Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл (книги онлайн полностью .txt) 📗

— Сядь і не здумай навіть ворушитися, — звелів Фродо.

Вони сіли, зіпершись спинами на камінь і затиснувши бранця плечима. Обоє без зайвих слів розуміли — склепити [200] повіки цієї ночі жодному з них не доведеться. Місяць повільно повз по небесах. Тінь від гір подовжувалася і затоплювала долину, але над горами, як і раніше, горіли яскраві зірки. Усі троє сиділи нерухомо. Горлум уткнув голову в коліна, опустив пласкі долоні, очі заплющив; але гобіти відчували, як він весь напружився.

Фродо скоса глянув на Сема, і вони зрозуміли один одного. Через декілька хвилин обоє звісили голови і прикинулись сплячими, дихаючи глибоко і рівно. Руки Гор-лума затрусилися. Ледве помітним рухом він обернувся праворуч, розплющив одне око, потім друге. Гобіти не ворухнулися.

Тоді з разючою швидкістю і спритністю Горлум зістрибнув з місця вперед, мов сполоханий коник чи жаба. На це і чекали гобіти. Другого стрибка Горлум не зробив: Сем схопив його за руки, а Фродо — за ноги.

— Подай-но сюди свою мотузку, Семе, — звелів Фродо.

— Куди це ви, пане Горлум, попрямували? — запитав Сем, витягаючи мотузку. — Невідповідний час для візитів? Чи ваші добрі друзяки-орки домовилися вас чекати? Підлий зрадник! Ти заслужив зашморг на шию, і я сам його затягну!

— Поки що не на шию, а на ногу, — зупинив його Фродо. — Якщо ми бажаємо, щоб він ішов з нами, дуже міцно в'язати не можна. Ти візьмешся за кінець і будеш його пасти.

Горлум навіть не намагався вирватися, тільки витріщав злісні баньки, Фродо тримав його, доки Сем затягував вузол. Зненацька Горлум заверещав тонким, несамовитим голосочком, забився, намагаючись дістати мотузку зубами. Схоже було, що мерзотник насправді терпить пекельні тортури. Петля не була тугою — Фродо перевірив і впевнився, що дії Сема були зовсім не такі люті, як слова.

— У чому річ? — здивувався Фродо. — Нам довелося тебе прив'язати, щоб більше не бігав, але мучити тебе ми не збиралися…

— Болить, болить! — волав Горлум. — Кусає, палить! Ельфи сплели її, прокляті ельфи! Ох-ох-ох! Злі, жорстокі гобіти! Ми не даремно хотіли втекти від них, мій скарбе! Ми знали, гобіти бридкі, вони злигалися з ельфами, моторошними ельфами з пекучими очима… Зніміть, зніміть! Боляче! [201]

— Я відв'яжу тебе, тільки якщо заприсягнешся, — сказав Фродо. — Втім, чим ти можеш твердо присягтися?

— Клянуся, все, що велиш, буду робити! — вигукнув Горлум, катаючись по землі. — Боляче, рятуйте!

— Чим ти можеш заприсягтися? — знов запитав Фродо.

— Смеагорл, — зненацька рівним голосом сказав Горлум і широко розкрив очі, - Смеагорл заприсягнеться своїм скарбом!

Фродо випростався і знову здивував Сема і змістом, і тоном своїх слів:

— А не боїшся? Хіба тобі не відомо, як було проречено? «І один — Володарю Тьми на чорнім престолі»! Така клятва зв'яже тебе надійно. Одначе ВІН підліший за тебе. Він може переінакшити твої слова. Бережися, Смеагорле!

Горлум скиглив, але продовжував повторювати:

— Присягаюся своєю радісстю!

- І що обіцяєш?

— Я буду гарний, — хрипко заквилив Горлум. Він плазував біля ніг Фродо, трусився, зляканий власними словами. — Смеагорл клянется ніколи не допустити, щоб ТОЙ, інший, одержав мою коштовність! Смеагорл вас врятує. Я присягнуся на моїй радості, дістань же її!

