Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
— Я думав над цим. Притулок хоче, щоб ми самі навчились перемагати свій страх. Я знаю багатьох, що вміють це робити. Може, їхній страх не в’ївся так глибоко. Але повір — вони просто сприймають це місце таким, яким воно має бути, тимчасовим, і намагаються використати кожну мить. Ти нагадуєш мені сновиду, Йосифе. Вони часто до мене приходять. Але я не відчиняю їм Воріт. Прошу зачекати до ранку.
— Але я хочу піти звідси! І з мечем, щоб захистити сина. Ти ж казав, що там не змінилось нічого…
— Притулок прийняв твою силу, а не слабкість. А твоя слабкість у тому, що ти мусиш кувати мечі, коли тобі приставляють до горла меч. Ти маєш навчитися чинити спротив.
— Але чому я Його не бачу? Він би сказав мені щось таке, у що я б повірив.
— Може, ти і є Ним. І всі ми, і цей сніг, і небо — одна істота. А коли говорить частина, то ціле не чує. І — навпаки. У книжках я знаходжу відповіді на багато питань, але то незвичайні книжки. Вони нічого не пояснюють з того, що ми можемо пояснити самі. То чому Він має нам пояснювати, коли відповідь у нас самих?
— Так, книжки, звісно… книжки… Малий часом мені читає якусь книжку. Була там оповідка про чоловіка, який літає на паперових драконах. Він живе то в Притулку, то поза ним. Може, то Він і є? Завжди спокійніше, коли хтось наглядає за усім цим…
— А Самотній Король?
— Він — один із нас.
— А, може, й Він — один з нас і створив Притулок, бо хотів, щоб інші були в безпеці?
— Людина не буває аж настільки доброю.
Коваль позіхнув:
— Час уже спати. Спершу я віднесу меч.
На якусь хвилю Яків залишився сам, і ця розмова видалася йому марною. Вона просто втомила його. Колись він так потребував з кимось поговорити, а не мав з ким. Нині ж мав тих розмов забагато. Набагато краще було б йому в товаристві книжок і вужа, та ще Симеона. Може, Писар просто не був готовий говорити про Творця Притулку, може, не варто взагалі про це говорити щоб не дійти до такого падіння, як культ, себто обожнення?
Він вклався спати на лежанці, що гріла знизу, й заснув без видінь, з думкою про завтрашнє закінчення подорожі, і прокинувся від крику:
— Вогонь! Вогонь!
Яків зірвався на ноги, бо слово вогонь як означення страшної небезпеки має магічний вплив на кожного, хто навіть ніколи не бачив справжньої пожежі. У самій хаті було досить темно, а, отже, тут нічого не могло горіти. Коваль кричав знадвору, стукаючи у вікно власної хати. Яків запхав босі ноги в черевики, і поранений палець відізвався гострим болем, коли він відчиняв двері. Ні про що не питав, бо просто перед ним, освітлюючи засніжене поле, палала червона заграва. Горіти могла й скирта соломи. Він і вдень погано орієнтувався у цих краях. Коваль, у довгій сорочці і босий, більше нагадував сновиду, ніж переляканого чоловіка, і не відчував холоду, хоча мороз був добрячий.
Яків смикнув його за рукав:
— Гей, чуєш! Отямся, Йосифе!
І повів коваля до хати, обережно, як слід поводитися зі сновидою, а у голові ясніла одна думка: тут немає ні телефону, ні пожежників, а проте у цьому вогні не загине жодна жива істота. Горить те, що мертве. Компенсація, яку дає Притулок, більша, ніж усі блага цивілізації. Первісний жах, що відкрився від слова вогонь, начебто зник, але залишився звичайний людський страх перед стихією.
Коваль дозволив себе завести до хати.
— А тепер вдягнися, — наказав Яків, котрий зразу опанував ситуацію, бо був спостерігачем людей, а не співучасником їхнього життя в Притулку. Те життя закінчувалось поруч нього, за Західними Воротами. Коваль був покірним, але тремтів від пережитого. Пожежа відсвічувала у вікно, певно, це змусило його прокинутись і вибігти надвір.
Потім вони разом вийшли з хати. Люди йдуть у таких випадках, навіть, коли не можуть нічим допомогти.
— Я тебе дожену, — сказав коваль і кинувся до повітки.
«По меч», — подумав Яків. Можливо, коваль ще перебував під впливом видінь, чи то була навіть одержимість. Меча Писар не боявся, його засмучувало інше: марність його аргументів у вечірній розмові, коли тебе слухають, але чинять так, як собі намислили.
