Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл (книги без регистрации полные версии .txt) 📗

— Він мус-сить пос-спіш-шити, пос-спіш-шити! — прошипів Ґоллум, вилазячи з човника на берег, аби дотягнутися до Більбо.

Але коли він занурив свою довгу перетинчасту лапу в воду, звідти вистрибнула налякана рибина і плюхнулась до ніг Більбо.

— Бр-р-р! — здригнувся він. — Яка вона холодна і слизька!

І тут він здогадався.

— Риба! Риба! — закричав гобіт. — Це риба!

Ґоллум був страшенно розчарований, але Більбо якомога швидше загадав наступну загадку, тож Ґоллумові довелося знову залізти до човника і поміркувати:

— Безнога – на одноногому, двонога – поряд на триногому, й чотириногій щось перепада.

То був не надто слушний час для цієї загадки, але Більбо квапився. Якби він загадав її колись іншим разом, Ґоллум мусив би поламати над нею голову. Але оскільки мова перед тим ішла про рибу, то «безнога» виявилася не такою вже й заковикою, а відтак можна було легко здогадатися про решту. «Риба на маленькому столику, людина сидить за столиком на дзиґлику і їсть рибу, а кістки дістаються кішці», – ось якою, звісно ж, була відповідь, і Ґоллум невдовзі дав її. Тоді йому здалося, що настав час запитати про щось дійсно складне та страхітливе. І ось що він загадав:

Бідолашний Більбо сидів у темряві, згадуючи моторошні імена всіх велетнів і людоїдів, про котрих він чув колись у казках, але жоден із них не робив усіх цих речей. У нього було відчуття, що розгадка полягає зовсім в іншому і що вона має бути йому відома, проте додуматися не міг. На нього почав находити переляк, а це кепсько для мислення. Ґоллум знову зібрався вилазити з човника. Він хлюпнувся у воду і почалапав до берега, – Більбо бачив його очі, які все ближчали і ближчали. Язик у роті в Більбо ніби задерев’янів, він хотів закричати: «Дай мені час! Дай же мені час!» Але йому вдалося видушити з себе лише пронизливий вереск:

— Час! Час!

Більбо врятувала цілковита випадковість. Бо саме це, звісно, й було розгадкою.

Ґоллума спіткало ще одне розчарування, і тепер він розлютився, а до того ж втомився від гри. Це викликало в нього справді сильний голод. Цього разу він не повернувся до човника, а присів у темряві поруч із Більбо. Через це гобіт почувався страшенно незручно і геть розгубився.

— Він мус-сить с-спитати нас-с, мій дорогес-сенький, звіс-сно, звіс-сно, звіс-с-сно. Вос-станнє с-спитати ще про щос-сь, звіс-сно, звіс-сно, — засичав Ґоллум.

Але Більбо просто не міг придумати жодного питання, сидячи поруч із бридким, мокрим і холодним створінням, яке раз у раз лапало його й обмацувало. Гобіт пошкріб за вухом, ущипнув себе, але не зміг придумати анічогісінько.

— С-спитай нас-с! С-спитай нас-с! — сичав Ґоллум.

Більбо знов ущипнув себе і поляскав по собі зусібіч, потому вхопився за свій кинджальчик і навіть понишпорив другою рукою в кишені. І тут він намацав перстеника, якого підібрав у тунелі і про який геть забув.

— Що у мене в кишені? — промовив він уголос.

Він сказав це сам до себе, але Ґоллум подумав, що то загадка, і страшенно спантеличився.

— Нечес-сно! Нечес-с-сно! — засичав він. — Це нечес-сно, мій дорогес-сенький, дійс-сно, питати нас-с, що в нього в його пас-скудній киш-ш-шеньці.

Більбо збагнув, що трапилось, і не придумав нічого кращого, як наполягти на своєму питанні:

— Що у мене в кишені? — повторив він голосніше.

— С-с-с-с-с, — сичав Ґоллум. — Він мус-сить дати нам три с-спроби, мій дорогес-сенький, три с-с-спроби.

— Гаразд! Ану відгадуй! — погодився Більбо.

— Руки! — видихнув Ґоллум.

— Неправильно, — сказав Більбо (йому пощастило, бо він щойно витягнув руки з кишень). — Друга спроба.

— С-с-с-с-с, — сичав Ґоллум, спантеличений як ніколи. Він згадав усі предмети, які тримав у своїх власних кишенях: риб’ячі кістки, зуби ґоблінів, мокрі мушлі, шматочок кажанячого крила, гострий камінь, аби гострити собі ікла, та іншу гидоту. Він силкувався згадати, що тримають у кишенях інші.

— Ніж-ж! — прошипів він нарешті.

— Неправильно! — відказав Більбо, який не так давно загубив свого ножа. — Остання спроба!

