Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Треба повернути вліво, до лісу.
«У лісі перепочинемо», — вирішив Яків.
Добре було б розпалити вогонь, але після пожежі у нього досі горіло лице й у горілі пекло від диму. І як їм тепер дивитися на вогонь? Він найбільше боявся, що старі послабнуть й не зможуть далі іти. Якову здавалось, що додому зовсім близько, хоча за сніговою імлою не видно було Західних Воріт. На пагорб важко буде спинатися. Можна було б зробити східці для старих та немічних, але ця дорога, на думку Якова, не повинна бути особливою й виділятись чимось від інших доріг Притулку. З кожною людиною, котра відходить, Притулок втрачає її погляд, голос, ходу, роботу, яку вона виконувала, аби забезпечити собі гідне життя, і думки, деякі з них вона забирає з собою. Жити вічно ніхто не хотів би, але жити щасливо — це інша річ. Але у тому світі людину тисячі разів охоплює розпач, хіба ж це щастя?
Притулок нагадує сон. Ось і ця дорога, по якій він брів, грузнучи в снігу, втративши слід, як мисливський собака, що не може знайти господаря, схожа на сон, бо вимучує втомлену свідомість, лічені хвилини перетворює на вічність. Час Притулку не порівняти з часом у тому світі, і напевно важко, коли повернувся, звикнути до нього, бо ти змінився настільки, що навіть змінився склад твоєї крові, а рештками вільного повітря ще живуть легені. Треба бути готовим до того, чого навіть не повинно бути.
Вони готові. Не нарікають, намагаються ступати в твої сліди, ощадять сили, бідолашні… Бідолашні, бо старі, а старих у тому світі не цінують, роблять усе, щоб відібрати у них залишок гідності. Кожна людина старіє, і лише смерть може цьому завадити, та її бояться не менше, ніж старості, яку ще можна обдурити. Можливо, такими вже стали його батьки. Яків аж здригнувся, але змусив себе підбадьорливо посміхнутись старим. Йти було важко, доводилось долати цілі кучугури снігу. Можливо, коваль теж вів їх подібною дорогою до Притулку. Деякі ситуації повторюються знову й знову, щоразу більше нагадуючи сон. Бо все це стається без втручання нашої волі.
Та ось снігу стало зовсім небагато: починався ліс. Якось непомітно ступили під дерева, не охопивши поглядом цілий ліс. Писар відчував, наскільки далеко зараз від Притулку Філемон та Бавкіда, яких звали колись по-іншому, а тепер деталі їхнього життя стали символами гостинності та беззахисності. Втім, це він мав проявити найбільше гостинності, бо вони обрали саме його. Він зрадів, знайшовши сліди, ледь притрушені снігом: свої та Савині, але тих, у які вірив, уже не було. Їх взяло минуле собі на потребу. Яків втомився від білого кольору, від сірого й чорного — теж. Бо, хоча у Притулку почуваєш себе захищеним, зими тут засуворі для неспокійної людської істоти. Тепер, коли можна було вертатись власними слідами, сили зменшились. Він посадив стареньких на повалене дерево, обмівши перед тим від снігу, й ті поринули в дрімоту.
— Ягнятка… — пробурмотіла стара жінка. — Вони були такі білі й гарно пахли…
Вона повернулась у своє дитинство. Мабуть, воно було щасливим.
Симеон усе виглядав Якова і навіть побачив сон. Як той підіймається пагорбом і посміхається :
— Вертайся до свого озера. Воно чекає на тебе.
Симеон прокинувся. У вікно світило сонце. «Сьогодні він вже прийде напевне, — подумав він. — Треба наготувати багато їжі, бо хтось обов’язково приєднається до нього по дорозі. Яків не може бути сам».
Коли розтанув сніг і все вказувало на початок весни, Симеон сидів на березі, спостерігаючи, як тане крига. Дуже тішився, коли озеро починало прокидатися, бо тоді сам теж прокидався. Цієї зими він прочитав багато книжок, хоча й не насмілився жодного разу відчинити Ворота, коли заміняв Якова. Посада Писаря почесна, та не для нього.
У спину гріло сонечко, гріло воно й колоду, на якій Симеон сидів, міркуючи над тим, що життя полягає в розумній рівновазі сонця й води, і що саме такого дня починає зароджуватися нове життя на землі. Нехай і непомітне на око, але ти всеодно його відчуваєш.
