Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина (читаем книги txt) 📗

Лопушанка, наступного дня

Іхати того дня було пізно, і я вернувся до себе. Сподівався, що від Купця з Перемишля прибула звістка, бо я післав йому листа в день Миронової страти. Але нічого не було. Я переночував і рано виїхав. Кінь хрупотів по підмерзлому болоті, але день обіцяв бути погідним, якщо знову нікого не стратять. Я розумів, що то була дрібна справа і, властиво, не варта уваги, і дорогою майже не думав про неї.Було тихо й пустельно. Ще не орали й не сіяли. Я згадав про свій дар сівача, нікому не потрібний, бо сіяли нині не для власного пожитку і з власної волі, а для війни і ненаситного панства.І той хліб був гіркіший за паску, яку я скуштував колись у Лаврівському монастирі.

Мені більше була до вподоби така пустельна земля, бо за нею ніхто не тужив і не міг з неї скористати. Я вже доїжджав до Самбора, що звався колись Погонич, коли почув, що мене хтось доганяє. Ще не озирнувшись, я зрозумів, що то Купець з Перемишля, і мовчки дав йому місце коло себе. Чекав, що той обізветься першим. Але він лише позирав на мене скоса, вивідуючи мій настрій. Мабуть, думав, що я серджуся за Мирона. Та якби я був звичайним собі чоловіком з куцим, як заячий хвіст, життям, може, б і гнівався. Однак, поміркуйте самі, ким був для мене Мирон, і ким — Купець з Перемишля, котрого я знав бозна-скільки літ! Ні, я не збирався йому дорікати. Він знав те, чого не знав Слуга з Добромиля. Він був Старшим у Золотій Бджолі.Єдине, чого я не стерпів би, се насмішки над собою. Бо я переживав, мене мучило сумління, й воно гнало мене в дорогу до нікчемної людської істоти, котра могла його заспокоїти.

— Уже бджоли почали вилітати, — озвався нарешті Купець з Перемишля, вбраний як завжди в напівлицарську одіж, із золотою бляхою, схованою під кольчугою.

Неспроста він се сказав. Я промовчав. А потім спитав, аби його не засмучувати:

— Чи ти знаєш, куди я їду?

— Туди, куди і я. Хочу відвезти сестрі голову брата, нехай поховає.

І я побачив приторочену до сідла шкіряну торбу з чимось круглим всередині.Давно се діялось, але мені постав перед очима бідний Лука, нарваний служник мого пана, і мене охопило тоскне почуття безвиході.

— Нащо їй вона? — якомога спокійніше сказав я. — Жінки бояться таких речей. Можна було поховати голову в Тернаві.

— Він сам мене просив про це.

— Ну, тоді звісно. Слухай, що ти затіяв? Навіщо ти замовив Мирону Євангеліє? Я сам міг би тобі його переписати.

— Якби той дурень не віддав переписане ігумену, то лишився б живий. А тому я не чую за собою жодної вини. Я лиш роблю свою справу, а ти нам помагаєш. Хоч давно міг би стати одним з нас…

Я зробив різкий порух.

— Ну, ну, — примирливо буркнув Купець з Перемишля. — Ніхто з нас не посвячений у задум твого пана, Купця з Добромиля. Деколи здається, що я його розгадав, а за мить — знову нічого не ясно. Він — ніче матка у вулику, незбагненна для робучих бджіл.

— Не лише робучих, а й кусючих.

— Се — закон. Бджоли мусять боронити свій галицький вулик.І найліпші ті, хто не губить жала і не вмирає по тому.

— Добираються і до цих. З терновим вогнем та дубовим колом. А ще є такі, як я, котрим недовго се зробити, якщо їм добре заплатять. Для ромів я робив такі послуги.

— Ти нищив нечисть, котра є ганьбою для нашого племені.

— Мені їх було шкода, коли вони благали пощадити.

Ох, не любив я про се говорити! Але тепер сказав і мені стало легше. Може, тому, що за Самбором відкрився вид на Замкову гору, де все ще стояв Замок, вже не дерев’яний, а мурований, майже зруйнований часом, і на мене війнуло запахом мого дитинства. Згадав я чомусь не Лева, а його нікчемного раба Кирила, котрий видавався спершу таким простим. Далі мій погляд опустився до Спаського монастиря, що покладав такі великі надії на княжу ласку. Якби князь Лев жив так довго, як ми, то й ласка була б довгою. Мощі святого Онуфрія виявилися надійнішими.

