Урізька готика - Пагутяк Галина (читать книги без сокращений .TXT) 📗

— Осиковий?

— Ні, дубовий. Але найліпше спалити такого мерця на терновому та шипшиновому огні.

— Цікаво. Але ж поліція не напише, що небіжчик оден або другий не став жертвою опиря, себто вампіра!

— Звісно, не напише. Знаєш, що ще люди мені казали?

— Що?

— Люди кажуть, ніби опирі потинають лише того, кого не жаль. Одного-двох на рік. То в мирний час, а на війні, чи під час пошесті — більше. Нас із тобою, видиш, їм жаль. А рідного вчителя — ні.

— Я не добре розумію місцевий діалект, але слова «кого не жаль», очевидно, означають, що опирі знищують тих, хто приречений або непотрібний нікому. Виявляється, вчитель був алкоголіком і нищив сам себе.

— А звідки вони знають, кого вбити, таж темно? — наївно спитав корабельний агент.

— Вампіри краще бачать вночі, як удень, і мають нюх, як у звіра. Але то все бздури [228], Влодку. Усьому можна найти наукове пояснення.

— Ну, добре, але поясни мені такий випадок. Вертається чоловік вночі додому, і раптом щось скаче йому на плечі, і він мусить то носити. На ранок приходить без сил додому, повідає, що з ним сталося, а по трьох днях вмирає. Або уяви собі ще таке: відкопують опира, а він лежить собі на боці й пахкає файкою [229]…

— Ну, се вже жарт. Слухай, Влодку, я завтра від’їжджаю. Пообіцяй, що не будеш ходити поночі, бо тут кілля у плотах гостре.

— Ти що, їдеш?

— Я вже все зробив. Навіть сфотографував небіжчика на прохання поліції. І ти не затримуйся довго. Стрінемося в місті.

— Ясно, — похнюпився Влодко, — я думав, ти ще зостанешся…

— …фотографувати опирів. Уночі моя камера не знімає. Та й ризиковано. Не думаю, що урізькі опирі готові мені позувати.

— Насміхаєшся, Юльку! Мені один чернець казав, що ангели тратять на тому, що у них не вірять. А злі духи, навпаки, користають, бо ніхто не заважає їм чинити зло.

— Ангелам теж ніхто не заважає робити, чого вони хочуть..

— Ну, не знаю, я в теології нічого не тямлю, — позіхнув Влодко, швидко розібрався й заліз під перину. — О, забув найголовніше! Кажуть, пан дідич, котрий не хотів нас прийняти, опир, але чужий.

— А, може, лунатик?

— Ні, не лунатик! — Влодко аж сів. — Спить вдень, а вночі ходить. І слугам не дає вночі спати. Тому дворецькому, що нас відігнав, і старій ключниці. Якби молодій, я ще б зрозумів…

— А в тебе, Влодку, хоч раз було безсоння?

— Ага, і не раз! — і Влодко більше не мовив ні слова, заснув, як мале дитя.

Юліан натомість передумав спати.

…Отець Антоній чувся винним. Двері його дому на ніч замикались, а слуга міцно спав, або міг відворкнути [230], як хтось приходив невчасно. Гарась був хитрий: завше міг викрутитися. Якби його воля, то заборонив би єгомостю правити в церкві, коли зимно, або дощ. Скільки людей могло би поговорити з отцем Антонієм, якби не оті замкнені двері!.. Нагла, без сповіді, смерть вчителя дуже засмутила єгомостя. Десь бідна душа блукає сама, налякана, розгублена, бо ніхто не знає, як на тім світі: чи там відразу чекає родина, а чи треба її ще шукати. Вина отця Антонія полягала в тому, що він не приходив до людей сам, до тих людей, котрі найбільше потребували його помочі. А треба було. Інші священики з того посміялись би, воліючи, аби їх шукали, а не вони шукали когось. Але ж Ісус ходив поміж людей, заглядаючи кожному в серце, бідному й багатому, недужому й здоровому. І замолоду кожний священик рівнявся на Ісуса та апостолів, однак потому мусив дбати про родину, і вже не мав тієї свободи і стільки часу на служіння людям. Звісно, дух від того занепадав і мізернів.

