Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер (книги онлайн полные txt) 📗
Навіть при вирішенні дріб'язкових проблем покладатися на магію не випадало. Яструб надзвичайно рідко вдавався до своїх чарів. Звичайний вітер напинав їхнє вітрило, щойно з'являлася така можливість; вони рибалили, щоби прогодуватися, і ретельно ділили запаси води, як це роблять усі моряки. Після чотирьох днів боротьби із поривчастим зустрічним вітром Арен дуже втомився і попросив чарівника хоч ненадовго допомогти йому своєю магією. Коли ж Яструб у відповідь лише заперечно похитав головою, юнак не витримав:
— Але чому ні?
— Я ніколи не проситиму хвору людину бігти зі мною наввипередки, — відповів Яструб, — і ніколи не покладу ще один камінь у переповнений кошик на спині вантажника.
Було не зовсім зрозуміло, кого він має на увазі — себе самого чи світ узагалі. Маг завжди відповідав доволі неохоче, але тепер він напускав у свої висловлювання ще більше туману. Ось у цьому й полягає сама суть Мистецтва Магії, подумав Арен, — багатозначно натякнути, але загалом нічого не сказати, та ще й зробити так, аби твоя безпорадність здавалася найвищою мудрістю.
Арен уже давно намагався не зважати на Сеплі, але це виявилося просто неможливим. Він так чи інакше постійно стикався із божевільним фарбарем. А втім, божевілля Сеплі мало певні особливості — власне кажучи, він був не просто божевільним, незважаючи на свою скуйовджену чуприну та безтямні очі. По суті, безумним у ньому був лише той нездоланний жах, з яким він ставився до моря. Щоб уперше сісти у човен, Сеплі довелося вчинити справжню наругу над своїм єством, але він так і не зміг оговтатися від цього потрясіння. Зазвичай він сидів, скорчившись і похиливши голову, щоби не бачити ні моря, що простиралося навколо, ні вутлого човника — беззахисної трісочки посеред жахного безмежжя вод. Коли Сеплі спробував було звестися на повен зріст, у нього запаморочилося в голові і йому довелося мерщій схопитися за щоглу. А коли Арен уперше вирішив скупатися й пірнув у воду, Сеплі заволав від жаху; коли ж юнак знову забрався у човен, фарбар аж позеленів від переживання.
— Я подумав, що ти вирішив утопитися, — сказав він, і Арен не зміг утриматися від сміху.
Якось пополудні, коли Яструб сидів, занурившись у роздуми, Сеплі, обережно хапаючись за снасті, підсунувся до Арена і пошепки спитав:
— Ти ж не хочеш помирати, правда?
— Звичайно, ні!
— А він хоче, — сказав Сеплі, киваючи підборіддям у бік Яструба.
— Звідки ти це знаєш?
Арен раптом заговорив гордовито і владно, що, правду кажучи, було для нього природним, а Сеплі сприйняв це як належне, хоч і був років на десять-п'ятнадцять старшим за юнака. Він відповів із покірною запобігливістю, хоча й у вже звичній для себе уривчастій манері:
— Він хоче знайти таємне місце. Але я не розумію, навіщо це йому. Він же не хоче... Він не вірить... в обіцянку.
— У яку обіцянку?
Сеплі гостро поглянув на Арена, і щось людське на мить ожило в його очах. Але воля його виявилася слабшою, ніж у юнака, тож фарбар тихо відповів:
— Ти сам знаєш. Життя. Вічне життя.
Арен здригнувся. Він раптом пригадав свої сни: вересове пустище, жахливу вирву, скелі, сутінкове світло... То була смерть, то був жах смерті. Це від смерті він повинен утікати, шукаючи шлях, що веде геть із країни мертвих. А на порозі потойбічного світу стоїть постать, увінчана тінями, і тримає в руці крихітний, як перлина, вогник — полум'я вічного життя. Арен уперше подивився Сеплі просто у вічі: очі були карими і напрочуд ясними. У них юнак прочитав, що його здогад правильний і що Сеплі теж володіє цим знанням.
— Він, — сказав фарбар, знову кивнувши підборіддям на Яструба, — нізащо не віддасть свого Імені. Але ніхто не зможе протиснутися туди разом зі своїм Іменем. Шлях занадто вузький.
— А ти бачив цей шлях?