— Ні! — відповів Фродо, дивлячись на Горлума зверху вниз із суворою жалістю. — Тобі просто хочеться побачити і доторкнутися, хоч ти знаєш, що від цього втратиш розум. Присягайся ним, але не торкайся його. Ти ж знаєш, де ВІН, Смеагорле! Знаєш! Він перед тобою!

Сему здалося, ніби Фродо виріс: гордий володар, повний прихованої моці, і біля ніг його жалюгідний скімлячий пес. Але при тому було між ними щось спільне; вони розуміли один одного без слів. Горлум підвівся і все намагався схопитися за куртку на грудях Фродо.

— Геть! Не тягни лапи! — прикрикнув Фродо. — Клянися!

— Клянуся, клянуся, — замурмотів Горлум. — Буду служити власнику моєї радості. Хазяїн гарний, і Горлум гарний, горррлум, горрлум…

Раптом він заридав, впиваючись зубами в петлю на щиколотці.

— Відв'яжи його, Семе, — звелів Фродо.

Сем неохоче підкорився. Горлум відразу підхопився, як покараний собака, що готовий стояти на задніх лапках, аби хазяїн погладив. Щось в ньому змінилося. Він став [202] менше сичати, менше пхикати, говорив, звертаючись прямо до гобітів, і перестав звертатись до себе як до окремої істоти. Він тремтів і задкував, коли гобіти наближалися до нього чи робили різкий рух, уникав доторкатися до ель-фійських плащів, але у всьому іншому намагався бути гарним. Достатньо було гобітам обмінятися жартом чи Фродо звернутись до нього з добрим словом, щоби він вибухнув догідливим кудкудаканням, а найменший осуд викликав потоки сліз. Сем намагався з ним не зв'язуватись. Новий Смеагорл викликав у нього ще більшу відразу, ніж Горлум.

— Ну, Горлуме, чи як там тебе, — сказав Сем. — Рушай вперед! Місяць сховався, час не жде!

— Так-так, — закивав Горлум. — Між південними і північними болотами є тільки один прохід. Я сам його відшукав. Орки там не ходять, не знають дороги. Орки обходять болота навкруги. Вам пощастило, що ви зустріли Смеагорла. Смеагорл вас проведе!

Він жваво пробіг десяток кроків і зупинився, оглядаючись, як собака, що проситься погуляти.

— Куди! — крикнув Сем. — Моя мотузочка завжди напоготові!

— Що ти, що ти! Смеагорл заприсягся!

Вони вирушили в путь глибокої ночі, при слабкому світлі холодних зірок. Спершу Горлум повів їх на північ, назад до мокрої канави, потім завернув навскіс праворуч, віддаляючись від хребта Емін-Мейл по кам'янистій ярузі, що тяглася до самих боліт! Швидко, безшумно рухалися вони в темряві. Чорна ніч, чорна тиша стояла над пустельними рівнинами Привражжя.

Розділ 2 ЧЕРЕЗ ТРЯСОВИНУ

Горлум рухався моторно, витягав шию, нюхав, часом ставав навколішки. Нелегко було встигати за ним; але мимовільний провідник, здавалося, покинув усі думки про втечу; якщо гобіти відставали, він затримувався і чекав. За кілька годин вони знову вийшли до вже знайомої поперечної канави, але вже набагато далі від гір.

— Тут! — оголосив Горлум. — Тут можна спуститися і пройти далеко, туди! — він показав на схід, звідки йшов важкий, нудотний дух боліт. [203] Горлум покрутився на крутім схилі, потім тикнув пальцем униз:

— Оце спуск! Смеагорл вже колись спускався отут. Ховався від орків…

Він рушив першим, гобіти за ним. Спуском виявилася справжня канава; вона у цім місці ставала неширокою і мілкою — усього ліктів десять-дванадцять. По дну розтікалася вода — одна з незліченних річок, що стікають з гір, щоб завмерти у стоячих ставках і драговиннях. Горлум повернув праворуч, приблизно у напрямку на південь, і потягся, шльопаючи пласкими ступнями по воді. Йому була приємна вогкість, він хихотів і навіть пробував нишком мугикати щось, начебто пісеньку:

Ага! Чого ж ми схочемо? — додав він, нишком зиркнувши на гобітів. — Зараз скажемо! Він колись відгадав, проклятий Торбінс відгадав…