Урізька готика - Пагутяк Галина (читать книги без сокращений .TXT) 📗

Уже на роздоріжжі отець Антоній зрозумів, що день остаточно зіпсутий: знайшли неживого вчителя з розірваним горлом. І в нього на очах фіра повезла тіло нещасного на скриття [223] до Дрогобича, вкрите пожовклим простирадлом.

«А як буде дощ?» — чомусь подумав священик.

Люди стояли й дивилися, як трясеться фіра по нагуєвицькій дорозі.

— Цікаво, де його поховають? Не знаєте, отче? — спитав Гарась.

— Як не схоче ховати родина, то доведеться громаді…- сказав війт, підходячи до візка, на якому сидів отець Антоній.

Священику здусило горло. Фіра зникала між пустельних полів, а за нею їхали на лискучих конях шандарі [224]. Гарна була б світлина, та пана фотографа ніде не було видно. Тієї ж миті тінь пташки, за якою гнався більший птах, черкнула єгомостя по ногах і він відсахнувся, ніби тінь могла завдати шкоди.

— Потяв опир? — перепитав отець Антоній. — Бійтеся Бога, людоньки! Мало вам того, що сталося тридцять літ тому в Нагуєвичах та Ясениці? Встидайтеся!

Він махнув широким рукавом реверенди, ніби намагався відгородити себе від урізьких людей, але насправді тим жестом відсікав себе від думок, що поневолювали його душу. Вона, попри всю вченість і життєвий досвід, залежала від сонця, котре слабло з кожним днем, відступаючи перед темрявою пізньої осені. Єгомость був злий сам на себе, усвідомлюючи причину упадку власного духу. Натомість інші й гадки не мали опиратись тій неминучості, коли бракло сільської роботи, сон не йшов до голови, а в темряві треба було вставати до худоби.

Уже смеркало, коли Юліан спускався з гори. Щось у ньому змінилось, і нічого надзвичайного тут не було: краєвиди змінюють людину, змушують прилаштовуватись до них. Вертаючись селом, геть порожнім і тихим, після перебування на горі, він знову переживав якесь відчуження, а потім уже в місті віддалиться ще більше від містерії, учасником якої став сам, хай і пасивним. Найважливіші речі з тої містерії не потрапили на світлини, зникнувши у глибині пам’яті. Там, на горі, він думав, що деякі таємниці не варто розкривати: слід змиритись з реальністю, яка не бажає підкорятися органам чуття. І врешті, йому було байдуже, від чого помер сільський вчитель Гнат Магура, бо чим би не закінчилось розслідування, справедливість не потрібна ні мертвим, ні живим. Їм потрібне лише життя, і за нього вони боротимуться до останнього подиху. Не має значення, чи це життя змарноване, вільне чи підневільне, вони з охотою увійдуть в нього, так як рослина, що пробивається крізь камінь. Люди вмирають, коли світ довкола них гине і втрачає сенс.

Ні, в долині зовсім по-іншому, ніж угорі. Сам перехід від одного до другого утруднює дихання і стає якось не по собі. Юліан пришвидшив ходу, ніби щось тиснуло йому межи плечі, й радий був опинитись під дахом свого тимчасового пристановиська. Він твердо вирішив мовчати про власну роль в цій трагедії. Втім, господарі могли помітити, що він повернувся учора пізно, але євреї — люди небалакучі. А завтра він поїде звідси, бо скінчив роботу.

— Пан Влодек приїхав! — повідомила Ривка. — Чекав на вас, а потім пішов до корчми. Казав, що скоро вернеться.

— То добре, — кивнув Юліан. — А як ваша Регінка?

— Трохи вспокоїлася. Чоловік обіцяв повезти її в неділю до міста. А завтра їде так само…

— Може, пан Лейба й мене прихопить?

— Звісно, пане Юліане. Нема й мови…

— От і добре! Я вже хотів піти до пана управителя питатися.

Ривка якось дивно глянула на нього.

— Щось не так? — поцікавився Юліан.

— Небезпечно йти увечері, після того, що сталося. Чоловік приведе пана Влодека.

— Але ж я ті дні ходив вечорами і нічого.