— У темряві, у своїй душі. Але цього недостатньо. Я хочу потрапити туди сам, хочу побачити цей шлях на власні очі, при світлі дня. А що, коли... коли я помру, так і не відшукавши тієї місцини? Більшість людей не може знайти цей шлях, вони навіть не знають, що він існує. Це до снаги лише небагатьом, адже щоби потрапити туди, доведеться пожертвувати всією своєю силою. Жодна магія там не діє. І не існує жодних імен! Із цим дуже важко змиритися. Але коли ти... помираєш, твій розум... помирає разом з тобою. — Він здригався від жаху при кожному слові. — Я хочу знати напевне, що зможу повернутися. Я хочу там побувати. Але з того боку, де життя. Мені хочеться жити, жити без страху. І я ненавиджу... я ненавиджу цю воду.
Фарбар підібгав руки та ноги, немов павук, і втяг свою вогненно-руду голову у плечі, щоби не бачити моря.
Після цієї розмови Арен уже не боявся вступати з ним у розмову, знаючи, що Сеплі поділяє не тільки його погляди, а й побоювання. Якщо справи стануть кепські, може, Сеплі виступить разом із ним проти Яструба.
Помалу просувалися вони на захід, гнані легким вітерцем по спокійному морю. Яструб хотів, аби Сеплі служив їм за провідника, та користі від того було мало. Він нічого не знав про море, ніколи не бачив морських карт і взагалі, вперше опинившись у човні, до смерті боявся води. І маг сам вів їх, свідомо збиваючи зі шляху. Тепер Арен не сумнівався в цьому, розуміючи, в чому причина таких дій. Архімаг знав, що вони та їм подібні жадають вічного життя, яке було їм обіцяне, прагнуть до нього і, можливо, знайдуть його. У своїй гордині, самовпевненій гордині Архімага, він боявся, що вони доможуться свого, і заздрив їм, страшачись появи людей могутніших, ніж він сам. Маг вирішив плисти у Відкрите море, геть подалі від усіх островів, доти, поки вони остаточно не загубляться у порожнечі і повмирають від спраги, не маючи сил, щоби повернутися назад. Він і сам помре, але не допустить їх до вічного життя.
Час від часу Яструб говорив з Ареном про те, як керувати човном, купався разом з ним у теплому морі чи бажав йому доброї ночі під величезними зірками — у такі хвилини всі ці думки здавалися юнакові повною нісенітницею. Він дивився на незворушне обличчя свого супутника і думав: "От мій володар і друг".
І йому здавалося неймовірним, що він міг засумніватися у ньому. Але трохи згодом сумніви знову поверталися до юнака, і вони із Сеплі обмінювалися багатозначними поглядами, попереджаючи один одного про їхнього спільного ворога.
Кожного дня сонця пекло немилосердно, але світило якось тьмяно. Його світло наводило оманний глянець на морські хвилі, що ліниво здіймалися. У воді відбивалася первозданна, нічим не скаламучена блакить неба. Потягнув легенький вітерець — і відразу вщух. Вони розгорнули вітрило, щоби піймати його і продовжити СВОЄ неспішне плавання в нікуди.
Якось по обіді задув, нарешті, попутний вітерець, і Яструб ткнув пальцем у небо, показуючи на сідаюче сонце, і сказав:
— Дивіться.
Високо понад щоглою летіла, ніби накреслена на небі чорна руна, зграйка чайок. Вони прямували на захід. "Світозор" пішов за ними, і наступного дня на обрії показався великий острів.
— Ось він, — показав Сеплі. — Острів, який ми шукаємо. Ми мали приплисти на нього.
— Те місце, за яким ти шукаєш, воно тут?
— Так, нам туди. Далі плисти нікуди.
— Це, мабуть, Обехол. Окрім нього, у Південних широтах є ще один острів — Велогі. А острови Західних широт лежать набагато західніше від Велогі. Це справді те місце, Сеплі?
Фарбар роззлостився так, що в очах його блимнув божевільний вогник. "Але ж мислить він розумно, — думав Арен, — не те що тоді, на Лорбанері, коли ми з ним уперше побачилися".
— Це тут. Нівроку ми пропливли, але те місце, яке ми шукаємо, знаходиться саме на цьому острові. Якщо хочеш, я можу заприсягнутися. Можна мені заприсягтися своїм ім'ям?
— Не можна, — відрізав суворим тоном Яструб, котрий дивився на кремезнішого фарбаря знизу вгору. Тримаючись за щоглу, Сеплі випростався на повен зріст, щоби краще було видно острів. — Навіть не намагайся, Сеплі.
Фарбар насупився, так ніби з люті чи від болю. Тоді кинув погляд на синіючі просто перед носом човна гори, що здіймалися над неспокійним водним обширом, і промовив:
