Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер (книги онлайн полные txt) 📗
— Раніше о цій порі ніколи не бувало дощів, — сказав один із них. — А втім, тоді старий ще був живим...
— Хто? Старий Мілді? Так він уже давно помер, — відгукнувся староста.
— Його ще Садівником прозивали, — сказав худющий чоловік.
— Точно — Садівником... — підхопив інший. І запала тиша.
У єдиній кімнаті для гостей, що була в тутешньому заїзді, сидів Арен. Він зняв зі стіни стару триструнну лютню з довгою шийкою — такі колись були дуже поширені на "шовковому" острові, — і тепер тихенько бренькав на ній, намагаючись настроїти. Його музика була тихою, як шепіт дощу.
— На ґортських базарах, — урвав мовчанку Яструб, — я бачив різне дрантя, яке намагалися видати за шовк із Лорбанері. Втім, дещо з того краму й справді було пристойної якості. Однак жодної справжньої шовкової тканини з Лорбанері я там не бачив.
— У нас уже кілька років підряд видалися неврожайними, — пояснив худий. — Мабуть, років зо п'ять...
— Ага, п'ять років минуло якраз напередодні осіннього рівнодення, — приєднався до розмови якийсь старий, — Точнісінько від того дня, як помер старий Мілді. Авжеж, отак узяв та й помер! А він же тоді був молодшим від мене. Та й помер якраз напередодні рівнодення.
— Ет, пусте! Коли бракує шовку, то й ціни на нього зростають, — промовив староста. — Тепер за один сувій синього шовку ми правимо стільки, скільки колись коштували три сувої.
— Воно то так, але кому продавати ті сувої? Де торгові кораблі? Та й теперішня синька нікуди не годиться, — заперечив худий, а відтак вони битих півгодини сперечалися про якість ткацьких барвників.
— А хто у вас тут фарби робить? — запитав Яструб.
Знову завирували пристрасті. З'ясувалося, що найкращими фарбарями на острові з давніх-давен були члени однієї родини, які до того ж називали себе чаклунами. Може, вони й справді колись були чародіями, але тепер, здається, утратили свою майстерність — як влучно зауважив худий чоловічок, "загубили ключі до свого хисту, і ніхто інший не спромігся ті ключі підібрати". Із цим погодилися всі, крім старости. Остров'яни були одностайними в тому, що знамениті блакитні шовки Лорбанері і незрівнянне ясно-червоне "драконове полум'я", з якого колись шили шати для королев Хавнору, — тепер уже зовсім не такі, як у давнину. Чогось їм бракувало. Чи то дощі завинили, чи барвники, чи й самі майстри шовкового ткання.
— А може, винуваті очі тих, котрим не до снаги відрізнити справжню блакить від синьої глини? — додав кощавий чоловічок і ущипливо поглянув на старосту. Але той не відповів на виклик, і всі знову замовкли.
Легке вино, здавалося, тільки посилило загальну пригніченість остров'ян. Ніхто не прохопився навіть словом, і тільки дощові краплі шемрали серед густого листя дерев, а неподалік тихо шуміло море і в темряві за зачиненими дверима заїжджого двору бринькала лютня.
— Цей твій хлопчисько, він що, вміє співати? — поцікавився староста.
— О так, співати він уміє. Арене, заспівай-но нам що-небудь, синку!
— Я ніяк не можу змусити цю лютню грати трохи бадьоріше, — Арен, усміхаючись, визирнув у вікно. — Їй чомусь хочеться ридати. Що бажаєте послухати, любі господарі?
— Щось новеньке, — пробурчав староста.
Лютня легенько забриніла, коли юнак торкнувся її струн.
— Що ж, гадаю, цієї пісні ви іще не чули, — сказав він і заспівав:
Вони так і завмерли — з гіркими, упертими виразами на похмурих обличчях, склавши на колінах грубі, призвичаєні до важкої праці руки. У теплих південних сутінках люди тихо слухали пісню, тужну, як ячання лебедя над холодними водами Еї. Лютня вже замовкла, проте вони ще довго сиділи в цілковитій тиші.
— Дивна якась музика, — нарешті озвався хтось із них.
