Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер (книги онлайн полные txt) 📗
— Сьогодні ввечері нам треба скликати Раду, — сказав Гед. — Я знайду Формотворця і пошлю когось до Куремкармерука: нехай нині відкладе свої нескінченні списки і дасть учням перепочити, а сам побуде з нами, бодай хоч і незримо. До речі, ти б не міг запросити решту Майстрів?
— Гаразд, — відповів, посміхаючись, Воротар і за мить щез, неначе розчинився у повітрі. Зник і сам Архімаг, тож тепер водограй продовжував співати вже тільки для себе — свіжі, чисті, невичерпні струмені вигравали всіма барвами веселки у золотавому промінні березневого сонця.
* * *
Зазвичай Примарний сад видніється на західній або південній околиці Обителі Мудреців. Одначе цієї магічної діброви немає на жодній карті світу, і ніхто не може потрапити до неї, за винятком тих небагатьох, котрі знають урочий шлях до святині. Утім, милуватися Примарним садом можуть і новачки Школи, і прості міщани, і селяни. Щоправда, лише, так би мовити, звіддаля — невеликий лісок, де листя високих дерев жевріє золотом навіть серед буйного весняного зелен-зілля. Невігласам здається, що Примарний сад у якийсь загадковий, незбагненний спосіб кружляє навколо острова. Але це помилка: насправді рухається не Сад, коріння якого є корінням самого буття, — рухається все те, що оточує цю чарівну місцину.
Гед рушив у Сад просто через поля. Він скинув свій білий плащ, бо полудневе сонце пражило вже майже по-літньому. Якийсь селянин, котрий орав лан біля бурого підніжжя пагорба, привітав Архімага, піднявши руку над головою. Гед відповів йому тим самим жестом. Звідусіль долинав щебет дрібних пташок. Обабіч доріг рясно квітувала трава-блискітка. У високій блакиті небес повагом ширяв могутній яструб. Гед поглянув угору і знову скинув руку вгору, вітаючи птаха. Яструб, розтинаючи повітря, каменем шугонув униз і небавом вмостився на Гедовій руці, затиснувши його зап'ясток у своїх жовтих кігтях. Утім, це був навіть не яструб, а великий біло-брунатний сокіл-рибалка (ці хижі птахи доволі поширені на Роуку). Сокіл скоса позирав на Архімага круглим золотаво-бурштиновим оком, потім голосно клацнув гачкуватим дзьобом і витріщився на Геда обома своїми очима.
— Безстрашний, — звернувся чаклун до птаха мовою Створення.
Сокіл стріпнув крильми і ще міцніше стис кігті, дивлячись на Геда.
Той селянин, що вітався з чаклуном, зупинився, щоби перепочити, і тепер пильно стежив за ними. Якось минулої осені він уже бачив, як Архімаг точнісінько так само тримав на зап'ясті дикого птаха, а за мить у небі вже кружляло двійко яструбів. Одначе цього разу сталось інакше: птах стрімко злетів у небесну височінь, а чоловік пішов собі далі, грузнучи у вологій ріллі.
Власне, Гед простував саме тією єдиною стежкою, що вела до Примарного саду, — вона завжди була прямою, незалежно від того, якими манівцями рухалися навколо неї час і сам світ. Тож невдовзі постать чаклуна зникла за щільною стіною чарівних дерев.
Окремі з цих зелених велетнів просто-таки приголомшували своїми розмірами. Дивлячись на них, людина й справді могла упевнитися в тому, що Сад залишається незмінним, відколи існує світ. Стовбури дерев нагадували предковічні монументи, старовинні вежі, сірі від часу, а їхнє коріння у найглибших надрах землі переплелося з корінням гір. І все ж велетенські дерева не були безсмертними: найстарші з-поміж них уже майже позбулися листя, а їхнє гілля де-не-де починало всихати. Серед цих гігантів міцніла памолодь — високі кремезні дерева з буйними кронами і безліччю стручків з насінням.
Земля в Саду була м'якою та родючою — завдяки перепрілому листю, що протягом багатьох років опадало з дерев. Тут росла папороть і різні лісові трави, але інших дерев у Саду не було — лише ці, віковічні велетні, які в сучасній ґардійській мові Земномор'я навіть не мають назви. Свіже повітря під їхніми кронами пахло землею, залишаючи у роті присмак джерельної води.
