Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл (книги онлайн полностью .txt) 📗

Очі його спалахнули, і Сему стало не по собі. Серйозне питання дошкуляло йому з тієї хвилини, як Фродо взяв [204] Горлума за провідника: чим його годувати? Фродо, звичайно, над цим не замислювався, але Горлум напевно себе не скривдить! Чим цей тип годувався увесь цей час, поки шпигував за ними? «Ситно їсти йому не доводилося, це ясно, — міркував Сем, — ач, який заморений. Перебирати харчами не стане, на безриб'ї і гобіт підійде. Ми заснемо, а він… та ні, доки я живий, цьому не бувати!»

Вони довго йшли видолинком; їхні ноги з кожним кроком наливалися втомою. Горлум був, як і раніше, бадьорий, але коли небо почало сіріти, якось знітився і зупинився.

— День уже близько, — шепнув він, начебто день, як небезпечний хижак, міг підслухати і напасти із засідки. — Смеагорл залишиться тут, я залишуся, не хочу бачити Жовту Пику…

— Ми б сонцю були тільки раді, - сказав Фродо, — але зупинитися — це непогана ідея, настав час відпочити.

— Раді Жовтій Пиці? Дуже нерозумно, — пробурмотів Горлум. — Вона вас викаже тим, негарним… Добрі, розумні гобіти залишаться зі Смеагорлом. Навколо повно орків і дуже негарних істот. У них гострі очі. Ховайтеся разом зі мною!

Вони примостилися під глинистим схилом брили, не вищим за зріст людини. На дні лежали пласкі сухі камені, вода текла попід другим схилом. Фродо і Сем сіли на камінь, Горлум, хлюпаючи ногами, швендяв по воді.

— Потрібно щось з'їсти, — сказав Фродо. — Ти голодний, Смеагорле? Запаси в нас невеликі, але ми можемо поділитися.

Згадка про голод запалила злі іскри у величезних очись-ках Горлума, і він почав скиглити на свій попередній лад:

— Ми голодні, ссстрашенно голодні, мій дорогессень-кий… А чим вони харчуютьссся? Чи не почассстують насс сссмачненькою рибинкою?

Він висунув язика, показавши гострі жовті ікла, і облизав безкровні губи.

— Риби в нас немає, - розвів руками Фродо. — От є хлібці (він підняв шматочок і показав) і вода, якщо, звичайно, цю воду можна пити.

— Можна, можна, вода гарна, — підтвердив Горлум. — Пийте, поки є що пити. Але що це в них таке, мій доро-гессенький? Сссмачненьке? Чи ні? [205]

Фродо подав йому шматок хлібця на обривку листка-обгортки. Горлум понюхав і скривився:

— Смеагорл знає цей запах! Листя з лісу ельфів, тьху, гидота! Смеагорл лазив по тих деревах і весь пропахнув, ніяк потім не міг відмити руки, свої бідні, бідні рученята…

Він відкинув листок, відламав шматочок хлібця і засунув до рота, але відразу ж сплюнув і зайшовся кашлем.

— Леле, погано мені! — заверещав він. — Отруїти, задушити хочуть бідного Смеагорла! Попелу нам дали, пороху, гидоти, ми цього їсти не можемо. Смеагорл буде голодувати. Нічого не поробиш, ми не сердимося. Гобіти добрі. Смеагорл заприсягся. Помремо з голоду — гобітська їжа не для нас. Бідний, голодний Смеагорл!

— Дуже співчуваю, — мовив Фродо, — але допомогти нічим не можу. Ці сухарики пішли б тобі на користь, але якщо вже ти їх і до рота узяти не можеш…

Гобіти мовчки зжували свою порцію хлібців. Давно вже вони не здавалися Сему такими смачними, як того ранку — може, від того, що поводження Горлума нагадало про їхні дивні властивості. Горлум проводжав заздрим поглядом кожен шматок, який вони відправляли до рота, дуже нагадуючи пса, що очікує під столом недоїдків від обіду хазяїна, і це дратувало гобітів. Лише коли вони, ретельно підібравши всі крихти, стали вкладатися спати, Горлум повірив, що від нього не приховали ніяких делікатесів, відійшов на пару кроків і схлипнув.

— Слухайте, пане, — шепнув Сем, не особливо турбуючись, чи чує Горлум, — нам обов'язково потрібно поспати, тільки по черзі: присяга присягою, а голод не тітка. Можу заручитися, хоч Горлум і став Смеагорлом, гарних манер він набратися не встиг. Отже, спіть, пане, а коли в мене очі злипатися почнуть, я вас розбуджу. Ох, погано, що його зв'язати не можна!

— Може, ти й вірно кажеш, — відповів Фродо, не знижуючи голосу. — Він перемінився, але наскільки глибока ця зміна? Однак поки що боятися нічого. Вартуй, якщо хочеш. Я посплю години зо дві, а потім зміню тебе.