Йосиф топтав сніг великими ножиськами і за ним важко було вгнатися. Якби раптом вогонь погас, а він уже почав пригасати, було б неприємно опинитись посеред снігової пустелі, бо ця ніч зовсім не була схожа на позавчорашню, коли Яків самітно блукав під зірками, настільки переповнений думками і враженнями, що ніби злився з Притулком, навіть став такий холодний, як усе довкола.
…Іскри літали в темно-синьому небі, сухо потріскувало дерево, розпадаючись на вугіль, і від хати Філемона та Бавкіди залишалося кілька балок, по яких пробігало синювате полум’я. Обоє старих стояли віддалік. Біля ніг у них лужав невеликий клунок, а на руках у Бавкіди сиділа курка, мабуть, спала, натерпівшись страху. Друга курка озивалась з кошика, напханого ганчір’ям.
— Так треба, — сказала стара, коли коваль з Яковом підійшли ближче, й засміялась неприємним старечим сміхом.
Коваль, звісно, знав її краще, але Яків нічого не розумів. Він намагався щось прочитати на обличчях погорільців, бо ще в тому світі навчився обходитись без питань. Одразу побачив, що коваль дуже наляканий, а Філемон з Бавкідою — ні. Його ж присутність тут аж ніяк не була безсторонньою чи випадковою, хоча хто міг передбачити появу Писаря, котрий вертався до Західних Воріт, не знаючи дороги?
— Ми йдемо звідси, — сказав Філемон. — Ось так…
Коваль розлютився:
— Спалити хату, аби піти?! Спалити хату, аби не жаль було за нічим? Так я розумію ?
— Саме так, — спокійно відказала стара жінка.
— Еге ж, вона правду каже, — притакнув Філемон, бо у подружньому житті часом хтось один стає копією іншого. Така умова щасливого шлюбу.
— Що люди про вас подумають? — обурився коваль.
— Ми тужили б за хатою, а вона за нами, — пояснила Бавкіда — Так — краще.
— Я не готовий, — похмуро мовив коваль. — У мене — малий…
— Та ми самі підемо, з оцим-от чоловіком. Нам по дорозі.
— Він… — коваль затнувся, скоса глянувши на Якова.
Жінка відмахнулось від нього :
— Ми знаємо, хто він. А ти, Йосифе, лишайся. Ми й так змінили твою долю, всупереч волі богів. Гадаю, ця жертва, — стара показала на моторошні рештки хати, — їх вмилостивить.
— Ваші боги давно повмирали! — буркнув коваль, і з-під поли у нього випав меч, просвічуючи крізь шмаття.
Яків заступив його, аби ще більше не розтривожити старих, спокій яких перемінювався у щось інше, не менш вражаюче. Він відчув, що його заганяють до пастки, бо належав до тих людей, котрі вічно потрапляють в обставини, де від них вимагається рішучість, наче збиткуючись над їхньою вродженою несміливістю. Звідти й витікає джерело усіх помилок.
— Чого ж зимою? — здався нарешті коваль. — Сніг глибокий, замерзнете…
— Не замерзнемо, — твердо мовив Філемон, раптом перетворившись із тіні на повноцінну людську істоту. — Наша смерть не тут. Ми вже застарі для Притулку. Ми завжди були для нього застарі. Якщо цей добрий чоловік поспішає, то ми підемо по слідах…
— Ще позавчора ви замовили в мене цвяхів. Може, це мені сниться?
— Хата вся струхлявіла, а одному місці провалилася покрівля. Та що там балакати! Час вертатись туди, звідки прийшов. Візьми, Йосифе, ці дві курки до себе, нехай живуть…
— Візьми, візьми! — стала просити Бавкіда.
Із тріском впала ще одна підпора, і у небо злетів снопок золотих іскор. Потім знову стало тихо. На сході зарожевіло, наче там теж починалась пожежа.
— Він образився на нас, — мовила Бавкіда без відчутного болю, коли коваль пішов, несучи під пахвами обидві курки, і аж Яків відчув, як урвався довголітній зв’язок між цими трьома, що не міг тривати до безконечності. Тепер він — опікун старих, хоча ніколи не мав опікуна над собою. Він не знав дороги і пішов так, щоб вранішня заграва була за спиною. Мусив вишукувати рівніші місця, промацувати перед собою дорогу, йти повільно, дуже повільно. Але повертався до звичного життя, де навчився більш-менш непогано виконувати свої обов’язки, і що найважливіше — не прагнув іншого життя. Він озирнувся, чи Філемон з Бавкідою не відстали, і старий сказав:
