Варан - Дяченко Марина и Сергей (версия книг TXT) 📗
Звук пропелера змінився. Гвинт утрачав швидкість.
– Гей, де причал? – нервово спитав горні.
«Як ти мені набрид», – подумав Варан.
Великі й малі пропелери гвинта один по одному змінили обриси. Кіш піднявся ще вище й майже завмер; трохи віддалік стриміла біла кам'яна стіна, від стіни тяглися, мов проміння, тонкі дощечки причалів, оплутані припасами, немовби старечі руки жилами. Варан наліг животом на важіль, змінюючи нахил головного пропелера; кіш ізслизнув нижче, підійшовши до дощок майже впритул, і тоді Варан розмахнувся й закинув трійчастий гак на причальну тумбу.
– Де вони там, поснули?!
Від скелі біг чоловік у білій сорочці, горлав і розмахував руками, от-от, здавалось, готовий зірватись у прірву. Пропелер іще обертався, але кошик спустився нижче, ніж треба. Лаючись і згадуючи Шуу, половинну закрутку й проклятущих причальних спаньків, Варан намагався власноруч посадити гвинт на жорстку дужку – але кіш осідав, і нічого не виходило.
– Гей! Тримайся там! Зара', може, перекинемося! – весело гукнув він пасажиру; маленький чоловічок з яєчно-лисою головою в останню мить устиг добігти, закинути дужку й закріпити кошик над святково-білими, осяяними сонцем хмарами внизу.
– Здурів? – накинувся на нього Варан. – Ти так чергуєш, га?
– А якого глиста ти сьогодні піднявся? Чи тебе вчора не було? Учора чи не ти Горюсі молов, що позавтра, мовляв, будеш, ні? А крім тебе, ми ні на кого не чекали…
– Дочекалися, – Варан поправив зсунуті окуляри, перевів дух й озирнувся на пасажира. – У нас… ні, у вас гості. Благородний горні з дорученням від Імператора. Прямцем до князя. От, – і махнув рукою в бік блідого, якось дуже тихого горні.
Причальна дошка посіпувалася, ніби дихала під ногами. Унизу лежали хмари – наче море. Тільки справжнє море сіре й гладеньке, а хмари, коли на них дивитися згори, здаються казковим садом, білою тінню імператорського палацу.
Причальна дошка була крихітною соломинкою на краю великого порту. Над головою нависали широкі пристані; усюди метушилися люди, наче мальки в глибині, – підфарбовували, підтягували, готували до відкриття сезону. За два тижні до причалів, що порожніли всю зиму, прибудуть кораблі з кольоровими вітрилами. Горішні галереї приймуть вершників на криламах, надуті вогнем розписні кулі, та хтозна-яка ще дивовижа припливе чи прилетить із краю світу – порт прийме всіх, хто готовий заплатити імператорськими райдужними грішми…
Варанів пасажир незграбно переліз через край коша. Мимоволі присів, відчувши ненадійність причальної дошки. Не озираючись, рушив до скелі, до входу в портову печеру; ішов, мов справжній горні, не дивлячись під ноги, по ниточці над прірвою. І не вдягаючи, до речі, окулярів – із голим обличчям попростував під сонцем, і чітка чорна тінь, на мить затримавшись на жовтім дереві, сковзалась у провалля, до хмар.
– Що привіз? – буркотливо спитав Лиско. – Тільки рахуймо тепер, бо знаємо ми…
Варан ковтнув образливий натяк. Хіба перша на сьогодні кривда? Схрестив руки, стояв і ждав, поки причальник закінчить поратись.
– Бурдюки з водою – чотири. Повні, так? Гляди мені… Риба, три мішки по мірці… Перезважу на своїх вагах, так і знай. Пошта, це добре… Що за штука?
Лиско вказав на скриньку горні.
– Приїжджого речі.
– Багатенький, – Лиско почухав рідку нерівну бороду. – Ну, бери й тягни.
– Батько переказував вітання і загадав перевірити, як ти в книгу все запишеш.
– Запишу, не бійсь…
Варан не вмів ходити, як ходять горні. Переступав по вузенькому причалу, у серці завмираючи, похитуючись під незвичним вітром – хоч би поруччя вони тут приладнали, чи що… Сонце палило теплу куртку з ситухи, сліпило очі крізь закоптілі скельця окулярів. Хотілося додому, вниз.
Горні дожидався біля входу. Під сонцем його плечі випрямилися, волосся висохло, він стояв, виставивши одну ногу вперед і піднявши підборіддя, наче князь на парадному портреті. Діждався, поки Лиско підійшов ближче; хитнувся вперед і, не замахнувшись, не вимовивши ні слівця, вдарив причальника в щелепу. Лиско ухнув і сів на кам'яну підлогу за два кроки від краю прірви.