Отець Антоній зітхнув. Часом почувався ніби у клітці. Старість — прикра. Вчить чоловіка ощадити сили. Потрясся на візку до Монастирця й назад, і вже змучився. І їздив дармо. Пробував відкрити серце іншому, а того більше обходило [231], чи добре поскладані вулики в шопі [232]. Не чекав на нього, не міг збагнути, що в отця Антонія на душі не так погідно, як би мало бути, що той переживав, бо нічого не зробив, аби людям в Урожі стало ліпше. І була ще й давня історія, яка тридцять років не давала спокою отцю Антонію. Через неї він змінився, оточив себе муром, однак не міг повернути з того світу єдину людину, котра відповіла б на його питання: отця Якова, котрий мав чудовий дар — видіти минуле й майбутнє.

…Отець-настоятель Святоонуфріївського монастиря вчився з отцем Антонієм колись у семінарії. Він співчував удівцеві, чия хата після смерті жінки стала пусткою і мала бути такою довіку. Заледве тридцятип’ятилітній священик пожалкував, що не присвятив себе з молодих літ Богові, бо душа його завжди тягнулась до чернецтва. Любив загороджені подвір’я монастирів, що потопали у квітах, тихі голоси ченців, гук дзвонів, надранішні молитви за людей, котрі ще спали і були беззахисні супроти сил зла. Отець Антоній жив там два місяці й чувся, як у раю в чистенькій келії з вікном на гори. Перед тим був близький до нервового зриву: така прірва самотності відкривалась під його ногами. Ні родини, ні близьких людей. Пережив не лише смерть батьків і дружини, але й страшну холеру, яка чомусь його пощадила. Ліпше вмерти, ніж згадувати сині спухлі трупи, що їх доводилось ховати кожний день, цілі вигиблі родини і навіть роди. Мусив хтось направляти руку смерті, яка одних чіпала, інших — ні Щадила старих, а забирала маленьких діточок, і неписаний закон розлучав одних мертвих з іншими мертвими. На Границі, на пастівнику, заложили холерний цвинтар. Тата й маму священик встиг поховати коло церкви, бо холера хіба тоді почалася. Се його мучило, бо мали лежати вкупі з іншими, під одним великим хрестом, де він щороку відправляв службу. Тато з мамою заслабли, як їздили на ярмарок до Самбора, але в селі вже було кілька недужих на ту страшну хворобу. Люди прийшли просити, щоб отець Антоній дозволив оборати плугом довкола села, та він не вийшов до них. Не пускав нікого до хати, щоб не дихали заразним повітрям. Не правив у церкві, лиш надворі. Може, чинив не так, як треба, але в Урожі вмерло менше людей, ніж по інших селах. Казав їм їсти часник і пити переварену воду. Було се розумно, однак того ніхто не оцінив. Люди перев’язували собі ногу під коліном сирим [233] полотном, і казали: «Що кому судилося, того не мине». Священик не мусить боротися зі смертю, бо, хтозна, може, життя позагробове ліпше, ніж їхнє. То робота лікаря — помогти тим, хто хоче жити. Гафія, яку священик відослав до рідних у Турку, вмерла через рік від хвороби, що на неї немає ліку.

Ні, отець Антоній не схитнувся у вірі. Смерть рідних звільнила його, як він думав, для життя чернечого, що огородило б його від чужого болю й пригасило біль власний. З гірського монастиря Уріж видавався похмурим місцем, зануреним у темні води ще передхристиянських вірувань, населений душами померлих і духами, а часом снився геть порослий диким лісом і терням. Не маючи жодної рідної душі коло себе, він боявся, дуже боявся там зостатись. Не належало йому в Урожі нічого. Не мав жодного опертя [234], окрім Бога, і Він дав йому знак йти в монастир. Принаймні, так прочитав той знак, бо громада була ним невдоволена, звикнувши до батька.

Багато чого передумав отець Антоній у монастирі, відкладаючи з дня на день розмову з настоятелем. Не знати, скільки тривало б його гостювання, якби перед Спасом не прибув до монастиря отець Яків, котрий славився зціленням біснуватих… Був се чоловік свавільний і на особливому становиську. Прибував часом кінно, а часом пішки, приймав недужих. Мав велику славу, а сам був лисий, малий, із мавпячим лицем, і ходив у латаній реверенді. Простий люд таких, як він, шанує за суворість і щирість, а церковна влада давала зрозуміти, що не заохочує приймати Якова у монастирях. З одного боку було несхвалення єпископів, а з іншого — не пасує закрити перед святим чоловіком браму монастиря. Але менше з тим. Отець Яків робив те, що хотів, мовлячи, що має над собою лише Господа і виконує Його повеління.