Інший, котрий, вочевидь, самовпевнено вважав Лорбанері центром Всесвіту, заявив:
— Чужинські пісні завжди якісь похмурі і темні.
— А ви нам заспівайте щось своє, — попросив Яструб. — Я б і сам з охотою послухав щось веселеньке. Бо мій небіж завжди співає лише про славних героїв, які давно загинули.
— Ану, дай-но мені лютню, хлопче! Тепер я спробую, — запропонував отой, що нарікав на чужинські пісні. Він прокашлявся і затягнув простеньку пісеньку про баклагу доброго вина, раз у раз вигукуючи: "Гей, гоп! Ми п'ємо, бо чудово живемо!". Але ніхто чомусь не підхопив його бадьорої співанки, і він вигукував своє "гей, гоп" сам-один.
— Ну от, уже й співати ніхто не вміє, — сердито промовив він перегодя. — А все ота молодь винна, вічно їм кортить щось перекрутити, а давніх пісень і знати не хочуть.
— Та ні, річ не в тому, — заперечив худий. — Просто весь світ сходить на пси. Куди не глянь, скрізь щось не так.
— Авжеж, — прошамотів найстарший з-поміж них. — Щастя покинуло нас, от що! А коли нема талану, то годі й старатися.
Після цих слів розмова якось миттєво згасла. Остров'яни розійшлися по домівках, а Яструб залишився сам на призьбі від вікном їхньої кімнати. І лише тепер Архімаг нарешті розсміявся. Але сміх той був гіркий і невеселий.
До кімнати, у якій з лютнею сидів Арен, увійшла сором'язлива дружина господаря заїзду і постелила подорожанам на підлозі; потім вона пішла, а мандрівці вляглися спати. Однак на кроквах під високою стелею аж кишіло кажанами. Вони цілісіньку ніч пронизливо верещали і вилітали крізь незасклені вікна. Лише на світанку кажани нарешті повернулися "додому" і затихли, повиснувши на кроквах головами вниз.
Мабуть, через метушню кажанів Арен спав кепсько. Йому вже досить давно не доводилося спати на березі, тому тіло відвикло від нерухомості землі. У напівдрімоті юнакові здавалося, ніби твердь під ним хитається, хитається... а потім починає щезати, провалюватися... і він прокидався від жаху. Коли ж Арен, нарешті, заснув по-справжньому, то знову опинився прикутим до лави у трюмі невільницької галери. Поруч сиділи інші раби, але всі вони були мертвими. Він рвонувся із цього сну ще лютіше, ніж із попереднього, але щойно отямившись, знову провалився у цю нестерпну змору. Зрештою, йому наснилося, що він залишився на галері сам-один, закутий у кайдани, не маючи сил навіть поворухнутися. А потім якийсь дивний монотонний голос наказав йому: "Звільнися від кайданів". Юнак спробував звестися на ноги, і це йому вдалося. А відтак опинився посеред неозорого похмурого пустирища, над яким важко нависло захмарене небо. І в самій цій місцевості, і в задушливому повітрі над нею витав первісний жах. І Арен опинився в осередді цього жаху, не знаючи, як йому вибратися звідси. Ніде навколо не було ні стежок, ні доріг, але він усвідомлював, що йому належить знайти рятівний шлях із цієї дикої пустелі, яка, здавалося, не має ні кінця, ні краю... Він спробував кудись іти, але спіткнувся і прокинувся.
Незабаром почало світати, тож вони встали разом із сонцем і трохи перегодом рушили у місто. Яструб щиро розпитував людей про емель-камінь. Хоча ніхто з тутешніх мешканців до пуття не знав, що це за камінь, зате в кожного була своя думка стосовно того, де його шукати. Вони завзято сперечалися, а Яструб уважно дослухався до їхніх розмов, намагаючись дізнатися про зовсім інші речі — адже насправді емель-камінь його анітрохи не цікавив. Зрештою, вони з Ареном вийшли на дорогу, котру вказав їм староста, і рушили до кар'єру, в якому добували синювату глину для фарбування шовку. Однак на півдорозі Яструб звернув убік.
