Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина (читаем книги txt) 📗
І коли вони ступили на дорогу, що піднімалася до монастиря, Антось, котрий ніколи не вмів щось сказати до ладу, раптом заговорив так гладко, як по-писаному. Ніби вона змила разом з жебрацьким брудом і дрібними гріхами ще й незугарність мови, та й голос більше не був жалібним голосом прохача, а сильним, високим, хіба що, може, трохи писклявим.
Добромиль, 1604 рік
— Ви би виділи, ваша мосць, який пишний був колись ярмарок у Добромилі, і кілько там приїжджало люду, і хоч кожен балакав по-своєму — турок по — турецьки, мадяр по- мадярськи, німець по-німецьки, але й розуміли один одного, як не дивно! Я вже тоді не був підручним Савки. Точив людям ножі, ножиці, серпи, часом шаблі, тільки від сокири мене вернуло, самі знаєте чому. Ну, відколи зітнули голову тому єретику Мирону. Мати Божа!
Антось затнувся і з острахом глянув на Купця з Добро миля, наче боявся, що той розсиплеться від імені Матінки Божої.Той хіба засміявся:
— Мов далі, Антосю! Можеш навіть пацір проказати. Нам се не шкодить.
— Чого б я мав тепер пацір читати? Я його тілько на ніч читаю, або в церкві.Ви, певно, чули про ту страту?
— Виджу, ти настрашився бурі…Таке буває, коли дух виходить з тіла без охоти. Чим сильніший дух, тим більша буря.
— Я тоді не знав того, — сміло відказав Антось. — Значить, так. У той час, про який я оповідаю, на Сліпій горі стояв один замок, трохи нижче — другий, а торговиця збиралася довкола ратуші.Певно, наш вельможний пан Гербурт, староста добромильський, не видів, що діялося в самім низу. А ми думали: він — як янгол-хоронитель над нами усіма. На люди не показується, однак кожний знає, що він пильнує.Як тільки якась суперечка між шляхтою або хтось непоштиво обійдеться з чужим купцем, одразу з’являються стражники: розженуть, а винних до Замку приставлять. Не дивився пан Гербурт, якої ти віри, чи масті, багатий чи бідний аби лиш Закон не порушував…
— Еге ж, а хто зі Стадницьким чубився, аж пір’я летіло? — ущипнув Купець з Добро миля. — Я знаю, не раз пан Гербурт поступався у великім, але добромильські міщани шанували його за справедливість. Проте хто вродився королем, а не може ним стати, ніколи не буде мати доброї фортуни. Усе йому буде здаватися, що він зробив би ліпше, ніж той, хто сидить вище за нього. Велика нудь гризла того чоловіка. Се ще було до тюрми в Кракові, я вгадав?
— Ага. Було се в маю, на третій день ярмарку. Я теж там був. У будні дні ходив по дворах з точилом. Не раз мені витикали, що я був підручним у ката. Але се справи не стосується…
— Ще й як стосується! Чи мав ти злобу в серці на тих людей, що тобі випоминали, хоч самі тяжко грішили?
Антось зітхнув:
— Та троха мав. Бо ні одна порядна дівка не хтіла за мене йти, і в корчмі ніхто не пив зі мною горівки. То я тримався від них віддалік. Але два рази в рік приїжджало стільки люду, бігме, зі всього світу, що я розпливався серед них, гейби крупка солі в морі. Казали, що вода в морі солена як ропа, то крупка солі їй не зашкодить. Любив я бути на людях, тішився з того, що я з такого славного міста, куди з’їжджаються торгувати, а не воювати. Сидів я собі з точилом, нікому не заважав. А тут, на лихо, став поперед мене якийсь хлоп і заступив мені сонце. Була ще рання година і я трохи змерз. Заступив мені він не хіба сонце, а й прегарний вид на бочівки з вином, одна з яких впала мені в око. До всього цього домішувся дух свіжого печеного хліба й копчених свинячих окостів. От би мені таке снідання! А той хлописько став і я чув запах його поту, і через те ще більше дратувався. Одне мене стримувало: хлоп був моцний і високий, і я не знав, чого від нього чекати.
— Може, би-с мені сонце на затуляв? — мовив я до нього.
А він ані руш, ніби оглух. Правда, гамір довкола стояв страшенний.І зі своїм точилом я не міг порушитись, боз одного боку стояла фіра, а з іншого — був прохід.
— Агов! — крикнув я до нього. — Чого стоїш? Може, щось маєш гострити: шаблю, косу чи голос, аби-с мені відповів нарешті.
