Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер (книги онлайн полные txt) 📗

ОСТАННІЙ БЕРЕГ

ГОРОБИНОВЕ ДЕРЕВО

Крізь молоде листя в'язів і ясенів у Фонтанний двір лилося березневе сонце, а бризки водограю мжили у повітрі, леліючи всіма барвами веселки. Цей прямокутний внутрішній дворик стояв просто неба, але його оточували кам'яні стіни, за якими починалися покої, галереї та вежі Обителі Мудреців. Навколо самої споруди тяглися грубезні мури, здатні витримати і гарматний постріл, і землетрус, і ураган. Запорукою міцності цих замшілих стін була не лише майстерність древніх будівничих, котрі колись вимурували їх із важких, неоковирних брил, а й могутні чари, якими надійно захистили свій осідок незвичайні мешканці Обителі Мудреців. Адже Роук із давніх-давен величають островом Мудреців — саме тут здібна молодь з усіх куточків Земномор'я опановує мистецтво магії. Тож Обитель Мудреців, у якій розташована чаклунська школа, можна вважати серцем усієї чародійської спільноти. А, так би мовити, "серцем серця" став оцей, оточений стінами Обителі Мудреців, але відкритий для всіх небесних стихій, крихітний дворик із водограєм, навколо якого зеленіли бездоганно стрункі дерева.

Поруч із фонтаном вигналося вгору горобинове деревце — його пружне коріння, розростаючись ушир, підважувало мармурові плити, якими було вимощене подвір'я. Подекуди камінь репнув, і вищербленою мармуровою поверхнею зміїлися яскраво-зелені, порослі мохом тріщини. Посеред двору, на одній із замшілих мармурових плит, не зводячи погляду з мерехтливих струменів водограю, непорушно сидів юнак — міцний, плечистий, у пишному вбранні шляхетного вельможі. Тонкі риси його юного обличчя були спокійними і незворушними, наче вирізьблені з бронзи.

За його спиною, у затінку дерев на протилежному боці двору, стояв чоловік. Принаймні, здавалося, що хтось таки ховається у тій напівтемряві, бо через химерну гру мінливого світла сказати це напевно було важко. Втім, там таки й справді мовчки стояв чоловік у білих шатах, спостерігаючи за юнаком, котрий продовжував милуватися фонтаном. Жоден звук не порушував тихого шелесту листя та дзвінкого жебоніння водограю.

Нарешті чоловік рушив до хлопця. Вітер гойднув горобину, дзвінкіше зашуміло її дрібне молоденьке листя. Почувши людські кроки, юнак спритно схопився на ноги, обернувся до чоловіка і поштиво вклонився.

— Я до ваших послуг, наставнику, — озвався він.

Архімаг острова Мудреців (а то, власне, був саме він) зупинився перед хлопцем — невисокий на зріст, худий, у білому вовняному плащі з відлогою, яка увиразнювала його темне, засмагле обличчя з яструбиним носом і давніми шрамами, що тяглися через усю щоку. Він кинув на юнака жвавий проникливий погляд.

— Гарно тут, у Фонтанному дворику, правда? — озвався він тихим голосом і додав: — Ти прибув здалеку. Мабуть, втомився? Тож присядь, не соромся...

Сам Архімаг тимчасом клякнув на білий край басейна, що оточував фонтан, і підставив руку під струмінь води, що стікала з різьбленої чаші. Прозорі цівки цебеніли йому крізь пальці. Юнак сів на мармурову плиту, і якусь мить вони обидва мовчали.

— Ти — син володаря Енладу і Ґирлищ, — заговорив Архімаг, — спадкоємець Мореда. У всьому Земномор'ї немає славетнішого королівства! Колись і я милувався квітучими садами Енладу, захоплювався золотими дахами Берили... Як твоє ім'я?

— Мене звати Арен.

— У вашій говірці це слово, мабуть, щось означає? А як перекласти його загальновживаною мовою Архіпелагу?

— "Арен" по-нашому означає "меч", — відповів хлопець. Архімаг кивнув. Знову запала тиша, а відтак заговорив юнак (тримався він упевнено, але в його манерах не було навіть крихти зухвалості):

— Я гадав, що Архімаг знає всі мови... — його співрозмовник, не зводячи погляду з фонтана, заперечливо похитав головою. — ... і всі імена...

— Всі імена? Тільки Сеґой, котрий підняв острови з океанських глибин і промовив Першослово, міг знати всі імена. Але можеш мені повірити, — погляд Архімага знову зупинився на постаті Арена, — якби я захотів дізнатися твоє справжнє ім'я, я би зумів його з'ясувати. А втім, у цьому немає потреби, тож я зватиму тебе Ареном, а ти мене — Яструбом. Розкажи, як ти сюди добирався?

— Довго, дуже довго...

— Заважали лихі вітри?

— Ні, шановний Яструбе, вітри були сприятливими... А от звістка, яку я приніс, і справді лиха!

— Гаразд, я слухаю тебе... — серйозно сказав Архімаг. Однак виглядало на те, що нетерплячість Арена видавалася магові трохи кумедною.

Юнак почав свою розповідь, а чаклун втупився у кришталеву пелену води, що осяйним ободом лилася через вінця різьбленої чаші фонтана. Вочевидь, слухаючи Арена, Архімаг подумки був далеко від Фонтанного дворика...

— Яструбе, ти знаєш, що мій батько — не лише мудрий король, а ще й чаклун. Адже він — нащадок Мореда, до того ж замолоду деякий час провів на Роуку. Він має дрібку чарівної сили і володіє деякими знаннями, хоч і вдається до них дуже рідко — головно йому доводиться займатися державними справами та розширенням зовнішньої торгівлі. Наші кораблі допливають навіть до Західних широт, торгуючи сапфірами, воловими шкурами й оловом. А на початку цієї зими один із наших купців повернувся з далекого походу до рідної Берили і приніс у місто дивну звістку. Коли чутки про цю мандрівку дійшли до батькових вух, він послав за купцем, щоби той і йому розповів свою історію.

Юнак говорив швидко і впевнено. Змалку спілкуючись із придворними, він навчився добрих манер і позбувся властивої молодим самовпевненості.

— Моряк розповів, що на острові Нарведуен, за кількасот миль від наших володінь, безслідно зникла будь-яка магія. Він сказав, що закляття там не діють і ніхто не пам'ятає магічних слів. Батько запитав: "Либонь, чаклуни і ворожбити просто покинули острів?", а купець йому і каже: "Ні, там були люди, які колись зналися на чарах, але тепер вони занедбали своє ремесло і не вдаються до нього навіть тоді, коли потрібно відновити розбитий глек чи знайти загублену голку". Тоді батько питає: "Може, тамтешні люди відчували якусь тривогу?" А крамар: "Ні, вони виглядали радше байдужими до всього. Таке враження, ніби там лютує якась дивна пошесть: скажімо, цьогоріч Нарведуен постраждав від страшного неврожаю, але нікого з остров'ян це анітрохи не хвилює". А ще він сказав (я теж був при тій розмові): "Вони виглядають, наче хворі, яким сказали, що за рік вони помруть, і поводяться так, наче вірять, що їхнє життя триватиме вічно. Люди просто блукають островом, і ніщо їх більше не цікавить". Згодом й інші моряки, повертаючись із плавання, теж розповідали про те, що Нарведуен зубожів і занедбав мистецтво магії. А втім, то були звичайні теревені — прибульці з Широт полюбляють складати побрехеньки про землі, в яких буцімто побували. Тож ніхто, крім батька, цими фантазіями особливо не переймався...

— Під Новий рік у нас, на Енладі, святкують День отари, і дружини пастухів з навколишніх селищ приносять у місто новонароджених овечок. Як і в попередні роки, мій батько доручив чаклунові Руту накласти на ягнят ростові чари, але незабаром той, засапавшись, повернувся зі святкового майдану, поклав на землю свою патерицю і сказав: "Володарю, я не можу промовити потрібні слова!" Батько став розпитувати Рута, що й до чого, але чаклун продовжував скиглити: "Я не пам'ятаю! Я все забув!". Тоді король сам пішов на майдан і наклав чари. Додому він повернувся похмурим і стомленим. Коли ми зустрілися на сходах, батько сказав мені: "Я промовив заклинання, та не знаю, чи вони бодай хоч щось означають..." Однак, зрештою, щось таки й справді сталося... Навесні з отарами почали коїтися страшні речі: суягні [1] вівці гинули, багато ягнят народжувалися мертвими, а деякі хоч і були живими, але страждали від потворних каліцтв! — запальний голос юнака затремтів. Арен скривився так, наче клубок підступив йому до горла. — Я сам бачив таких.