На галявині, що утворилася на тому місці, де колись стояло одне з велетенських дерев, Гед зустрів Майстра-Формотворця, котрий жив у Примарному саду і майже ніколи не виходив за його межі. Цей дивний чоловік із жовтим, як масло, волоссям не був уродженцем Архіпелагу. Після того, як було віднайдено каблучку Ерет-Акбе, карґадські варвари припинили свої загарбницькі війни і навіть почали торгувати із Внутрішніми землями. Звісно, ці стосунки було важко назвати приязними, адже мешканці Кареґо-Ату й досі залишалися доволі відлюдькуватими, проте час від часу то юний карґадський воїн, то купецький син з'являлися на якомусь із західних островів, шукаючи пригод або сподіваючись опанувати науку магії. Десять років тому одним із таких заброд був і Майстер-Формотворець — юний дикун із мечем на поясі і червоним пір'ям на шоломі; якогось сльотавого ранку він прибув із Кареґо-Ату на Роук і, жахливо перекручуючи ґардійські слова, навпростець заявив Воротареві: "Я прийшов учитися!" І ось тепер він стояв поміж дерев Саду, у золотаво-зеленому світлі, високий, міцний чоловік із гривою жовтого волосся і дивними ясно-зеленими очима — Майстер-Формотворець Земномор'я.
Ймовірно, він також знав Істинне ім'я Архімага, але навіть якщо це було так, жодного разу не промовив його. Маги мовчки вклонилися один одному.
— За ким це ти тут спостерігаєш? — поцікавився Гед, і Формотворець відповів:
— За павуком.
Посеред галявини, між двома високими стеблинами деревію, сріблястим леготом бриніло павутиння. Тонесенькі ниточки виблискували у сонячному промінні, а в самому центрі павутини причаївся її творець — чорно-сірий павучок, крихітний, наче зіниця ока.
— Зрештою, він також добрий формотворець, — зауважив Гед, милуючись тонким мереживом павутиння.
— А в чому тут зло? — поцікавився молодший маг.
Здавалося, кругла павутина із чорним вічком посередині пильно стежить за обома чаклунами.
— Зло в тих тенетах, які плетемо ми, люди, — відповів Гед.
У цьому лісі не було чути пташиного співу. Тут панувала тиша, настояна на спекотному полуденному сонці. Від велетенських дерев тяглися прозорі тіні.
— Є вісті з Нарведуену й Енладу. Знову те саме...
— Спочатку південь і південний захід. Тепер північ і північний захід, — промовив Формотворець, не відводячи погляду від павутиння.
— Сьогодні увечері ми прийдемо сюди. Ліпшого місця для нашої наради тепер не знайти.
— Так то воно так, але... Мені, приміром, нічого порадити, — Формотворець нарешті перевів погляд на Геда, і від його зелених очей війнуло холодом. — Я боюся, розумієш? Усе просякло страхом. Навіть коріння...
— Авжеж, — погодився Гед. — Але нам належить дошукатися витоків цього лиха. Ми надто довго втішалися миром, який принесла віднайдена Каблучка, безтурботно грілися на сонечку і ловили рибку на мілководді. Нині знову настав час зазирнути в глибини буття... — сказавши це, Архімаг залишив Формотворця наодинці з крихітним павучком, що сторожко зачаївся у своїх сріблястих тенетах посеред осяяної весняним сонцем галявини.
Небавом, діставшись затіненого узлісся Примарного саду, Гед сів на землю, сперся спиною на кремезний корінь велетенського дерева і поклав патерицю на коліна. Відтак він заплющив очі й послав свою душу в політ над полями та пагорбами — на північ, до оточеного бурхливими морськими хвилями мису, де височіла Одинока Вежа.
— Куремкармерук, — покликав Гед Майстра-Істинномовця, і той негайно обізвався, відірвавшись від грубезної книги з іменами коренів, трав, листя, насіння та пелюсток, які він читав своїм учням:
— Я тут, мій пане.
Потому Майстер-Істинномовець, високий і худий старець, у вовняній мантії з каптуром, накинутим на сиву голову, стояв і слухав когось невидимого, а учні, що сиділи за столами, не зводили з нього приголомшених очей.
— Я прийду, — пообіцяв Куремкармерук і знову схилився над книгою. — Отже, ця пелюстка трави молі називається "гебера", її чашолисток — "партонат", а стебло, листя й корінь мають свої власні імена...
