Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна (книги хорошего качества .TXT) 📗
-- Підійдіть всі до мене і захопіть наші речі, якщо все зроблено правильно, ми зараз вирушимо в нашу останню подорож між світами.
Потім глянув на володаря Акварії і подякував йому за допомогу, адже все що він зараз робив, підказав йому саме він. Валером кивнув своєю риб’ячою головою і пірнув у басейн. Хлопець розгорнув старий папір і уважно подивився на незнайомі знаки.
-- Як, ти його читатимеш? Тобі ж незнайомі ці письмена. — стурбовано спитав Мозус.
Карол не відповів, а продовжував вивчати свиток. Він повільно повертав його перед очима і раптом знаки почали набувати знайомих обрисів, слова самі собою полинули з горла. Суміш, що приготував Карол стала нагріватися і парувати. Хлопець не зупинявся, він вже не дивився на папір, наче знав написане на пам'ять, його очі були закриті, а голова відхилена трохи назад. Пару ставало все більше, і більше, він заповнив все приміщення, нічого вже не можна було роздивитися. Нарешті, Карол, замовк і пара потроху розвіялась.
15
-- Дивіться, зірки. – прошепотіла Мілена.
Друзі позадирали голови і побачили усіяне маленькими, яскравими цяточками, небо. Очі поступово звикли до темряви. Мандрівники почали розрізняти обриси дерев і кущів. Під ногами був твердий, без порослі грунт, здається дорога.
-- Кароле, тобі вдалось!— хлопнув долонею по спині товариша, Теймур.
-- Ти, дійсно справжній чарівник!— підтримав вугляра, Капер.
-- Нам треба з’ясувати, чи туди ми втрапили. — остудив їх, ватажок. — Якщо туди і в потрібний час, то у нас усього два дні і треба поспішати.
У далині замерехтіли вогні смолоскипів, почувся кінський тупіт і вигуки людей.
-- Я впізнаю цей говір. — сказав Мозус.-- Швидше ховайтеся за кущами, це горяни. Нам зараз не варто потрапляти їм на очі.
Друзі послухали ватажка і хутко сховалися у кущах. По дорозі проїхав невеликий кінний загін. За ним ішли піші воїни, вони щось жваво між собою обговорювали. Двоє з них відділилося від решти вояків і направились до заростів, за якими ховалися мандрівники. Вони підійшли майже в притул. Теймур витяг меча і приготувався до бою, але Мозус притримав його і заперечно похитав головою. Горяни справили нужду і побігли доганяти своїх, мандрівники з полегшенням зітхнули.
-- Хто небудь розчув, про що говорили солдати?— спитав ватажок у своїх товаришів.
-- Вони казали про велику битву, що станеться на світанку. — відповіла Мілена.
-- Ми втрапили вчасно?— поцікавився Шутім.
-- Так. А ви знаєте, що в цій битві брали участь і Каролів батько, і Міленин, і я.
-- Як дивно виходить, Мозусе, ти зараз і там і тут. — посміхнувся Теймур.
-- Справді дивно. Так дивно, що навіть не збагну, чи насправді це зі мною відбувається, чи я може сплю.
-- Тоді, ми спимо всі разом. — додала Міла.
-- Давайте, не будемо затримуватись, у нас ще довга дорога. — по торопив товаришів, Карол.
Мандрівники рушили у той же бік, куди пішли вояки. Вони не ризикнули іти по дорозі, бо зрозуміли, що находяться в тилу у ворога і можна легко потрапити в халепу, а це їм було не потрібно.
-- Добре, було б, роздобути коней. — підкинув ідею, Плато.
-- Вірно мислиш, друже, але це буде не легко зробити, та все ж спробуємо. — підтримав його ватажок.
Далі ішли мовчки, прислухаючись до того, що діється навколо. Тупіт коней і голоси горян давно стихли і мандрівники чули лише власне дихання і биття схвильованих сердець. Почало розвиднятися. По переду завиднілися якісь хати, мабуть то було селище.
-- Нам туди не можна, там ворог. — попередив Мозус. — Будемо обходити. Може пощастить і ні на кого не натрапимо.
-- Але ж, у селищі, можна добути харчі. — нещасним голосом заскиглив, Шутім.
-- Ми всі голодні, та життя важливіше, а харч ми десь роздобудемо. — заспокоїв малого прожеру, Плато.
-- Харчі, це і є, життя!— патетично, закінчив розмову коротун.