Ривка випалила:

— Ми обоє переживали за пана, ой, як переживали! Бідний пан учитель! Ви би послухали, що люди в селі говорять

— Не боїться той, хто не знає, - посміхнувся Юліан. — Я ходив милуватися тутешніми краєвидами, і правду кажучи, дуже зголоднів…

У себе в кімнаті він почав з того, що поскладав усі знаряддя праці, спакував речі, щоби були готові. Мали виїхати десь коло восьмої рана. Недовге перебування на селі закінчиться на світанку, але попереду — довга дорога між спустошених полів. Старий урожай зібрано, а озимину сіяти рано, бо нічого з того не вродилося б. Сам час їхати до Америки, на край світу. Може, тому, що йому не треба було ні сіяти, ні жати, Юліан не поспішав ні до Північної Америки, ні до Полудневої. Туди тягнулись тисячі людей, аби продати себе чи зайняти кусень нічийної землі. А тут, у провінції Імперії, ніхто й не зазирав углиб землі, що ховала минуле. Якщо й шукали чогось, то лише нафту і сіль. Однак чоловік нічого не значив ні тут, ні там.

Юліан, по суті, теж не цікавився тим, що відрізняло одну людину від іншої, а лише схожістю між ними. Хоча від того, що люди були подібні, вони не зближувались. Недовіра закладена у свідомості так глибоко, що неможливо відшукати її первісну причину. Юліан не вірив соціалістам з їхнім братством довкола корита. Вони цілком ігнорували інше братство — духовне, яке неможливе без взаємної довіри і прихильності. А ще більше не любив пан Юліан фанатиків, поведених на одній ідеї, котрі бовталися в темній баюрі, розмахуючи п’ястуками [225] та частіше згадували Сатану ніж Бога. Хорі люди, й небезпечні. Із непіддатливої, хоча й м’якої, натури Юліана не можна було виліпити подібного типу. Ніде не зоставався на тривалий час, хоча мандрівне життя втомлювало і принесло ранню сивину. Не міг одружитись, бо не ідентифікував себе ні з шляхтою, ні з міщанством, а, отже, ніде не мали його за свого. Усі його романи залишились позаду: невинні й обережні. У ті часи вдовольняли плоть у борделях: і з них починали, і ними закінчували. Зачатків фемінізації Юліан якось не зауважив: мав відразу до радикальних кроків.

Тихе життя філософа на старості було би для Юліана найдостойнішим варіантом. Таке, як у отця Антонія, наприклад. Спершу фотографа заінтригував урізький дідич-відлюдник, та після його нічного монологу Юліан зрозумів, що то хворий душевно чоловік. Дуже хворий і непередбачуваний, проте все ще здатний себе контролювати. Дивна річ, одначе, стріти в такому місці одразу двох психічно заламаних людей, бо вчитель, без сумніву, теж належав до них. Але в нього се могло статися з нудьги, браку життєвої енергії, з невдачі. Зрештою, холеричний темперамент. Не міг бути своїм у сільській громаді, мав інше походження і відповідне виховання, бо селянські діти, вийшовши зі свого стану, доволі терплячі на нужду і ліпше можуть собі порадити. Сам Юліан вижив коло хворої на тиф матері, бо хотів жити, і, раз здивувавши світ, продовжував дивувати його на суші новим незвичайним ремеслом і дивовижною енергією. Як і його товариш, корабельний агент, котрий не те, що не плавав на кораблі, а й ніколи його не бачив, а проте міг переконати людей у реальності й доступності цього плавучого засобу. Він був, звісно, аферистом, однак цінував відвагу тих, хто починав нове життя.

Влодко напустив до покою холоду й алкоголю, проте Юліан був радий його бачити.

— Скажи мені, Юліане, — гепнувся він на ліжко, — що ти про се думаєш?

— Про що? — ніби здивувався Юліан.

— Про всю оцю, ну, урізьку готику! Опирі замордовують людей, насилають на них холеру чи чуму, і навіть після смерті, лежачи в труні, курять файку. Я б на місці тутешніх людей не чекав би, що хтось перегризе мені горло, а зібрав би манатки і втік до Америки. Як ти гадаєш, се поважна причина для еміграції — опирі? Щоб ти знав, чоловіче, скільки я того в корчмі наслухався, аж Лейба мусив мене відпровадити, а я ще й узяв із собою пару зубців часнику…

— Ліпше би взяв зі собою доброго бука!

Влодко кивнув, думаючи про щось своє, і врешті буркнув:

— Мені мали би за сей ризик більше платити!

— То попроси.

— Ага, подумають, що я варіят [226] і виженуть з роботи. Видиш, Юліане, опирі — такі істоти, що є всюди, але ніхто їх не признає [227]. Слухай, треба мати пшеницю, дванадцять раз свячену. То — раз. Треба свячений мак під порогом посипати. Два. А коли опир встає з могили й починає потинати людей, тоді відкривають гріб, кладуть опира лицем донизу й забивають кіл межи плечі….