Аж тоді хлоп зволив обернутись:
— Ліпше ти, партачу, вигостри собі язик, бо пищиш ніби комар. Ніхто не вчує, що ти продаєш!
Смілий хлоп! Певно, пана Глембіцького, котрий не має часу хлопів приструнювати: не вилазить з Кракова, либонь, чекає, що його польським крулем виберуть.І на додачу мругнув до мене:
— Мені голосу не треба. Маю такий товар, що на нього завше покупець знайдеться.
Виджу, нічого в руках не має, ані в ногах жаден товар не стоїть. Може, найнятися кудись хоче.
— А що ж се за товар у тебе такий, — питаю, — що я не виджу?
Тут дехто став прислухатися, і хлоп трохи посунувся. Став дивитися на небо, буцім то не до нього. Зробив з мене дурного. Якраз принесла баба серп, бо хтіла вже нині його випробувати на майовій траві.Тільки чкркнув я ним до точила, як серп розпався на два кавалки. Баба в плач, а я до неї:
— Таким серпом хіба павутиння обтинати! Іди верни тому, в кого купила. У цигана, еге ж?
Баба закивала головою.
— Тоді поклич стражника, бо циган тобі грошей не верне. Тут сліпий би увидів, що серп з двох кавалків склепаний. Бо зі мною ще не було такого, щоб я щось зіпсував.
Добре я їй нарадив і люди підтакнули. Пішла баба. А хлоп далі стоїть, на небо дивиться. Через якийсь час підходить до нього молодий панич, зразу видно, що не шляхтич, і що не звідси, і щось питає хлопа каліцькою польською мовою. Я наставив і собі вуха.
Панич від чогось почервонів і питає тихенько:
— А панну багату й пишну?
— Навіть саму крулівну причарує, вашмосць!
А панич був такий собі: проста дівка буде носа вернути.
— То кілько ти за нього хочеш?
— Усі гроші!
— Скільки? Я маю небагато…
— Кілько маєте — віддайте. Тільки, щоб усе. Такий звичай…
Витяг панич такого ж, як і він, мізерного капшука, потрусив ним. Чую, дзенькнуло раз і другий. Ще й питає:
— А як не поможе?
Скупий панич!
— Наші, бусовицькі, найліпші! — і хутко вкинув паничеві щось за комір. Той аж підскочив і увесь побілів. Потім оговтався і процідив крізь зуби:
— Як надурив, великі, дуже великі пани, знаєш, що з тобою зроблять, холопе?
Але хлоп тільки здвигнув плечима:
— Як признаєшся комусь, то всьо піде не туди, куди треба.І матимеш скору смерть!
«Божечку! — вжахнувся я. — Та він же продав антипка…Се ж був бусовицький ворожбит!» Хотів я перехреститись, та боявся, що хлоп увидить. Ще руку мені відніме, або ноги. Недармо, серп розвалився на два кавалки. Буду я ще мати гризоту. Треба тікати звідси, поки не пізно. Подивився услід паничеві, аж того взяли попід руки молоді Мнішки, котрі прицінювались до коней.І старий їхній був там. Бесідують з тим паничем, ніби з найліпшим приятелем. Видно, неспроста. Я став хутко збирати манатки, а тут як з-під землі виріс переді мною пан Купець з Перемишля.
— Що він тут робив? — показує на панича. — Кажи борзо!
І так подивився на мене, що я мало не скам’янів на місці.Звісно, я знав, що він тепер Старший. Але завше був добрий до мене і щедрий, коли йшлося про якусь дрібну послугу. Не його я боявся, а того, що хтось міг нас підслухати. І я шепнув на вухо:
— Купував, ну…того…в бусовицького хлопа…
— Купив?
— Та купив…
— Пся крев! Не встиг я…Не казав, нащо йому той?
— Та ніби панну хоче собі приворожити.
— Знав би ти, що то за панна! — просичав купець. — Треба було йому завадити. Але не вийшло. Ні, раз не вийшло, значить, так мусило статися!…
Таким лютим я його ще не бачив. Аж трясся від злості.Він махнув рукою, рвонувся у той бік, де стояв панич з вельможними панами Мнішками, та враз обернувся до мене:
— Чуєш, Антосю, як буде шукати мене пан Слуга з Добромиля, скажеш, що я пішов за ним. А ще ліпше — йди до Низького Замку й пильнуй, коли він буде виходити. Чекай коло брами, бо тебе туди не пустять. Тільки, як увидиш, коли на Сліпу гору сідає чорна хмара, назвися гінцем від Купця з Добромиля, і біжи просто в панські покої.Можеш навіть нічого не казати, ніхто тебе не спинить.
