Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер (книги онлайн полные txt) 📗

— Мій пане, ти назвав своє Істинне ім'я...

— Ну, звісно! Я й забув, що не назвав його тобі раніше. Ти мусиш знати моє Ім'я там, куди ми прямуємо. — Продовжуючи щось жувати, він спокійно поглянув на Арена. — А ти вже, мабуть, вирішив, що я теж із глузду з'їхав? І тепер повсякчас бубонітиму своє ім'я, як недоумкуватий стариган? Щось ранувато ти мене поховав, хлопче!

— Ні, — зніяковіло промимрив Арен. Він раптом відчув, що дуже стомився: надто довгим був день, надто багато драконів.

— Арене, — озвався чаклун. — Ні, Лебанене! Там, куди ми пливемо, ніде сховатися і нічого приховувати. Там усі звуться своїми Істинними іменами.

— Мертвим не боляче, — похмуро відказав Арен.

— Але ж не тільки там, не тільки у потойбічному світі люди називають одне одного Істинними іменами! Так само чинять, скажімо, найвразливіші з-поміж людей, ті, хто дарує свою любов, не сподіваючись за це жодної віддяки, — вони не приховують своїх Істинних імен. Це щирі серця, які віддають своє тепло іншим... Е, та ти куняєш, хлопче! Лягай-но спати. Головне тепер — тримати курс, і тоді вранці ми побачимо останній острів Земномор'я! Я про це подбаю!

У голосі його звучала щира ніжність, і Арен, зібгавшись калачиком, майже відразу став поринати в сон. Він іще чув, як маг тихенько, майже пошепки, заспівав щось Істинною Мовою. І Арен раптом почав розуміти прадавні слова, пригадувати їхнє значення, а тоді якось несподівано для самого себе міцно заснув.

Маг мовчки сховав їжу, що залишилася від вечері, прибрав у човні, а відтак підняв на щоглі вітрило і напнув його чар-вітром. Невтомний "Світозор" стрілою помчав на північ.

Гед, сидячи на кормі, дивився на свого юного супутника. Обличчя Арена було осяяне золотаво-червоним промінням призахідного сонця, а його довге волосся куйовдив вітер. Куди й подівся той тендітний і легковажний королевич, який лише кілька місяців тому сидів біля водограю у дворі Обителі Мудреців? Юнак помітно змужнів, його виразне обличчя променіло прихованою силою.

— Я не брав із собою нікого, — вголос промовив Архімаг, звертаючись чи то до юнака, чи до вітру морського. — Нікого, крім тебе. Але ти повинен іти своїм шляхом, а не моїм. І все ж, коли ти зійдеш на трон, це почасти стане і моєю винагородою. Бо я першим упізнав тебе. Першим! Саме за це мене згодом прославлятимуть більше, ніж за всі мої магічні подвиги. Звісно, якщо це "згодом" коли-небудь настане. Бо спершу ми з тобою маємо знайти точку Рівноваги Всесвіту, центр світобудови. І якщо загину я, то загинеш і ти, і все людство... Але не назавжди, ні! Пітьма не може тривати вічно. Навіть там, у потойбічному світі, є зорі... О, як би мені хотілося побувати на твоїй коронації у Хавнорі! Побачити сонячне сяйво на мечі Ерет-Акбе і на тій каблучці, яку ми з Тенар добули для тебе із темних Гробниць Атуану ще до того, як ти народився!

Нараз чаклун засміявся і, повернувшись обличчям на північ, сказав:

— Отже, пастух таки посадить Моредового нащадка на законний трон! Ну хто би міг подумати!

Якийсь час він сидів мовчки і дивився, як напнуте полотнище вітрила жевріє в останніх променях сонця, що ховалося за обрій.

— Ні, я більше не повернуся ні у Хавнор, ні на Роук, — прошепотів Гед. — Настав час припинити ці ігри у всемогутність. Годі бавитися старими іграшками, треба рухатися далі. Я повернуся додому. Мені страх як кортить зустрітися з Тенар. І з Оґіоном. І досхочу набалакатися з ним, доки він живий, сидячи в його хатині на скелі Ре-Альбі. Я мрію знову зійти на вершину Ґонту, поблукати черленими осінніми лісами. Немає королівства кращого, ніж ці ліси! Пора вже мені вирушати туди. Без зайвих слів. Самотою. І там я, можливо, зумію нарешті осягнути те, чого не зміг осягнути ціною своїх подвигів.