— Агов! — гукнув хтось до нього.
Симеон обернувся й побачив маленького чоловічка у халаті, підв’язаному ликом і гостроверхій чудернацькій шапці.
— Привіт, — відказав Симеон, мружачи очі від сонця. — До Західних Воріт ідіть через пагорб.
Чоловічок низько вклонився, що дуже здивувало, бо Симеонові зроду-віку ніхто не кланявся, і сказав якимось співучим голосом:
— Не потрібні мені Західні Ворота, шановний! Я прийшов до Тлумача снів.
Симеон трохи засоромився, бо вдягнутий був у стару куртку, з якої лізла вата, а бороду давно збирався підрівняти, та, на лихо, не міг знайти ножиць. А той чоловік попри стару одіж аж сяяв чистотою, наче підлога у них вдома. Мама шурувала її піском, який брала з річки, а річка впадала в озеро.
— О ні! — скривився Симеон. — Боюсь, що у мене не вийде. Я практикувався лише на власних снах і снах мого друга.
— Писаря Якова?
«Диви, усе знає!» — здивувався Симеон, не подумавши, що той міг побувати біля Воріт, і запросив сісти тут же, на березі.
Розпитав, коли приснився сон, і що було перед тим, і про що він найбільше думав, так, як це робив попередній Тлумач снів. Симеон аж зіпрів, бо вже не знав, про що питати далі. А у незнайомця посмішка не сходила з обличчя. Була не стільки на губах, скільки в очах і зморшках.
— Мій сон, — сказав він, — про золоті двері в білій стіні. Перед ними день, а за ним — ніч. Цей сон снився багатьом, навіть тим, хто нічого не знав про Притулок. У тому світі немає книжок про це місце. Може, той сон про якийсь інший Притулок?
— Не знаю, що може означати цей сон, бо тут треба довго думати. Мені здається, що така вчена людина, як бібліотекар Лі, про якого кажуть…
— … ніби він літає на паперових драконах і потрапляє у той світ без жодних Воріт?
— То це неправда?
— Звісно, правда, — потішив його Лі. — Але навіть бібліотекар мусить питати поради в мудрих людей, мудріших за нього!
— А може шановний Лі розламати кригу в цьому озері, бо воно вже скучило за сонцем?
Лі засміявся дзвінким дитячим сміхом і плеснув у долоні. Почувся тріск і крижина під берегом розкололась надвоє. Симеон розтулив вражено рота.
— Це — не чари. Лід уже потріскався, а звук лише розширив тріщини. Спробуйте самі!
У Симеона вийшло раз чи два. Але потім перестало.
— Та крига ще не готова, — пояснив Лі.
— У нас кажуть «готовий вийти». Отже, це наче тріщина в кризі… Ви мусите знати, що означає сон, який бачили різні люди!
— Якби я знав, то не прийшов би до шановного Тлумача снів.
— З мене ще кепський тлумач, — похнюпився Симеон, — та мені цікаво, що було далі? Як ви відчинили двері й побачили ніч?
— Я їх знову зачинив. Не хотів будити людей, які спали в саду.
— То там був ще й сад?
— Будинки стояли в саду.
— Може, вони були покинуті?
— Ні, я знав, що там теж були люди.
— Може, вони були мертві?
— Мені не було страшно. Я чув, як вони щось бурмотіли уві сні. Я вирішив дочекатися ранку.
— Ви боялися не людей, а темряви, чи могло таке бути?
— Не знаю. Сон почався з того, що я йшов по піску. Він аж сліпив очі.
— Можливо, очі були втомлені, коли ви засинали.
— Так, я втомився від читання. Але золоті двері, чому вони були золотими?
— Золоті двері — це символ чи, може, ви бачили їх колись?
— Я ніколи не бував у небесних та піднебесних палацах. Я був настільки вбогим, що навіть не мав на чому писати вірші. Пісок, очерет і вода — більше нічого.
— Ну, я теж не бачив золотих дверей і навіть золотої монети, але усі знають, що це коштовний метал, який ніколи не тратить блиску. Ці двері не могли вести до Притулку. Чому ви увійшли, навіть не постукавши? Хтось мав пильнувати такі двері.
— Ви, шановний, критикуєте мій сон…
— То не тільки ваш сон. Це може бути видіння, а я не знаю, чи впораюсь з видіннями.
