Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер (книги онлайн полные txt) 📗
— Навіть тебе він примушує виконувати свої накази! — голос Геда тремтів від люті. — О, мій пане, найдостойніший і найхоробріший серед людей, спочинь же у славі своїй — у потойбіччі!
І Гед, піднявши руки, повторив ті самі слова, які промовляв уночі перед юрмою мерців. Після магічного жесту в повітрі на мить залишився широкий світний слід. Коли цей слід зник, щез і чоловік в обладунку, тільки сонце яскраво освітлювало пісок там, де він щойно стояв.
Гед ударив патерицею по хатині з драконячих кісток, і вона теж зникла. Тепер на піску не залишилося нічого — тільки одне велетенське ребро ще стирчало вгору.
Чаклун обернувся до дракона:
— Це тут, Орм-Ембаре? Це саме те місце?
Дракон щось глухо проревів.
— Отже, це тут. На останньому березі світу! Що ж, гаразд. — І, тримаючи свою чорну тисову патерицю у лівій руці, Гед широко розвів руки і заговорив Істинною Мовою. Арен нарешті теж розумів слова Прамови: адже кожен, хто чує Велике Закляття, повинен його розуміти, бо воно має владу над усім. — Я закликаю тебе, враже мій: явись і постань переді мною тут і тепер, у власній подобі з плоті і крові! Заклинаю тебе Словом, що не буде промовлене до скону віків! Явись!
Промовляючи Велике Закляття, Гед не називав імені свого супротивника — сказав просто: "враже мій". Запала тиша, не було чутно навіть шемрання хвиль. Аренові на якусь мить здалося, що сонце сховалося у загадковій імлі, хоча воно й досі сяяло у ясному небі. Незбагненне марево нараз опустилося на берег, стемніло — весь світ ніби опинився за закіптюженим склом. А просто перед Гедом темрява була й зовсім непроникною — принаймні Арен не міг розгледіти в ній нічого. То була чорна порожнеча, безформна ніщота.
І раптом із цього згустку пітьми вийшов чоловік. Той самий, якого вони бачили на вершині дюни, — високий, чорнявий, з довгими чіпкими руками. Тепер він тримав у правиці довгий сталевий жезл, помережаний старовинними рунами. Наблизившись упритул до Геда, він наставив на нього свою зброю. Але в його погляді було щось дивне: здавалося, що насправді чоловік нічого не бачить, немов засліплений сонцем.
— Я приходжу, — промовив він, — тільки тоді, коли сам цього захочу. Ти не можеш викликати мене своїм закляттям, Яструбе! Я не мертва тінь. Я жива людина. І лише я живу насправді! Ти, мабуть, також вважаєш себе живим, але ж ти помираєш, повільно, але невпинно. Знаєш, що я тримаю в руках? Це патериця Сірого Мага, того, хто змусив назавжди замовкнути Нереґера і був найвидатнішим майстром мистецтва, яким опанував і я. А втім, тепер я і сам неабиякий майстер! І мені набридло бавитися з тобою!
Сказавши це, він зненацька різко викинув руку зі сталевим жезлом і доторкнувся ним до Геда, котрий стояв безмовно і непорушно. Арен, що стояв поряд із Архімагом, не зміг навіть поворухнутися, аби бодай торкнутися руків'я меча, і голос теж застряг у нього в горлі.
Аж раптом над Гедом і Ареном, над їхніми головами, стрімко пронеслося величезне тіло розлюченого дракона — Орм-Ембар навально кинувся на ворога. Зачароване сталеве лезо прохромило вкриті твердою лускою груди, але й чорнявий чоловік був розчавлений важким тілом дракона й обпалений його вогненним подихом.
Піднявшись над піщаним берегом, Орм-Ембар вигнув спину, замахав крильми і пронизливо закричав, вивергаючи згустки полум'я. Він спробував злетіти, але не зміг. Холодна, отруєна злими чарами, криця влучила йому в серце. Дракон упав, і чорна отруйна кров полилася з його пащі, полум'я в ніздрях завмерло, і вони стали схожими на притрушені попелом вугільні ями. Велетенська голова його безсило схилилася на пісок.
Так загинув Орм-Ембар, загинув на тому самому березі, де поліг і його славетний предок Орм. Умер на його могилі, серед пісків, у яких покоївся прах великого дракона. Але там, де Орм-Ембар, кинувшись на ворога, намагався його розчавити, лежало тепер щось потворне і скорчене, схоже на тіло велетенського павука, що заплутався у власному павутинні. Потвора була обпалена подихом дракона і понівечена його пазуристими лапами. І все ж Арен зауважив, що створіння рухається, відповзаючи подалі від поверженого дракона.