Тепер Ґоллум був у набагато прикрішому становищі, ніж тоді, коли Більбо загадав йому «яєчну» загадку. Він сичав, бубонів, розхитувався взад і вперед, ляскав задніми лапами по долівці, звивався і корчився, проте ніяк не наважувався використати останню спробу.

— Ну ж бо, ну! — квапив Більбо. — Я чекаю!

Він прагнув, аби це прозвучало сміливо і бадьоро, проте зовсім не мав певності, чим закінчиться гра, незалежно від того, чи здогадається Ґоллум, чи ні.

— Час закінчився! — сказав він.

— Мотузка або нічого! — вереснув Ґоллум, що було з його боку не зовсім чесно – видати дві відгадки за один раз.

— Двічі неправильно! — вигукнув Більбо з величезним полегшенням, схопився на ноги, притулився спиною до найближчої стіни і видобув свого кинджальчика.

Звісно, він знав, що гра в загадки – священна й сягає сивої давнини і що навіть злі тварюки бояться шахраювати, граючи в неї. Проте він відчував, що не можна довіряти цьому слизькому створінню, – у скруті воно ледве чи дотримає своєї обіцянки. Будь-яка відмовка дозволила б йому викрутитися. Та й, зрештою, останнє питання – це не хитромудра загадка, як вимагають стародавні правила.

Ну та принаймні Ґоллум не напав на нього відразу. Йому було видно кинджал у руці Більбо. Він сидів тихо, тремтячи і щось шепочучи. Нарешті Більбо не витримав.

— Ну? — спитав він. — Як щодо твоєї обіцянки? Мені треба йти. Ти мусиш показати мені шлях.

— Що, ми так домовлялис-ся, дорогес-сенький? Показати пас-скудному маленькому Торбинові ш-шлях до виходу? Дійс-сно, дійс-сно. Але що у нього в киш-шеньці, га? Не мотузка, дорогес-сенький, проте й не нічого. Що ж с-с-саме, ґоллум?!

— Не твоє діло, — відрубав Більбо. — Обіцянка є обіцянка.

— Хай йому вс-сячина, який він нетерплячий, дорогес-сенький,

просичав Ґоллум. — Але йому с-слід зачекати, дійс-сно с-слід. Ми не можемо підніматис-ся тунелями з таким пос-спіхом. С-сперщу ми мус-симо захопити дещо зі с-собою, звіс-сно ж, дещо корис-с-сне для нас-с.

— Ну то поквапся! — звелів Більбо, з полегшенням думаючи, що Ґоллум забереться геть.

Він гадав, що це просто відмовка і що Ґоллум не збирається повертатися назад. Бо про що ж говорив Ґоллум? Яку таку корисну річ він міг приховувати на темному озері? Втім, Більбо помилився. Ґоллум таки збирався повернутися. Бо зараз він розлютився і зголоднів. До того ж він був жалюгідним злим створінням і в нього виник план.

Недалеко звідти лежав його острівець, про який Більбо нічого не знав і де Ґоллум тримав у схованці кілька нікчемних дрібничок і одну дуже гарну річ, дуже гарну, пречудесну. У нього був перстень, золотий перстень, коштовний перстень.

— Мій подаруночок на день народження! — шепотів він собі під ніс, як це часто траплялося з ним нескінченними темними днями. — Ос-сь що нам дійс-сно потрібно, ос-сь що!

Перстень був потрібен йому, тому що то був перстень всевладдя, а до того ж, якщо ви надінете його на палець, то станете невидимими: вас можна буде побачити лише при яскравому сонячному світлі, та й то не вас самих, а лише вашу тінь, хистку і невиразну.

— Мій подаруночок на день народження! Він дістався мені в мій день народження, мій дорогесенький», — так Ґоллум завжди казав сам собі. Проте хтозна, як насправді йому дістався цей подарунок багато століть тому, за давніх часів, коли на світі було багато таких перснів. Можливо, навіть сам Майстер, Володар Перстенів, не зміг би цього пояснити. Спершу Ґоллум постійно носив перстень, потім йому набридло і він став тримати його в капшучку на шиї, доки не натер собі садно, а тепер він зазвичай тримав перстень у ямці між камінням на своєму острівці й раз у раз навідувався туди, щоб помилуватися ним. І все одно Ґоллум часом надівав його – коли ставала геть нестерпною розлука з перснем або коли був дуже-дуже голодним і йому набридала риба. Тоді він скрадався темними переходами, шукаючи ґоблінів, котрі відбилися від своїх. Він міг навіть ризикнути і забрести в місця, де горіли смолоскипи, змушуючи його очі мружитися від пекучого болю, – адже він був тоді у безпеці. О, так, у цілковитій безпеці! Ніхто його не бачив, ніхто не помічав, доки він не стискав пальцями горлянку своїй жертві. Лише кілька годин тому він надівав перстень і впіймав тоді маленьке бешкетне ґобліненя. Як воно пищало! Від нього ще залишилася кісточка чи дві, щоб погризти, але Ґоллумові хотілося чогось м’якшого.