Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора (книги без регистрации полные версии .txt) 📗
Через наплив студентів та викладачів, цього разу транспортний потік на Вудсток-роуд був значно щільнішим. Метью вправно маневрував, обганяючи авто, що повільно рухалися.
— Як провели час у Шотландії? — спитала його я, коли ми виїхали за межі міста.
Метью зиркнув на мене і знову перевів погляд на дорогу.
— Чудово.
— Міріам казала, що ви їздили на полювання.
Він тихо зітхнув і знову намацав пальцями виступ під светром.
— Не треба було їй казати про це.
— А чому?
— Бо є речі, про які не слід говорити в змішаній компанії, — відказав він із легким роздратуванням. — Хіба ж відьми розповідають іншим створінням про те, що вони щойно повернулися з чотириденної мандрівки, під час якої накладали закляття та варили кажанів?
— Відьми не варять кажанів! — обурено відказала я.
— Але це не змінює загального сенсу.
— Ви там були самі? — спитала я.
Перш ніж відповісти, Метью витримав довгу паузу.
— Ні, не сам.
— Я в Оксфорді теж була не сама, — почала я. — Створіння…
— Міріам мені розповідала. — Він міцніше стиснув кермо. — Якби я знав, що відьмака, котрий набридав вам, звуть Пітер Нокс, я ніколи б не поїхав би з Оксфорда.
— Ви мали рацію, — випалила я, бажаючи зробити своє зізнання до того, як ми почнемо говорити про Нокса. — Насправді мені ніколи не вдавалося тримати магію за межами мого життя. — Ці слова зіскочили з язика якось самі по собі. Метью мовчав, пильно вдивляючись у машини попереду. — І мені стало страшно, — додала я.
Його холодна рука торкнулася мого коліна.
— Я знаю.
— Що ж мені робити? — прошепотіла я.
— Щось придумаємо, — спокійно відповів Метью, скеровуючи авто до брами Старої хатинки. Коли ми проїжджали округлою алеєю до будинку, він уважно придивився до мого обличчя.
— Ви дуже втомлені. Чи зможете займатися йогою?
Я кивнула.
Метью вийшов і відчинив мені дверцята. Цього разу він не допоміг мені вибратися з авто. Натомість він вивудив із багажника дві циновки і, закинувши їх на плече, поніс до будинку. Решта членів групи кидали на нас зацікавлені погляди.
Метью почекав, поки ми лишилися на алеї самі, поглянув на мене вниз із висоти свого зросту, переборюючи якісь суперечливі почуття. Я нахмурилася і, схиливши голову набік, поглянула йому прямо у вічі. Щойно я зізналася йому, що все життя вдавалася до магії, навіть сама про це не підозрюючи. Що ж там було в його душі таке страшне, про що він не наважувався мені розповісти?
— Я був у Шотландії зі своїм старим приятелем, Гемішем Осборном, — нарешті сказав він.
— З тим чоловіком, кого газети закликають обиратися до парламенту, щоб мати змогу стати міністром фінансів? — здивовано спитала я.
— Геміш не обиратиметься до парламенту, — сухо відповів Метью і, скривившись від болю, поправив на плечі лямку своєї спортивної сумки.
— То він і справді «голубий»! — випалила я, пригадавши нещодавню нічну програму новин.
Метью кинув на мене спопеляючий погляд.
— Так. Але більше того: він — демон.
Я не надто добре розбиралася в усьому, пов’язаному зі світом створінь, але знала, що їм не можна займатися людською політикою та релігією.
— Ти диви! Фінанси — дивний вибір кар’єри для демона, — сказала я і на мить замислилася. — Тепер зрозуміло, чому він так добре вміє розпоряджатися грошима і прораховувати фінансові комбінації.
— Він вміє добре прораховувати все, а не лише фінанси.
Між нами запала тиша, а Метью навіть не поворухнувся в напрямку дверей.
— Мені треба було якось відволіктися, тому я подався на полювання.
Я кинула на нього нерозуміючий погляд.
— Ви забули в моєму авто свій светр, — сказав Метью так, наче це щось пояснювало.
— Міріам мені його вже віддала.
— Я знаю. Мені не можна було його у себе тримати. Ви розумієте чому?
Коли я похитала головою, він стиха вилаявся по-французьки.
— Мій автомобіль був повен вашого запаху, Діано. Тому мені й треба було поїхати з Оксфорда.
— Я нічого не розумію, — щиро зізналася я.