Маленький загін обережно обійшов селище і піднявся на високий пагорб, за ним простяглася широка і рівна як долоня долина. Саме це місце і вибрали два ворогуючі народи, для вирішальної битви. Мандрівники побачили, як війська каурданців і махтеріанців рушили на зустріч один одному. Це було водночас і захоплююче, і страшне видовище. Все змішалося в одну купу. Колючи і рубаючи ворога, воїни намагалися здобути перемогу для свого війська. Не було значення на чиєму боці вони воювали, всі однаково були жорстокі і немилостиві. Нікому у цій різні не було пощади.
-- Який жах. — висловила свої відчуття Міла.
З нею були всі згодні.
-- Як дивно бачити бій, у якому сам приймав участь зі сторони, та ще й через стільки років. — задумливо промовив Мозус.
-- Друзі, дивіться, он стоять коні. — звернув увагу товаришів, на загорожу зі скакунами, Шутім.
-- Ці коні належать махтеріанцям, пішли підійдемо по ближче. — сказав Мозус.
Мандрівники, обережно, не привертаючи уваги спустилися в долину і наблизились до загону з кіньми.
-- Чекайте на мене тут. — наказав Мозус, а сам десь побіг.
-- Куди це, він?— здивовано спитав Шутім.
Інші, теж розгублено пожимали плечима. Невдовзі ватажок з’явився з кількома зеленими стрічками у руках.
-- Це, знак належності до війська Махтерії. Ми їх одягнемо і переїдемо через долину з їхнього боку. За коні я теж договорився, їх охороняє мій знайомий. Правда мені довелося сказати, що я батько того Мозуса, якого він знає. Все ж, я сам з собою, мабуть таки дуже схожий!
Друзі повеселіли, лише Карол про щось напружено думав і не звертав уваги на те, що сказав Мозус.
-- Кароле, ти чого?— поцікавився Шутім.
-- Ви ідіть і чекайте на мене, між отими двома пагорбами. — показав хлопець на інший бік долини.-- А я, навпростець. У мене тут є справа.
-- Кароле, це небезпечно! Там іде бій і тебе можуть поранити!— спробувала зупинити, його Міла.
Та він не хотів нічого чути, лише махнув рукою і побіг просто у саму гущу битви. Друзі подивилися йому в слід і пішли по коні.
-- Не хвилюйся, Міло, хлопець знає що робить. — заспокоював дівчину ватажок, але сам хвилювався не менше.
Карол вже був у гущавині бою, з усіх боків дзвеніли мечі, чулись вигуки і лайка, стогнали поранені. Хлопець тримав і свого меча напоготові, але в бійку не встрявав. Він напружено видивлявся, таке знайоме і рідне обличчя. Несподівано йому перегородив дорогу каурданець. На вигляд, він був трохи старшим за Карола, але майже такої ж, постави. Він замахнувся мечем, та юнак вже був напоготові. Леза схрестилися в повітрі, аж іскри полетіли. Карол тільки зараз відчув, всю майстерність батькової науки, він спритно володів мечем і розумів тактику бою. Ворог скоро зрозумів, що даремно його зачепив, та все ж не відступав. Карол не хотів його вбивати, він улучив момент і вдарив хлопця по голові рукояттю, той впав на землю, а юнак побіг далі. Ще кілька разів, йому доводилось вступати у бій з горянами і кожного разу він виходив переможцем. Карол біг навмання, він відчував, що ноги, самі винесуть його туди, куди треба і не помилявся. Попереду він побачив двох дужих воїнів, що билися між собою. У юнака затремтіли ноги і серце закалатало мов скажене, він бачив свого батька живого, молодого і сильного. Саме для цього він і біг сюди, ризикуючи власним життям. Карол накинув на голову каптур, щоб не видно було обличчя і рушив у перед. Він побачив, як батько позадкував від свого ворога, перечепився за убитого вояка і упав. Горянин заніс над ним свого велетенського меча. Розуміючи, що не встигне добігти, Карол вихопив кинджал і кинув. Ніж влучив, якраз ворогові проміж лопаток. Вояк хитнувся, меч випав з рук і він рухнув на землю. Підбігши до батька, Карол не рішуче зупинився, він не знав що йому сказати, а лише дивився на нього і посміхався. Зараз хлопець був упевнений, що ризик, якому він себе піддав, був вартий цієї зустрічі. Сарман навіть ще не знає, що у нього колись буде син, а він уже стоїть перед ним. Карол нахилився і витяг кинджал з мертвого тіла і вже намірився іти, коли несподівано почув за спиною рідний голос:
