Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора (книги без регистрации полные версии .txt) 📗

— Ні, — похапливо відповіла я. Парк здавався мені тепер величезним та непроглядно-чорним, а відчуття в ногах було таке, наче їх зробили з гуми.

Метью оглянув мене пильним поглядом.

— Я відвезу вас додому. Друга частина розмови може почекати.

Витягнувши мене з заднього сидіння і притримуючи за руку, він допоміг мені сісти спереду. Коли він сідав на місце водія, я заплющила очі. Якусь мить ми просиділи в цілковитій тиші, а потім Метью повернув ключ у замку запалення. «Ягуар» миттєво ожив.

— А це часто у вас трапляється? — спитав він нейтральним тоном.

— Та ні, слава богу. Траплялося часто, коли я була малою, але зараз все набагато краще. Це просто надлишок адреналіну.

Коли я прибирала з обличчя волосся, Метью зупинився поглядом на моїх руках.

— Я знаю, — вкотре вже сказав він і, знявши авто з ручника, скерував його алеєю.

— А ви що — нюхом його чуєте?

Метью кивнув.

— Він накопичувався у вашому тілі відтоді, як ви сказали мені, що користувалися магією. Саме через це ви так багато займаєтеся спортом — бігаєте, веслуєте, ходите на йогу?

— Так. Інакше мені довелося б приймати спеціальні ліки. А я не люблю медикаменти. Від них у мене голова обертом іде.

— Мабуть, фізичні вправи і справді є більш ефективними.

— Але цього разу фізичні вправи не допомогли, — пробурмотіла я, пригадавши, як нещодавно у мене наелектризувалися руки.

Метью виїхав із території Старої хатини на головний шлях. Тихе погойдування авто заколисувало мене потроху, а Метью тим часом зосередився на дорозі.

— Чому ви зателефонували мені? — раптом спитав Метью, перериваючи мій напівсонний стан.

— Через Нокса та «Ешмол сімсот вісімдесят другий», — відповіла я і відчула, як паніка повертається разом із різкою зміною настрою.

— Я знаю це. Тому й питаю — чому ви зателефонували саме мені? У вас же, безперечно, є друзі — відьми та прості люди — до яких ви могли звернутися по допомогу.

— Не могла. Жоден із моїх друзів та подруг із-поміж звичайних людей не знає, що я — відьма. Знадобилося б кілька днів, щоб пояснити їм, що насправді відбувається в цьому світі — якщо вони стали б мене слухати і мали достатньо терпіння, щоб дослухати до кінця. У мене немає подруг серед відьом та відьмаків, а втягувати в це своїх тіток я не хочу. Це ж не їхня помилка, що я виявилася настільки дурною, що не розібралася з тим манускриптом і відіслала його назад. — Я прикусила губу. — А що — мені не треба було до вас звертатися?

— Я й сам не знаю, Діано. Ви ж сказали у п’ятницю, що відьми та вампіри не можуть бути друзями.

— Мало що я могла вам сказати у п’ятницю!

Метью помовчав, уважно придивляючись до вигинів шляху.

— Я вже не знаю, що й думати. — Я зробила паузу, ретельно обмірковуючи наступні слова. — Але одне я знаю напевне: краще сидіти в бібліотеці з вами, ніж із Пітером Ноксом.

— Вампірам не можна повністю довіряти, надто тоді, коли вони перебувають поблизу теплокровних створінь.

На якусь нетривалу і холодно-лячну мить Метью зосередив на мені свій уважний погляд.

— Теплокровних? — перепитала я, нахмурюючись.

— Ну, я маю на увазі людей, відьом та демонів, тобто — усіх не-вампірів.

— Отже, я ризикую, що ви вкусите мене, перш ніж Нокс встигне заповзти до мого мозку, щоб видобути звідти потрібну йому інформацію.

— А він вже намагався це робити? — спитав Метью спокійним тоном, але в ньому виразно почулися загрозливі нотки.

— Та то так, нічого особливого, — похапцем пояснила я. — Він застерігав мене проти вас.

— Авжеж. Нікому не вдається бути не тим, ким він є насправді. Хоч як би не старався. Ви не мусите романтизувати вампірів. Може, Нокс у душі й не є вашим доброзичливцем, але стосовно мене він має рацію.

— Інші люди не обмовляють моїх друзів — і так упереджено і фанатично, як це робить Нокс. — Мій гнів наростав, і я, відчувши поколювання в пучках, сховала руки собі під стегна.

— То ми з вами друзі — ви так гадаєте? — поцікавився Метью.

— Здається, що так. Бо друзі кажуть одне одному правду, хоч якою б важкою та неприємною та правда не була.

Спантеличена несподіваною серйозністю нашої розмови, я нервово смикнула зав’язки на своєму светрі.

— Вампіри — не надто гарні друзі, — мовив Метью з відчутним роздратуванням у голосі.

— Слухайте, якщо ви хочете, щоб я вам не набридала…

— Звісно, що не хочу, — перервав мене Метью. — Річ у тім, що стосунки з вампіром не можуть бути… простими. Так, ми здатні до заступництва, хоча часто це заступництво набуває власницького відтінку. І це вам може не сподобатися.

— Трохи заступництва мені б не завадило.

Вираз незахищеності й уразливості породила в очах Метью моя відповідь.

— Я нагадаю вам про це, коли ви знову скаржитиметеся, — сказав він, і вразливість змінила іронічна веселість.

Він скерував авто з Голівел-стрит до брами сторожки. Фред, забачивши авто, хитрувато вишкірився і чемно-обачливо відвернувся вбік. Я чекала, поки Метью обійде авто й відчинить мені дверцята, обдивилася довкола, чи нічого не забула в салоні — навіть шпильки для волосся, — щоб він, чого доброго, знову не чкурнув від мене до Шотландії.

— Але тут є ще одна, дуже важлива обставина, окрім Нокса та манускрипту, — палко прошепотіла я, коли він віддавав мені циновку. Та він поводився так, немов наді мною не збиралися хмари і натовпи створінь не підкрадалися до мене з усіх боків.

— Іншим разом, Діано. І не хвилюйтеся ви так. Наступного разу Пітер Нокс і на п’ятдесят футів не зможе до вас наблизитися, — похмуро-серйозно заспокоїв мене Клермон, торкнувшись посудини зі священною водою під своїм светром.

Нам треба було побути удвох, але на самоті, а не в бібліотеці.

— Може, прийдете до мене завтра на вечерю? — тихо спитала я. — Я хочу розповісти вам, що трапилося далі.

Метью завмер, як укопаний, і на його обличчі промайнуло сум’яття, змішане з іще якимось почуттям, яке мені важко було визначити. Він злегка стиснув пальцями знак паломника і відпустив його.

— Із задоволенням, — відповів він, розтягуючи слова.

— От і добре, — усміхнулася я. — Як вам о пів на восьму?

Він кивнув і сором’язливо всміхнувся у відповідь. Ступивши пару кроків, я згадала, що лишилося ще одне питання, яке треба вирішити до завтрашнього вечора.

— А що ви їсте? — тихо, майже пошепки спитала я, заливаючись рум’янцем.

— Я всеїдний, — відповів Метью, і його обличчя освітилося усмішкою, від якої тьохнуло моє серце.

— Тоді о сьомій тридцять. — Я відвернулася і, усміхнувшись, похитала головою — від його відповіді не було ніякого толку. — І останнє, — сказала я, знову обернувшись. — Перекажіть Міріам, хай займається своїми справами. Я в змозі за себе постояти.

— Вона каже мені те саме, — зізнався Метью, ступивши кілька кроків до водійських дверцят. — Я подумаю. Але завтра, як завжди, ви знову побачите мене в залі герцога Гамфрі.

Він сів у авто, але я й досі стояла непорушно, тож Метью опустив вікно і сказав із несхвальною ноткою в голосі:

— Я не поїду, поки ви не зникнете з моїх очей.

— От же ж ці вампіри, — пробурмотіла я, хитаючи головою, невдоволена його старомодними манерами.

Розділ 12

У моєму кулінарному досвіді бракувало розділу про те, чим годувати вампіра, якщо він завітав до вас на гостину.

У бібліотеці я переважно вишукувала в Інтернеті рецепти з сирою їжею, поки мої забуті манускрипти сиротливо лежали на столі. Метью сказав, що він усеїдний, але такого не могло бути. Якщо вампір звик харчуватися кров’ю, то, скоріш за все, він поблажливо поставиться до сирої їжі. Але він був такий цивілізований та вихований, що, поза всяким сумнівом, їстиме все, що я поставлю перед ним на стіл. Після обширних гастрономічних досліджень я пообіді пішла з бібліотеки. Сьогодні Метью самотужки захищав «фортецю Бішоп», що, безсумнівно, дуже сподобалося Міріам. А мені дуже сподобалося те, що в залі герцога Гамфрі не було видно ані Джиліан Чемберлен, ані Пітера Нокса. Навіть Метью перебував у доброму гуморі, коли я дріботіла повз нього проходом, щоб здати свої манускрипти.