Шлях меча - Олди Генри Лайон (книга бесплатный формат .txt) 📗
Південні ж полки, що складалися з нездоланних у бою воїнів, народжених у похмурих ущелинах біля перевалів Рок і ан-Рок, а також загони горців Озека йшли під проводом юного Худайбеґа Ширвана, чий спис Рудаба, що означає «Сестра тарана», простромив першого ворога, коли запальному Худайбеґові не виповнилося й дев’яти років. Їхньою метою була багата Харза, на чиї стіни ніколи ще не піднімався ворог, і намети білобаранних кочівників-хургів, невловимих і зрадливих.
Північні полки вів на Кімену й Фес найкращий друг і названий брат аль-Мутанаббі, завше усміхнений Утба Абу-Язан. Любив Утба сміятися за бенкетним столом, полюбляв усміхатися в покоях красунь, але страшний був регіт божевільного Утби в горнилі боїв, і червонів від крові півмісяць його дворучної сокири ар-Раффаль, «Усмішки вічності».
На чолі східних полків, що рушили по дорозі Барра на давній Мейлань, стояв сам Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі, і воїни співали пісні еміра-поета, кидаючись у бій хмільними від люті й слів аль-Мутанаббі.
І стояв тоді з мечем він – як в пурпурному убранні,
А зі стін потоком чорним на бійців лилась смола…
За вісім років чимало володарів земель і міст, горді власники незліченних черед і скарбів, схилилися перед міццю кабірського меча.
А ще за два роки владику Абу-т-Таїба хотіли проголосити шахом, але він відмовився. Тоді його хотіли проголосити шахин-шахом, але він знову відмовився. Бо царським званням був титул шаха, шахин-шахом же називали царя царів, але еміром у найпершому значенні цього слова мовою племен Білих гір Сафед-Кух, еміром називали військового вождя, полководця, першого серед воїнів.
І військовий титул був дорожчий для аль-Мутанаббі від діадеми царя царів.
Відтоді мир запанував на землі від барханів Верхнього Вея до озер і олійних гаїв Кимени, й інші вільні землі добровільно приєднувалися до могутнього сусіда, а решту укладали з Кабіром союзні угоди, налагоджуючи торговельні зв’язки – і мирно почивав у піхвах ятаган Іль-Рахш, що означає «Крило бурі», забула смак крові «Усмішка вічності», дворучна сокира ар-Раффаль, заспокоїлася «Сестра Тарана», спис Рудаба, і альфанга Антарі Абу-ль-Фаваріса не завдавала більше горя сильним, за що колись була названа аз-Замі…
4
– …Хай буде проклятий день, коли зброї почали давати імена, – задумливо мовив Чен-Я.
– Що? – стрепенулася старенька, що вже було замовкла. – Що ви сказали?
– Так… у вас – записи, у мене – сни. Кожному – своє. Був, бачте, один такий дивний сон…
«Розповісти?» – мовчки запитав у мене Чен.
«Розкажи», – погодився я.
І Чен переказав Матінці Ци дивний сон, який бачили ми в Коблановому домі тієї фатальної ночі.
Бабця доволі довго не розтуляла рота, що було на неї зовсім несхоже.
– Цікаво, – нарешті мовила вона. – І навіть дуже… Деякі імена, названі вами, я знаю, але більшість мені зовсім невідомі. Ви не заперечуєте, якщо пізніше я запишу це?
З такою Матінкою Ци розмовляти було напрочуд приємно.
– Не заперечую, – усміхнувся Чен-Я. – В обмін на вашу подальшу розповідь.
– Про що ж мені ще розказати? – охоче відгукнулася Матінка Ци.
– Про день. Про той день, який проклинав Антара Абу-ль-Фаваріс. Про день, коли зброї почали давати імена. Будь-якій зброї.
Бабця хитро зіщулилася.
– Цей день, молоді панове, розтягнувся на десятиліття. Якщо не на століття. Утім, ми нікуди не квапимося…
5
…Роки миру не послабили Кабірський емірат. Хоча, властиво, ніхто й не насмілювався випробовувати міцність його кордонів.
