Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна (книги хорошего качества .TXT) 📗

-- Ми, зібрали ще одну торбину, і потайки , поклали у човен до інших.

-- То, он звідки взялася, лишня. — посміхнувся, Крістур.

-- Так. — кивнула дівчина. — То , наша. Потім , сховали за острівцем , в очереті, човен. Коли ви попрощалися і рушили в дорогу, а люди порозходились у своїх справах, ми теж вирушили. Ваш слід було добре видно, та ми не могли рухатись так само швидко, як ви. По дорозі, зустріли гурт людей, вони направлялись до селища, в них були ваші довбанки. Вони розповіли, що ви стали, їм, у великій пригоді. Потім, ми знайшли вогнище, біля якого ви сиділи. Шутім розгледів ваші сліди , вони нас вивели до поселення вугільників. В, мене, мало серце не розірвалось, поки ми пройшли крізь нього. Скільки разів бачила подібну карти, а ніяк не можу звикнути.

--- Так, згоден. --- кивнув Мозус. --- Важке видовище.

--- Далі, --- продовжила дівчина: --- навкруги, лежала хвоя, на ній сліди не відбивалися, тому ми, пішли навмання, а коли стемніло, вирішили теж знайти собі дерево, для ночівлі. Та раптом, цей. --- Мілена ткнула пальцем у Теймура. --- Мало до смерті, не перелякав.

-- А , як же, Перус і Орика? Вони ж будуть хвилюватися, не знаючи де ти ділася. — схвильовано, спитав Мозус.

-- Я у глечик з крупою, поклала записку з вибаченням. Вони її знайдуть… Потім.

-- Ну, а ти, Шутіме, як міг до такого додуматися. Ну ішов би сам, ні, треба було, ще й дівчину тягти. — сердито, звернувся ватажок, до коротуна.

-- Він не винен, я сама так вирішила. — заступилась за малого, Мілена.

-- Це, його не виправдовує. Він затіяв цю подорож. — не слухав , дівчину, Мозус.

-- І що ж, ми , тепер робите мимо. Невже візьмемо дівча, з собою?— запитав Теймур.

-- А ти, пропонуєш , покинути її тут?— розізлився Карол. — На поталу шорхам?

-- Суперечка, вже нічого не змінить. До ранку, залишилось трохи часу. Давайте спробуємо ще відпочити. — попрохав Крістур.

Та заснути, вже ніхто і не зміг. І на ранок, подальший маршрут, вже вів мандрівників до Махтера. Зі слів Теймура, на друзів, там, теж нічого доброго не чикало. Та все ж, сподівались, що зруйнувавши місто, шорхи залишили, не сподіваючись на нову здобич. Сонце пекло немилостиво. Всім хотілося пити. Вода скінчилася ще у вечері, а струмка так і не знайшли. Ще й, гарячий вітер здіймав хмари куряви, і жбурляв мандрівникам в обличчя. Пісок тріщав, навіть, на зубах. Та виплювати його не було змоги, пересохло в роті. Мілена закутала лице хустиною, аж по самі очі. Та їй, це мало допомогло. Лише стало важче дихати. Та вона не скаржилась, бо боялась, що чоловіки знову почнуть їй дорікати. Та першим, заскиглив Івер:

--- Сил, моїх, більше не має. Невже до самого міста, ніде немає джерела?

-- Тут, за годину ходи, в бік від нашого напрямку, є хутір. Там є криниця. Може зробимо невеликий крюк?— запропонував Теймур.

Карол , недобре глянув на нього.--- «Вискочка! І все то він вміє, і все то він знає!»-- подумав хлопчина. Теймур, все дужче, йому не подобався. Йому навіть здалося, що і Міла дивиться на парубка, якось по особливому, не так як на інших, і на нього самого. Перша, в житті хлопця, ревність, закралася в його серце.

-- Слушна думка. — погодився Мозус з вуглярем. — Без води, нам однаково не дійти. То краще, трохи затриматись у дорозі. Так що, веди нас, юначе. Я бачу, не зробив помилки, коли взяв тебе з нами у подорож.

Хлопцеві була приємна ця похвала, він розцвів у білозубій посмішці, і сам весь засяяв, як нова монета. До хутора, дісталися з останніх сил, вже навіть розмовляти ніхто не міг. Побачивши колодязь, ринули до нього, і з насолодою припали до води. Ніхто, спочатку, не звернув уваги, на те, що діялось навколо. Попивши, розійшлися по хутору в пошуках їстівних припасів, бо їхні, вже майже закінчилися. Ніде не було, ні душі. Після нашестя підземлян, це не дивувало. Та щось дивне, запримітили друзі на цьому хуторі . Коли на поселення нападали шорхи, все людське добро залишалося цілим, навіть харчі, а тут, було порожньо, і в коморах, і скрині були розкриті, і випотрошені до останньої нитки.

-- Може, господарям вдалося втекти, зі своїм добром?— висказав надію Івер.

-- Ні , я на порозі бачив засохлу кров. — заперечив йому Мозус.

Несподівано знадвору, пролунав розпачливий крик. Це кричала Мілена. Чоловіки кинулися на зовні. Дівчина сиділа на порозі стайні, з виразом жаху на обличчі. Поряд неї, стояв Шутім, він намагався її заспокоїти. Коли чоловіки підійшли, він мовчки, вказав рукою в глиб сараю. Те, що вони побачили, вжахнуло навіть дорослих чоловіків, тепер вони розуміли переляк дівчини. Ціла родина, лежала на долівці, батько, мати і двоє діток, всі вони були порубані. Каролові стало не добре, він побіг за ріг сараю, і опустився на коліна. Йому не вистачало повітря. Хлопець розумів, навкруги гинуть сотні людей, але він ніколи не бачив смерть, так зблизька, та ще й таку жахливу, він ледве опанував себе. Наче крізь марево , до нього долинув голос Мозуса:

-- Важко уявити, що на таке, здатна людина . Та то, є гірка правда. Тепер і в день, ми повинні бути обережні. Бо це, мабуть якась банда, що в даній ситуації, відчула свою безкарність.

-- Треба звідси, швидше забиратися. – запропонував Крістур.

-- А тіла? Ми що, їх так і залишимо, на харч шорхам?— обурився Теймур.

-- Звісно, що ні. Гуртом, ми хутко, складемо ритуальне вогнище.

Так і зробили. До неба, шугнули язики полум’я, несучі у височінь, душі загиблих. Друзі стояли навколо багаття, і полум’я відбивалося в їхніх очах, здавалося, що то палають гнівом їхні серця. Гнівом, до убивць і мародерів, що скоїли, такий, страшний злочин.

--- Мені страшно. --- тихо прошепотіла Міла, пригорнувшись до Каролового плеча.

--- Мені теж. Я розумів, що подорож буде небезпечною, але щоб настільки…

--- Мозус був правий, я вчинила по дурному, наражаючи себе на небезпеку. А через мене, і вас всіх.

--- Чому, ти, так вважаєш?

--- Бо тепер, вам доведеться захищати не тільки себе, а і мене.

--- Я радий, що ти, Мілена, нарешті зрозуміла свою помилку. --- втрутився в їхню розмову, степовик. --- Та вже нічого не виправиш. Буде, як буде.

Багаття поступово пригасало. День схилився на другу свою половину. Шутім і Теймур пішли до криниці, щоб набрати в дорогу води. Вони швидко впоралися з роботою, і ос вже, маленький загін , знову ішов під палючім сонцем. Друзі поспішали, щоб встигнути до міста завидно. Навіть Шутім, що весь час плентався позаду, зараз біг самий перший, швидко переставляючи свої криві ніжки. Наче, намагався втекти, від страху, що його переслідував. В інший час, друзі над ним би посміялися, та зараз мовчали, бо всі розуміли, нова напасть звалилася на їхні голови. Надійної схованки, в Махтері, вони не знайдуть, бо все місто побудовано з глини, а що таке глина, для кігтів підземлян? Таж сама земля! Та все ж, там, мандрівники, відчуватимуть себе, в більшій безпеці. Теймур, розповідав правду. Те, що побачили вони, увійшовши до міста, вжахнуло. Всі будинки були зруйновані. Ні звуку, не долинало, з його вуличок. Тиша була такою, що чутно було найменший шурхіт, їхньої одежі. Навіть розмовляти в голос, було лячно. Друзі уважно роздивлялися навкруги, не помітивши нічого підозрілого, почали готуватися до ночівлі.

-- Збирайте до купи, все, що горить. — наказав Мозус.

Робота закипіла, нікому не потрібно було пояснювати, що для них означає вогонь в ночі. Купа дрючків, дерев’яних меблів, ганчір’я швидко росла. Розвели два невеличких багаття, самі посідали між ними, спинами одне до одного.

-- Дивно. Ми ідемо вже два дні, але ще не побачили жодного шорха. — обізвався Капер.

-- Тьху, тьху. — сплюнув Мозус. — Не навроч, парубче! У нас ще , ціла ніч попереду. Та, гадаю, Теймур правий, вони взяли в цій місцевості, все, що могли і подались далі, а ми , весь час, ідемо по їхніх слідах. Та все ж , треба бути пильними, бо можливо я і помиляюсь.

--- Тут, і повітря, пахне смертю. --- обізвалась дівчина.