Призахідне небо палало несамовитою пишнотою багряних барв, навіть море здавалося рубіновим, а вітрило над човном — ясно-червоним, наче кров. Але зрештою світ поволі запнувся чорною повстю ночі. Арен міцно спав, а його старший товариш сидів на кормі, вдивляючись у темінь. Зірок на небі не було.

СЕЛІДОР

Прокинувшись уранці, Арен зрозумів, що Гед виконав свою вчорашню обіцянку — вдалечині перед носом "Світозора" й справді простиралися низькі, огорнуті блакитною імлою береги Селідору.

Зненацька із надр його пам'яті виринули стіни Тронної зали у рідній Берилі — їх прикрашали велетенські мозаїчні зображення Півночі та Заходу Земномор'я, і облямований золотою смужкою острів Енлад був точнісінько над королівським троном. Арен чудово пам'ятав цю карту, бо сотні разів розглядав її у дитинстві. Північним сусідом Енладу є острів Оскіль, західним — Ебоскіль, а південніше від них розташувалися острови Семел і Пельн. А далі починалося море, викладене блідою блакитно-зеленою мозаїкою; в морі де-не-де траплялися крихітні дельфіни та кити. Відтак, нарешті, майже в кутку, там, де північна стіна зустрічалася із західною, був острів Нарведуен, а за ним іще три менших острівці. Тоді знову стелилося блакитне море, і лише біля самого краю західної стіни, біля краю карти, знову з'являлися острови: Селідор був найбільшим з-поміж них, і за Селідором уже не було нічого.

Тож Арен легко міг уявити собі круглясті обриси острова із великою затокою майже посередині берегової лінії. Одначе до вузького гирла затоки було ще надто далеко, а тому подорожани пристали до берега, кинувши якір у затишній бухті на південному краю острова. Новий день щойно починався.

Так закінчилася їхня велика гонитва від далекої Дороги Балатрану до найзахіднішого з-поміж островів Земномор'я. Непохитна земна твердь спершу навіть здалася мандрівцям дещо незвичною — надто довго вони провели у морі.

Гед вибрався на невисоку, порослу травою дюну. Її гребінь нависав над крутим схилом, наче карниз — чіпке коріння трави не давало йому обвалитися. Стоячи на вершині видми [10], маг пильно оглянув північну і західну частину моря. А от Арен іще на деякий час затримався у човні: по-перше, щоб узутися в чоботи, бо досі ходив босоніж, а, по-друге, щоб узяти зі скрині свій меч. Цього разу юнак, не вагаючись, причепив зброю до пояса. А тоді й собі подався до Геда, щоби згори оглянути тутешні околиці.

Десь на півмилі вглиб острова тяглися приземкуваті дюни, за ними бовваніли густо зарослі очеретом озерця, а ще далі, аж до обрію, виднілися пустельні жовто-бурі пагорби. Селідор був прекрасним і цілковито безлюдним. До того ж на цьому пустельному суходолі не було жодної тварини, а на зарослих очеретом озерах не гніздилися ні чайки, ані дикі гуси.

Мандрівці спустилися внутрішнім схилом дюни, а відтак шум прибою і виття вітру залишилися за гребенем піщаної стіни. Навколо запала цілковита тиша.

Вони опинилися у невеликому, вистеленому білим піском, виярку — то був справді чудовий прихисток, над яким сходило тепле ранішнє сонце.

— Лебанене, — сказав чаклун, який тепер називав Арена лише його Істинним ім'ям, — я цілу ніч не спав, тож тепер мені неодмінно треба відпочити. Залишайся біля мене і будь напоготові!

Гед приліг на осонні, бо в затінку ще було прохолодно, закрив рукою очі, зітхнув і заснув. Арен сів на землю поруч із магом. Було тихо. Звіддаля долинало лише приглушене відлуння прибою.

Зненацька Арен побачив у небі якусь істоту, яка спершу здалася йому орлом, що ширяє у піднебессі. Але то був не орел, а дракон. Він пролетів над ними одне коло, завис у повітрі, а тоді, склавши золотаві крила, каменем шугонув униз, із пронизливим свистом розтинаючи повітря. Ящір приземлився на вершину дюни, встромивши в пісок могутні кігті.

Дракон спустився трохи нижче по схилу й промовив:

— Аґні Лебанен.

Випроставшись на повен зріст між драконом і Гедом, Арен відповів:

— Орм-Ембар.

Тепер меч більше не здавався йому важким. Гладеньке руків'я було дуже зручним — юнак тримав його впевнено, міцно стискаючи у правиці. Предковічна сила меча стала союзницею Арена, адже він нарешті зрозумів, як користуватися цією зброєю задля загального добра. Тепер це був його меч.