жаху, що коївся в селищі, але мотузка обірвалась і вони удвох полетіли до низу. Малюк урятувався дивом , а от його матері не пощастило. Трохи віддихавшись, і заспокоївшись,Карол витяг дитину з люльки і притиснув до своїх грудей. Немовля перестало плакати і стало вертіти голівкою та цмокати крихітними губами.

-- Що, цицьку шукаєш? Зголоднів? Потерпи , щось придумаємо. Нам би тільки вилізти звідси. – прошепотів хлопчина до маляти. Він обперся спиною і ногами об стіни зрубу, дістав з люльки мокру пелюшку і прив’язав нею дитину до себе. Потім став повільно підійматись догори. Заклопотаний порятунком дитини, хлопець не помітив, що до селища наближався невеликий гурт людей. Вони, стомлено, брели під пекучим, полуденним сонце. З усього було видно, ці люди пройшли довгий шлях, і потребували відпочинку. Це були «степовики». Їх можна було впізнати, по одежі, і світлому волоссі. Цей народ, рідко покидав свої домівки, лише надзвичайні події, могли змусити їх, піти в мандри. Доля привела їх, до Каролового селища, саме тоді, коли хлопчина поліз, за немовлям. Подорожні, це побачили, і поспішили на допомогу. Вони зрозуміли, що даремно, людина не стрибатиме до криниці.

Підйом, для Карола, був набагато важче ніж спуск, хлопець повністю знесилів і в якусь мить йому здалося, що він вже ніколи не вилізе з відси. Раптом, в горі, хтось смикнув мотузку. Юнак подивився у гору, над колодязем схилилось кілька постатей. Навіть труп Федори не викликав у Карола такого страху, як ці фігури. Можливо, це саме вони винуватці в тому, що сталось в селищі. Хлопчина вчепився рукою за стінку колодязя, що б його не змогли витягти.

--- Ти, бач, який важкий.--- промовив, один зі степовиків, своєму товаришу.--- А з гори виглядає, наче курча.

Карол почув голоси, та нічого не розібрав, йому здалось, що то був батьків голос, серце радісно закалатало, і він гукнув:

-- Тату, то ти? Тягни швидше, бо я зовсім знесилився!

На горі знову почулись голоси і мотузка по тихеньку поповзла в гору, тягнучи за собою Карола і дитину.

-- Тримайся міцніше , зараз ми тебе витягнемо. – нарешті чітко пролунав голос, над головою.

Двоє чоловіків підхопили юнака під руки і висмикнувши з колодязя, поставили на землю. Він захитався, і ледь не впав від утоми, після колодязної темряви, сонце сліпило очі. Карол намагався розгледіти, хто його тримає, та одразу не зміг. Йому допомогли сісти. Відв’язали і забрали маля. Почувся жіночій голос. Нарешті юнак відсапався, і роздивився навколо. Серед людей, що його оточили батька не було, його голос йому лише учувся, та й самі люди були зовсім не знайомі. Їх усього було п’ятеро . Два чоловіки і три жінки, одна з яких вже тримала дитину Федори на руках.

-- Ми , здалеку побачили, як ти сюди залазиш, вирішили подивитись, що ти тут робиш. Бачу, не дарма ти стрибнув у цю криницю. — промовив один з чоловіків.

Карол хотів було щось відповісти, та слова застрягли в горлі, і він закашлявся.

-- Можеш нічого не розповідати. І так все зрозуміло , наше поселення теж пережило подібне. Живими залишились лише ті, кого ти зараз бачиш.

-- Хто це зробив?— нарешті зміг прошепотіти, Карол .

-- А ти, не бачив?

-- Ні . Мене два дні не було вдома. А ви, знаєте?

-- Як тобі, відповісти? Ми, бачили цих тварей, та що воно таке, не знаємо. --- сказав перший чоловік.

-- Я подбаю про маля. --- сказала жінка яка тримала дитину. —В мене, в грудях, ще залишилось трохи молока. Вона відійшла, з іншими жінками, щоб нагодувати, і перепелинать дитину.

--- Це, твоє, дитя.--- спитав у хлопця, степовик.

Карол подивився на нього. Чоловік був дуже кремезним, майже велетнем. В його тілі відчувалась неймовірна сила. Світлі насмішкуваті очі, нагадували батькові. Не дивно, що і голос був знайомий. Вуса, і невеличка борідка прикривали лагідну, заспокійливу посмішку.

-- Не мій. Я лише намагався його врятувати. Там в колодязі, ще його мама, але вона мертва.

-- Тоді треба її негайно дістати ! Перусе, допоможи мені. — гукнув чоловік свого товариша.

У трьох, вони насилу, витягли тіло Федори на гору. Вірніше треба сказати, у двох, бо з Карола, майже не було ніякої користі, на стільки він обезсилів. Незнайомці бачили це, але не відстороняли хлопця від справи, бо це, для нього, було важливіше, ніж відпочинок. Коли справу скінчили, посідали в тіні. Лише тепер, Карол, зміг познайомитись з людьми, що так несподівано з’явились в його житті.

--- Мене, звуть Мозус.--- простяг хлопцеві, міцну, широку долоню, здоровань.--- А, ота жінка, що годує дитя, моя дружина Марика. Інші дві жінки, то Мілена і Орика. Одна дочка, а друга дружина Перуса.

--- Перус.--- представився, інший степовик, і теж простяг, до хлопця, руку.

Цей чоловік, був звичайний, середнього зросту і статури. З приємними, правильними рисами обличчя. Його навіть можна було назвати красенем. Та роки, не пошкодували вроди, розмалювавши лице, глибокими зморшками.

--- Дуже приємно. Моє ім’я, Карол.

--- Ще хтось, з поселення, залишився живим?--- спитав у юнака, Мозус.

--- Якщо і залишився, то я його не бачив.

-- Треба назбирати дров і хмизу , та розікласти ритуальне вогнище. А ще, треба визбирати останки загиблих людей, поки не стемніло. — сказав Перус. – Мабуть сам, я цим, і займуся. А ви поспішіть з дровами, вже сутеніє.

Карол, і його новий товариш, розібрали кілька огорож. Це був найлегший спосіб добути паливо. Вогнище вийшло гарне, жінки прикрасили його квітами , що нарвали в садибах поселян. Тіло покійниці загорнули в саван , який знайшли в її хаті, рештки загиблих , в покривала, їх поклали поряд з нею. Жінки почали співати поховальних пісень. Вони взявшись за руки, ходили навколо вогнища, тужлива мелодія краяла юнацьке серце. Перус запалив смолоскип і приніс його Каролові:

-- Це твоє селище, хлопче, і лише ти, серед нас, маєш право запалити багаття.

Карол розгубився, до цього часу, це робили старійшини, та все ж взяв факела до рук. Ноги були немов ватяні, він ледве ними пересував, руки тремтіли, останнє, що він запам’ятав, це стовп полум’я який рвонув в небо.

Прийшовши до пам’яті, юнак підвівся на лікті, вже була ніч. Він лежав біля звичайного багаття, яке дарувало тепло йому, і його новим знайомим.

-- Що, зі мною, сталось? – спитав він.

-- Нічого страшного, ти лише втратив свідомість. — відповіла одна з жінок, у неї був приємний , молодий голос.

-- Зі мною, раніше, ніколи такого не було. — наче виправдовуючись, сказав Карол.

-- Але й таких , страшних подій в твоєму житті, мабуть, ще ніколи не було. – промовив Перус. — Не соромся хлопче своїх почуттів, бо це, туга і біль за близькими тобі людьми, підходь краще до нас, і випий вина за їхні багатостраждальні душі.

Карол підсів до гурту.

--- Міленко, подай хлопцеві кухля.--- попрохав доньку, Перус.

Карол глянув на дівчину, ім’я якої щойно назвав його новий знайомий, і оторопів . . Такої гарної дівчинки він ще не бачив. В великих , синіх очах вигравали язики полум’я, і від того вони здавалися глибокими і загадковими. Довге , русяве волосся , було звито в товсту , важку косу. Повні, схожі на пелюстки троянди вуста , вабили своєю свіжістю та незайманістю.

-- Ти подивись на нього. — вигукнув Перус. — Ніяке лихо не вбило в ньому чоловіка! Як ,він, витріщається на мою доньку.

Юнак зашарився як мак. Йому стало соромно , за свій, хоч і не свідомий, вчинок. І що б вийти з не зручного становища, звернувся до Мозуса:

--- Коли, ми з батьком, були останнього разу в сусідньому селищі, дядько Мартін розповідав, що наближається велике лихо. Якийсь старець, розносив чутки про шорхів.