– Ти на варті? – спитав горні, знову ставши в позу з парадного портрета, і навіть шмарклі під опухлим носом не могли применшити його статечності.
– Я… – промимрив Лиско, одразу зметикувавши, хто тут головний.
– Відповіси, – сухо пообіцяв горні. Обернувся й пішов углиб скелі, неначе бував тут давніше, наче точно знав, куди треба йти.
Лиско, стогнучи, піднявся. Розмазав кров по підборіддю; підійшов до Варана, зміряв його холодним липким поглядом і, ухнувши, втопив кулаком у лице – Варан не встиг ухилитись. Спалахнули іскри, полетіли зі стелі, мовби підсвічені сонцем дощинки. Варан завважив, що сидить на долівці, як перед тим Лиско, і підлога хитається, мов перевантажений човен.
– Відповіси, – зловісно відказав причальник над самою його головою. – Один бурдюк я з тебе списую, як відшкодування… збитків. І щоб я тебе більше не бачив, щеня!
І підхопивши скриньку, поспішив слідом за горні, на ходу вигукуючи:
– Мій пане, праворуч! Прошу поїсти, перевдягнутися, умитися, адже піддонці – вони піддонці і є…
Варан підняв з підлоги свої окуляри. Витер кров з підборіддя.
Нічого, подумав. Попадешся ти мені в сезон.
Як завжди, не вистачало дня. Або хоча б години. Ну а вже півгодинки завжди не стає…
Метушилися. Пакували речі, ховали в сухі криївки. Знімали з завіс двері, змащували жиром непотрібні в сезон інструменти, зашивали в мішки, швартували по сараях. Припасали їду на ковчегу; востаннє оглядали поля – чи всюди добре лежить сітка, чи не змиє донна течія перший врожай репсу.
Дощ ослабнув, а потім перестав зовсім. Уперше за міжсезоння.
Діти верещали, бігали по селищу, обіймалися:
– Сонечко, сонечко! Визирни в віконечко!
Небо виразно посвітлішало. Море взялося брижами.
– Хутчій, хутчій!
Варан допоміг матері залізти в човен, посадив малечу одну по одній. Заліз і собі, сів веслувати поруч із батьком.
– Ну, хай Імператор помагає, – уривисто сказав той. – Нумо.
Берег віддалявся. Ковчег ставав усе ближче – кособоке селище на воді, обвішане мотузяними драбинами, з ріденькими димками, що здіймалися з багатьох коминів.
Човен хитався. Малечу стало нудити.
– Мамо, це Шуу під водою ригає?
– Не повторюй дурниць… Це Імператор відкрив греблю, і тепер вода підіймається.
– А чому ми так хилитаємось?
– Мовчи…
Дістались до високого облавка ковчегу. Вилізли, підняли човен; сяк-так розташувалися в крихітній кімнатці-каюті. За стінкою з натягнутої шкури плакало сусідське немовля.
Витягнулися на жорстких полицях. Завмерли, прислухаючись, як вирує ззовні вода.
– Ма-ам… – заскімлила Лілька.
– Чого?
– А можна я собі намисто куплю скляне?
– Можна…
– А я, – басом сказала Тоська, – нічого собі не куплю. Я грошей назбираю і на великій черепасі покатаюся. За хвилину монета… за хвилину монета, отак.
– Ти перше грошей надбай…
Ковчег хитнуло. Ще й ще; Тоська сіла на лавці, закриваючи рота руками:
– Ой, мене знудить зараз…
– То вийди.
– Боюся, що змиє…
– Варасю, вийди з нею.
Варан підвівся, взяв маленьку за плечі, витягнув на вузький дашок над бурхливим морем; небо було геть світле, над морем висів туман, і напівзатоплене селище здавалося несправжнім, примарним. Біля самого берега з-під води стирчали дахи. У Варановій хаті вода дійшла вже до рівня столу…
Якісь запізнілі гультяї, лаючись, загрібали від берега до ковчегу, і човен їхній метляло, мов пірце.
– Диви, Варасю! Там синє!
Брудний малечий палець з обкусаним нігтем указував на небо.
– Дивися, там уже дірка! І в дірці синє! Це небо, небо!
Новий напад нудоти урвав її захват.
Варан не відриваючись дивився вгору, але не на клаптик синяви, яку він, на відміну від Тоськи, бачив багато разів і в міжсезоння. Високо в розривах хмар летіли, окреслюючи широкі кола, птахи – не дійні кричайки й не дикі ситухи, а справжні високі птахи, пластуни чи навіть крилами…