Кожен приїжджий купець або вивідач (що нерідко поєднувалося) неодмінно звертав увагу в першу чергу на те, що майже всі жителі емірату й дружніх земель були дуже перейняті вмінням володіти зброєю, присвячуючи цьому значну частину вільного часу. Не лише в столиці або інших великих містах – повсюдно п’ять-шість разів на рік обов’язково проводилися великі турніри, щомісяця відбувалося яке-небудь військове свято, і навіть підлітки з селянських родин щодня вправлялися у володінні списом, ножем чи бойовим серпом під суворим наглядом сивобородого патріарха.
Треба бути не правителем, а самогубцем, щоб ризикнути напасти на велику й могутню державу, все населення якої – включаючи старих, жінок і дітей – складається з професійних воїнів!
Усе бачили купці, усе чули вивідачі, та не всі розуміли і одні, й інші – бо саме тоді, в останні роки життя аль-Мутанаббі, все частіше в еміраті говорили про Етику Зброї, створюючи, по суті, новий культ…
(«Дуже цікаво! – оживився я, повторюючи недавній вигук Матінки Ци. – Адже, за нашими переказами, приблизно тоді підійшла до завершення епоха Диких Лез, і наші предки вперше усвідомили свою суть, назвавшись Звитяжцями. До речі, історія найбільш знатних родів – якщо відкинути недостовірний вимисел – реально простежується теж із третього-четвертого десятиліття після взяття Кабіра. Ось, бачте, як… а вона каже – Етика Зброї! Гаразд, слухаємо далі…») …Традиція давати зброї власні імена набула сили. Кожна родина неодмінно мала родинну зброю кількох видів, передаючи її в спадщину. Найкращі клинки урочисто вручалися первородним дітям у день їхнього повноліття – але в разі переваги молодших братів або сестер родову зброю одержували вміліші, попри старшинство.
Зброя ставала символом родини, знаком роду, і заслужити право носіння родинної святині вважалося справою честі…
(«Звісно, це ж з їхнього погляду! А ми казали, що Звитяжці почали займатися вихованням і підготовкою Придатків. Знову ж, церемонія Посвяти…») Оскільки зброю вже до певної міри ототожнювали з її носієм, мало не приписуючи мечеві або тризубцеві людські якості, то в домах з’явилися спеціальні збройові кутки й навіть зали – з окремими підставками для кожного меча, стійками для списів, алебард або тризубців; килимами, де розвішувалися шаблі й кинджали.
Виготовлення зброї стає таїнством, догляд за нею – ритуалом, вправи з нею – мистецтвом. Родинний меч клали в колиски й на смертне ложе, клинком клялися й оспівували його в піснях; зброю можна була зберігати тільки в спеціально відведених для цього місцях, і клали її туди з пошаною; зламати клинок, нехай і чужий, вважалося святотатством, яке позбавляє людину права на повагу в суспільстві.
Зброю не кидали, де завгодно, а передавали з рук у руки з шанобливим поклоном; демонструючи, торкалися її лише шовковою хусточкою або рисовим папером…
Символ справді ставав святинею.
Двобої, пов’язані з вирішенням певних суперечок, які могли завершитися смертельним результатом, почали вважатися такими, що суперечать канону Етики Зброї. Аристократи гидливо морщили носи – чи багато честі випустити кишки суперникові?! Тим паче, що кожна палиця має два кінці – а раптом не ти йому, а він тобі?..
Багаті люди починають наймати собі так званих Хранителів Честі – щоб ті боролися за них у випадку вирішення питань честі, коли це вже двобій, а не звична Бесіда. А позаяк Хранителями Честі ставали в основному великі майстри, у них незабаром формується власний канон відносин, згідно з яким вважається незмивною ганьбою вбити або поранити побратима по ремеслу (вірніше – по мистецтву!). Значно більшою доблестю, значно вагомішим набутком честі своєї й честі наймача оголошується вміння лише намітити точний удар, зрізати ґудзик з одягу або пасмо волосся з голови, розпороти пояс тощо.
(«Ага, це вже дуже й дуже знайоме!..») Мистецтво Хранителів Честі майже миттєво входить у моду й викликає заздрість знаті й простолюдинів, помішаних на володінні зброєю, і як результат – військове мистецтво стає невід’ємною частиною виховання будь-якої людини.
Не військове ремесло, а військове мистецтво.
І так проходять роки, десятиліття…
Так проходять століття.
А для збереження уражаючої сили удару, для дотримання традицій минулого окремо продумуються й ретельно розробляються змагання з рубки предметів: згорнутих циновок, шкіряних ляльок, лози, жердин тощо…