Купець сказав з кривою посмішкою:

— Довго пробув чадом у вітця свого Лев Данилович, тримаючись за батькову полу, аж до самої старості.Аж тоді йому розвиднилось, але чи багато зробиш, коли смерть за плечима…

— Ти його знав?

- Їздив колись до Львова з нашими. Та коли князь почув про бджіл, котрі не гублять жала, не став з нами говорити. Але відпустив. Покійний Лев умів тримати язик за зубами.

Вздовж Дністра тягнулись Бусовиська, і я боявся, що Купець з Перемишля захоче відвідати якогось ворожбита, надміру гордого і самовпевненого, котрий почне з нас кпинити. Але ні — він звернув на іншу дорогу. Треба було поспішати, бо сонце хилилось до заходу. Купець з Перемишля завжди знав, куди їхати і ніколи не блудив, не питав дороги у стрічних. Проте, я помітив, що він ніколи перед тим не бував у Лопушанці, бо вид чорного від злиднів села, віддалік торгових шляхів, прикро вразив навіть його. От де жила сестра Мирона — у глухому закапелку, що ранньої вести виглядав особливо смутно.

Під самим лісом стояла маленька хатка, навіть не обгороджена благеньким плотом, з латкою голої білуватої землі, на якій щось малось сіятись.

— Приїхали! — мовив Купець. Зіскочив зі свого вороного коня, на якому не постидався б їздити й сам король, і став знімати шкіряну торбу.

А я тим часом дивився на хатку, залатану, як одежина старої жебручої баби. Нарешті скрипнули двері й на порозі стала жінка, вгорнена в дративу верету, ще зовсім дівча, якби не величезний живіт. Була в пізній тяжі.Я аж розгубився. Та Купець з Перемишля вклонився і привітався. А потім спитав:

— Де твій чоловік, молодице?

— Пішов до лісу за дровами для пана, — відказала жінка тихо і я впіймав її погляд, кинутий на шкіряну торбу, з якої випиналось щось схоже на хлібину. Погляд зголодженої дитини, котра побачила в когось шмат хліба, але знає, що він їй не дістанеться. Мені аж мороз пішов по плечах.

— Піду по нього, — якось знічено мовив Купець з Перемишля і навіщось узяв з собою торбу.

Я не знав, що мені робити. Жінка теж розгубилась, а потім сказала:

— Може, пан хочуть води напитися?

Я похитав головою.

— Ти — Оленка?

Як тільки я назвав її Оленкою, вона вся подалась до мене, лице порожевіло, очі загорілись:

— Ви від…Мирона?

Я озирнувся, ніби шукаючи помочі, та Купець уже сховався у лісі.Та потім згадав, хто я, і розважливо мовив:

— Так, Оленко. Твій брат Мирон тебе дуже любив. Але мусиш знати, що його скарали на горло, як єретика.

Вона зойкнула:

— То в тій торбі? Боже!…

Я сподівався гіршого, але, видно, в такому стані жінки вміють себе стримувати.

— Ми привезли його голову, щоб ви поховали її з чоловіком. Але, на жаль, не могли привезти тіла.

Вона кивнула.

— Се для тебе, — я витягнув капшук з дрібними грошима, та їх було стільки, що вони могли жити тепер бе клопотів. — Від Мирона. Замовиш по ньому службу, але не кажи, як він умер.Єретики — теж люди, а Бог — милосердний.

— Бог милосердний, — повторила вона. — Але я не допильнувала Ілька…

— Ти сама ще дитина. А се хто там у тебе?

Вона завстидалась:

— Не знаю, кого Бог дасть…

— Я можу сказати, хто. Хочеш?

— Ага.

— Тільки обіцяй, що не віддаш своєї дитини до монастиря, як твій батько віддав Мирона. Сама видиш, що з того вийшло.

— Не віддам.

Я одразу їй повірив. Мала такі очі, як у брата — сиві й трохи зимні.А мені просто нестерпно захотілось відчути порухи нового життя. Я не міг мати своїх дітей. Такі, як ми, безплідні.Я наблизився і поклав долоню на її живіт, а перед тим спитав:

— Чоловік до тебе добрий?

— Добрий, — з дитячою щирістю відказала вона. — Дуже добрий!

— Бо якби був недобрий, то я забрав би тебе до себе в Добромиль, — пожартував я.

І таки забрав би. Я доторкнувся її живота під грубою сорочкою з коноплі й відчув, як вона вся напружилась.

— Не бійся.