Шлях меча - Олди Генри Лайон (книга бесплатный формат .txt) 📗
(«І правильно! Нічого даремно Придатків псувати – як сказав би той же Ґвеніль… По-перше, Придаток теж людина – чого Ґвеніль ніколи не сказав би – а по-друге, вчиш його, вчиш, душу вкладаєш, років десять-п’ятнадцять витрачаєш (адже живуть Придатки напрочуд мало, навіть найкращі) – а тут якийсь невправний герой рубанув з плеча, і вся праця нанівець! І образливо, і шкода – праці шкода, себе шкода… і Придатка теж шкода. Правда, Ґвенілю?») Культ Етики Зброї процвітає, зброя супроводжує людину від народження аж до смерті, про неї складають пісні й вірші, нею клянуться, за нею доглядають, як ні за яким іншим майном…
(«Чув би це Дзю! Ото він задав би їй… Майно! Бережуть і доглядають – це добре, клянуться й оспівують – ще краще, а ось інше… сама вона – майно! Утім, якби Придатки почули думки Звитяжців про себе… Ох, варті ми одні одних!..») Формується мовби новий спосіб спілкування за допомогою зброї – наприклад, мова меча. Піднятий меч в одному випадку означає вітання, в іншому – виклик (саме виклик, а не запрошення!) на Бесіду; опущений або вкладений у піхви особливим чином меч – визнання поразки; у чужому домі не прийнято тримати меч при собі, бо це іноді трактується як неповага до господарів (виняток робиться лише для родичів і близьких друзів, та й то не для всіх); меч під час розмови слід класти з правого боку від себе й руків’ям до себе, а не вперед; різке засування меча в піхви, коли він брязкає об устя піхов, може образити співрозмовника…
І, звичайно ж, обряд виготовлення нової зброї! Коваль три дні дотримується посту й поміркованості, молиться й одягається в чисте; він запалює кадило, у кузні обов’язково присутня «родинна» зброя… все це чудово знають зараз, але складалися ці звичаї саме тоді, у перші півтора-два століття після взяття Кабіра.
Саме тоді…
6
«…саме тоді, коли наші предки остаточно й безповоротно усвідомили себе Звитяжцями, – думав я. – Все правильно. Ось лише ми сприймаємо ці звичаї трохи інакше: вважаємо, що це ми привчили Придатків… а вони вважають навпаки. І, напевно, всі ми по-своєму маємо рацію!..»
– А скільки цікавущих пісень присвячено мечу! – збуджено продовжувала Матінка Ци. – І як же образливо, що багато з них – особливо творінь великого аль-Мутанаббі – замело піском часу. Ось, наприклад…
Вона прикрила очі, насунувши на них зморшкуваті черепашачі повіки, й почала читати – урозспів і водночас жорстко:
– …а далі?! – нетерпляче запитав Кос.
– Кінцівку втрачено, – закінчила старенька, розплющуючи очі.
Печальні-печальні.
– Втрачено, кажете? – хитро усміхнувся Чен-Я. – Погано шукали, певно!
– Добре шукали! – відрізала Матінка Ци. – Куди вже краще… Друдл, щоправда, писав років зо два тому про якогось кабірського коваля, тільки до чого тут коваль?!.
– А в старих скринях дивилися? – співчутливо поцікавився Чен-Я.
Бабця, схоже, вирішила, що з неї знущаються.
– Не дивилися, виходить, – підсумував Чен-Я. – Що ж… даремно. Косе, збігай у кімнату, принеси Кобланову спадщину… та все не тягни, лише панцир!
Кос вислизнув із трапезної й незабаром повернувся з панциром. Ан-Танья став перед Матінкою Ци, вона з подивом глянула на Коса, на Чена, на панцир… і раптом зіщулилася й перегнулася вперед, удивляючись у бейт, викарбуваний на зерцалі.
– Ви, Вищий Чене, неодмінно будете правителем, – після довгого мовчання мовила вона.
– Ви впевнені?
– Так. Це воістину царський подарунок.
І прочитала упівголоса, немов пробуючи на смак кожен звук:
Ми мовчали.
– А… переписати можна? – запитала Матінка Ци з невластивою для неї боязкістю.
Чен-Я кивнув.
Кос відніс панцир у куток – і за мить на столі, мов од чарів, з’явилися мідна чорнильниця, кістяний калам і аркуш тонкого паперу.
Ан-Танья, як завжди, був готовий до будь-якого повороту долі.
Матінка Ци переписала відсутні рядки – писала вона з пам’яті, не дивлячись на панцир, так що Чен-Я не дуже й зрозумів, навіщо їй знадобилося саме зараз скрипіти каламом, та ще й запитувати дозволу. Потім вона попросила Чена повторити наш сон – і теж усе старанно записала. Тепер, схоже, вона готова була продати нам могилу власного діда – так іноді казали в Кабірі в подібних випадках, і цей образ сплив із глибин Ченові свідомості мимоволі – тож Чен-Я зважився.
– До речі, про мечі, – недбало почав Чен-Я. – У вас там у сувої, Матінко Ци, була цікава приписка на полях. Щодо правителя Ю Шикуаня і його меча Цзюваньдао…
Калам баби заскрипів якось не так, і я з жалем зрозумів, що могилі діда призначено залишитися непроданою.
– Приємно, коли молоді панове цікавляться минулим, – запричитала Матінка Ци у своїй звичній манері, – і не те щоб зовсім минулим, а майже й не минулим зовсім, бо хіба ж це минуле – правитель Ю і його меч?.. ні, це зовсім не минуле, а бабця, що вижила з розуму, записала для пам’яті – забуде ж, і не згадає нічого, і ніколи, і нізащо…
Слова старенької начебто й чіплялися одне за інше, але змісту в них не було ані на дирхем.
– А друга приписка? – похмуро запитав Кос. – Щодо Ляна Анкора й Ковзкого Перста?! І чогось нехорошого, що має з ними трапитися за дев’ять років?! Ви випадково пророцтвами не займаєтеся?
Даремно це він… необачно. Цю стару відьму в лоб не візьмеш, і якщо ан-Танья не зрозумів це під час нічної Бесіди…
– За дев’ять років? – дуже щиро здивувалася Матінка Ци. – Бути цього не може! Певно, наплутала щось, кошик старий, дірявий…
Вона поспішно розгорнула сувій – до речі, ні Чен, ні я так і не помітили, коли ж вона встигла підсунути його до себе – довго вчитувалася в нього, ворушачи губами (чого за нею доти не спостерігалося, навіть під час прочитання бейту-двовірша на латах), потім відірвалася від читання й подивилася на нас наївними й чесними очами.
– Рік переплутала! – сплеснула руками вона. – Стара стала, плутаюся постійно… хотіла одне написати, а написала інше.
Якось ми не зауважили, щоб вона хоч у чомусь плуталася!
– Гачок не туди загнула, от і вийшов сімнадцятий рік замість четвертого! Саме в четвертому році пан Лян прямим мечем завершувати Бесіди по-новому став, подвійним змахом із прокруткою, а тоді вже у піхви опускав – то й балачки пішли, мовляв, канону суперечить… Сперечалися, сперечалися, а опісля знахідку пана Ляна одностайно канонізували – і перестала вона суперечити, і зітхнули всі з полегшенням!..