— Я увесь час про вас думаю, і нема на те ради. — Він пригладив пальцями волосся і поглянув на алею.
Моє серце билося нерівно, і послаблений потік крові, вочевидь, уповільнив швидкість мого мислення. Та нарешті я все збагнула.
— А ви не боїтеся поранити мене? Зробити мені боляче? — Я завжди побоювалася вампірів і мала на це підстави, але Метью здавався мені інакшим.
— Я не впевнений, — відповів він, підозріло поглянувши на мене. У його голосі прозвучала прихована загроза і попередження.
— То ви поїхали не через те, що трапилося в п’ятницю увечері? — з полегшенням зітхнула я.
— Та ні, — тихо відповів Метью. — Це не має до причини мого від’їзду жодного стосунку.
— Гей ви, двоє! Ви приєднуєтеся до групи чи вирішили займатися там, на алеї? — гукнула Аміра з порога.
Ми зайшли до приміщення, час від часу зиркаючи одне на одного, коли один із нас дивився в інший бік і не бачив. Наш перший чесний обмін інформацією багато що змінив. І ми тепер губилися в здогадках про те, що ж буде далі. Коли після занять Метью скидав через голову свій светр, мені в око впало щось сріблясте й блискуче. Цей предмет висів у нього на шиї на тоненькій шкіряній мотузці. Саме цей предмет увесь час виступав у Метью з-під светра. «Що це — талісман?»
— А що то таке? — спитала я, показуючи рукою.
— Нагадування, — коротко кинув Метью.
— Нагадування? Про що?
— Про руйнівну силу гніву.
Мабуть, недаремно Пітер Нокс сказав мені бути обережною з вампіром.
— Це, напевне, значок пілігрима? — спитала я, пригадавши, що бачила колись щось схоже в Британському музеї. Значок мав древній вигляд.
Він кивнув і зняв його, потягнувши за мотузку. Значок загойдався в його руці й блиснув, спіймавши промінчик світла.
— Насправді це сосуд із Віфанії. — Сосуд мав форму маленької труни і був достатньо великим, щоб містити в собі кілька краплин священної води.
— А, Лазар, — стиха мовила я, оглядаючи домовинку. Саме у Віфанії Христос воскресив із мертвих Лазаря. І хоча мене виховали язичницею, я знала, чому християни здійснювали паломництва. Для того, щоби полегшити тягар своїх гріхів.
Метью начепив значок паломника собі на шию і знову вдягнув светр, приховуючи талісман від решти створінь, яких у приміщенні було ще досить багато.
Ми попрощалися з Амірою і стали побіля Старої хатини, вдихаючи чисте і немовби хрустке осіннє повітря. Було темно, і лише фари авто освітлювали цегляні стіни сторожки.
— Вам покращало? — спитав Метью, перериваючи мої думки. Я кивнула. — Тоді розкажіть мені, що сталося.
— Та це все отой манускрипт. Він дуже потрібен Ноксу. Агата Вільсон — створіння, з яким я познайомилася в кафе, — каже, що демони теж хочуть прибрати його до рук. І вам він теж потрібен. Але «Ешмол сімсот вісімдесят другий» перебуває під закляттям.
— Я знаю, — коротко мовив Метью.
Перед нами низько шугонула біла сова, шумно змахнувши крилами. Я прикрилася рукою і перелякано заблимала очима, думаючи що вона ось-ось уп’ється в мене своїми пазурами та дзьобом. Та сова, втративши до мене цікавість, рвонула угору і зникла посеред дубів, що росли вздовж алеї.
Моє серце закалатало, і хвиля паніки, піднявшись від ніг, охопила все тіло. Нічого не кажучи, Метью різко відчинив задні дверцята і заштовхнув мене до авто.
— Нагніть голову і дихайте, — кинув він і став переді мною навколішки на гравій, поклавши руки мені на коліна. До горла у мене підступила жовч, бо в шлунку не було нічого, крім води. Я поперхнулася й інстинктивно затулила рот рукою, відчувши блювотний позив. Метью простягнув руку і поправив мені за вухо пасмо волосся, що впало на лоб; дотик його пальців був холодний та заспокійливий.
— Все гаразд, ви у безпеці, — сказав він.
— Вибачте, що завдаю вам клопіт. — Нудота відступила, і я витерла долонею рот. — Напади паніки почалися учора, коли я побачила Нокса.
— Може, трохи пройдемося?