Нараз потвора підняла голову і повернулася до них із Гедом обличчям. Тепер на ньому не залишилося навіть сліду від колишньої вроди — лише тлін, старість, яка пережила саму себе. Рот запався, очниці зяяли порожнечею. Нарешті Гед і Арен побачили справжнє обличчя свого ворога.
Потвора відвернулася і розпростерла обгорілі почорнілі руки. Тьмяне марево, що висіло над берегом, раптом почало ущільнюватися та збиратися у згусток непроникного мороку між руками Коба. Пітьма химерно клубочилася і вигиналася, утворюючи щось на кшталт арки. За розпливчастими обрисами цієї брами не було видно ні світлого піску, ні океану — лише спадистий темний схил невідомої гори, що стелився кудись униз, у моторошну темряву. Власне, саме цим схилом і порачкувала скалічена драконом потвора, але, щойно опинившись у пітьмі, Коб відразу відновив свої сили, звівся на ноги і швидко подався геть, небавом зникнувши з-перед очей.
— Ходімо, Лебанене, — сказав Гед і поклав правицю на плече юнака. Разом вони рушили вперед, углиб пустельного потойбічного світу.
У МЕРТВІЙ ПУСТЕЛІ
Тисова патериця в Гедовій руці срібно жевріла серед густих похмурих сутінків. Краєм ока Арен зауважив іще якесь кволе сяєво — виявляється, то м'яко іскрилося лезо його меча, який він міцно стискав у правиці. Ще тоді, на березі острова Селідор, коли дракон ціною власного життя зруйнував страшні мертвотні чари, Арен притьмом вихопив меч із піхов. А тут, де й сам юнак здавався лише тінню, та все ж тінню живою, він тримав у руках живу тінь свого старовинного меча.
Хоча обриси навколишніх предметів губилися в темряві, що нагадувала пізні сутінки похмурого листопадового вечора, проте Арен упізнав це місце — то було безживне пустирище, яке колись являлося йому в страшних гнітючих снах. Але тепер юнакові здавалося, що він зайшов неймовірно далеко, набагато далі, ніж йому доводилося бувати у своїх снах. Арен майже нічого не бачив, але було зрозуміло, що вони з Гедом стоять на схилі пагорба, а просто перед ними бовваніла приземкувата, десь по коліно заввишки, стіна з грубого каменю.
Гедова рука й досі лежала в Арена на плечі. Чаклун першим ступив уперед, і юнак рушив за ним; разом вони перебралися через кам'яну стіну.
Неозорий схил стелився перед ними — підніжжя пагорба губилося в пітьмі. Але над головою, де Арен сподівався побачити важкі сірі хмари, небо було цілковито чорним і на ньому сяяли крижані зорі. Юнак уважно подивився на них, і його серце болісно стислося в лещатах смертного холоду й жаху. То були зовсім не ті зорі, які він звик бачити. Вони жевріли нерухомим мертвим світлом. Ці зорі ніколи не займалися і ніколи не зникали з небосхилу. Їх ніколи не запинали хмари; ніколи схід сонця не затьмарював їхнього сяйва. Непорушні, дрібні та холодні, вони невпинно сяяли над мертвою пустелею.
Гед ішов униз положистим схилом Пагорба Буття, й Арен ступав услід за ним. Здавалося, що їхнє сходження триває вже дуже довго, але насправді все могло бути й не так: плин часу в цій пустелі не відчувався — там не дули вітри, не рухалися в небі зірки, не сходило сонце. Незабаром подорожани увійшли до одного з міст Потойбіччя, й Арен побачив будинки, у вікнах яких ніколи не горіло світло. Крізь відчинені двері деяких будинків виднілися темні постаті мертвих людей. Обличчя їхні були спокійними і до всього байдужими.
Міські майдани і вулиці були порожніми. Тут ніхто нічого не продавав і не купував, ніхто не торгувався і не тринькав грошей. У цьому краю нічого не споживали і нічого не виробляли. Гед і Арен самотою пройшли через усе місто, хоча кілька разів попереду них із темряви виринала знайома постать, щоби за якусь мить знову зникнути в густих сутінках за поворотом. Побачивши її вперше, Арен кинувся було вперед, але Гед лише похитав головою і спокійно йшов далі. І тільки тоді Арен помітив, що це постать жінки, а рухається вона зовсім не кваплячись і аж ніяк від них не тікає.