Фродо так втомився, що, не доказавши, схилив голову на груди і заснув. Горлум теж згорнувся клубочком і притих. Повітря з легенів зі свистом виривалось крізь його стиснуті зуби. Розмірений подих сплячих заколисував… [206]

Сем підвівся, щоб розім'ятися, обережно торкнув Горлума ногою — той смикнув ліктем і знову застиг. Сем нахилився і шепнув йому прямо у вухо: «Соковита рибка!» — Горлум і на це не відгукнувся.

— Схоже, спить, — пробурмотів Сем. — Був би я таким, як він, йому б більше не довелося прокидатися!

Намагаючись не думати про меч і мотузку, він присів поруч із Фродо.

Коли Сем прокинувся, небо було тьмяне — темніше, ніж до світанку. Сем зірвався на рівні ноги, відчуваючи бадьорість і жвавий апетит, і це значило, що він проспав увесь день, не менше дев'яти годин. Фродо спокійно спав, витягнувшись на весь зріст. Горлум не спокусився на них під час сну, але кудись подівся. Сем згадав свого старого, докоряючи собі за слабкість.

— Ото морока на мою голову! Ну куди ж він подівся?

— Тут я, тут! — відгукнувся сиплий голос зверху. Сем підніс голову і побачив на тлі вечоріючого неба круглу голову Горлума і його відстовбурчені вуха.

— Гей-гей! Що ти там робиш? — крикнув Сем.

— Смеагорл хоче їсти. Незабаром повернеться…

— Ану злазь! — гаркнув Сем. — Злазь, кому кажу! Але Горлум уже зник. Лемент розбудив Фродо, він сів і почав протирати очі

— Що сталося? Котра година?

— Не знаю, — відповів Сем. — Сонечко начебто вже зайшло. Горлум утік, їсти, мовляв, хоче.

— Не хвилюйся, він повернеться. Присяга зв'язала його на деякий час. І не захоче він розставатися зі своєю коштовністю.

Те, що вони проспали весь день, як байбаки, поруч із Горлумом, голодним і незв'язаним, нітрохи не збентежило Фродо.

— Усе на краще. Ми обоє добре відпочили. Адже найважче ще попереду!

— Я оце розмірковую, як бути з провізією, — зізнався Сем. — Скільки днів знадобиться на завершення справи? І після того як бути? Лоріенські хлібці добре підживлюють, але, щиро кажучи, їх недостатньо, щоб набити черево, хай не ображаються шановні особи, що їх пекли. І потім [207]їсти треба, хоч помалу, щодня, а запас хлібців поповнити ніде не можна. Якщо підтягти пояси, розтягнемо те, що маємо, тижнів на три. Дотепер ми даремно тринькали запаси…

— Відкіля я можу знати, скільки часу нам буде потрібно! — зітхнув Фродо. — Ми дуже затрималися в горах. Але, друже мій Сем, дорогий мій гобіте, кращий з гобітів, — чи варто турбуватися, що буде ПІСЛЯ? Ти кажеш: завершити справу. А ти впевнений, що ми її завершимо? А навіть якщо і так, спробуй уявити собі: Перстень, головний з Двадцяти, йде у вогонь, а ми стоїмо поруч! І ти вважаєш, що нам ще знадобиться провізія? Зібратися із силами, дотягти до Вогняної Гори — більшого від нас нічого не вимагають. Нам і цього вистачить з лишком…

Сем похитав головою, узяв Фродо за руку — і не зумів стримати сльози. Але відразу відвернувся, утер ніс рукавом, відійшов, безтурботно посвистуючи, і голосно запитав: «Ну, куди ж це опудало поділося?»

Горлум незабаром повернувся, підкрався так тихо, що гобіти і не помітили, відкіля. Лапи і фізіономія його були вимазані брудом, він дожовував щось, пускаючи тягучу слину; гобіти намагалися не цікавитися, що він, власне, жує.

«Жабу чи гадюку болотну ум'яв, — подумав Сем. — Бр-р! Який же він огидний! Злощасне опудало…»

Горлум ретельно дожував, жадібно напився, умився і тільки тоді, облизуючись, підійшов до гобітів.

— Тепер нам добре, — оголосив він. — Ну, ми відпочили? Можемо йти? Добрі гобіти солодко спали! Вони довіряють Смеагорлу, це добре, це дуже добре…

Краєвид змінювався, кам'янисті схили перетворилися на глинисті косогори, земля під ногами стала м'якою. Ніч наближалася до кінця, але хмари щільно затягли небо, і місяць не показувався. Початок світанку позначило лише слабке сіре світло, що розлилося навколо, коли вони до-сягли гирла річки. Булькаючи на щербатому кам'яному порозі, вона провалювалася вниз і пропадала у бурому місиві болота. Сухі трави хиталися і шелестіли, хоча ніякого вітру не відчувалося.